Раді Вас бачити!

Юля.

Автобус мчить трасою. Я втискаюся в сидіння, ніби це може втримати мене від сліз. Але вони все одно течуть по щоках — гарячими, неконтрольованими доріжками.

За вікном місто розпливається плямами: будинки, зупинки, знайомі перехрестя. Усе миготить і зникає, ніби мою реальність стирають гумкою — назавжди.

Сльози припиняються самі собою, коли ми виїжджаємо за межі міста.

Я вдихаю — і здається, що чим далі від нього, тим має бути легше.

Але ні.

Я дивлюся у вікно — і нічого не відчуваю.

Зовсім.

Порожньо.

Відчуття, ніби мене вимкнули. Не тіло — а емоції. Почуття.

Колись я вже просила щось подібне. Колись мені хотілося, щоб цю кляту функцію — відчувати — видалили з мене назавжди.

І я знову повернулася до того ж бажання.

І знову — з Богданом.

Але цього разу мене ніби пожаліли й дали дивний «приз» — уміння нічого не відчувати.

Сумка на колінах здається чужою. І сидіння, на якому я сиджу — ніби нереальне. Усе якесь незвичне і несправжнє. Наче я не їду, а просто дивлюся кіно про дівчинку, яка вирішила втекти.

А може це сон?

Довгий. Болісний.

І він обірветься, варто мені себе ущипнути.

Я відтягу́ю шкіру на нозі, стискаючи пальцями.

Тіло напружується. Болить.

Але автобус нікуди не зникає.

— Не сон, — шепочу. — Реальність.

Страшна. Неочікувана.

Моя.

Хтось поруч розмовляє телефоном, сміється, радіє.

Мені хочеться повернутися й попросити: — Тихіше…

Але я мовчу. Я взагалі сьогодні не хочу говорити. Лише хочу згорнутися клубочком на ліжку і лежати, дивлячись у стіну.

Притуляюся лобом до холодного скла. Воно приємно остуджує обличчя. Очі печуть, але сліз більше немає — ніби я виплакала весь запас.

Він не поїхав за мною додому.

Не шукав.

Не хвилювався.

Ця думка б’є рівно і тупо, як молоток.

Не гучно. Не різко.

А методично.

Бам.

Бам.

Бам.

У голову лізуть уривки нашої близькості, і я різко заплющую очі — до білих спалахів перед ними, ніби так можна це зупинити.

— Досить… — шепочу собі.

Якщо продовжу думати — зламаюся просто тут, між сидіннями і чужими поглядами.

Автобус звертає на автобан. Починається швидкісна траса.

Ось він — момент.

Крапка неповернення.

Випрямляюся, впираюся ліктем у скло, підставляючи долоню під підборіддя. Дихаю глибше.

Я їду.

Або тікаю.

Яка, до біса, різниця, якщо від себе все одно не втечеш.

Телефон вібрує в сумці.

Один раз.

Другий.

Я дістаю його.

Невідомий номер.

Натискаю «відповісти» автоматично. Не думаючи.

Прикладаю до вуха и роблю вдих.

— Юлечко, давай поговоримо, — лунає в динаміку голос Богдана.

Серце різко смикається — і завмирає. 

Я одразу натискаю «відбій». І вимикаю телефон.

Руки починають тремтіти. Хоча здається — тремчу вся я.

— Я викреслю тебе зі свого життя. Назавжди.

Дістаю сім-карту, затискаю її в долоні.

Вагаюся.

Довго.

— Дурепа закохана, — шиплю собі під ніс.

А потім швидко висовую руку у вікно і викидаю сімку.

Вона миттєво зникає з поля зору.

Ти зможеш.

Ти ж сильна... правда?

Якщо поїхати змогла — значить, і перестати думати про нього колись вийде.

******

Богдан.

Гальмую біля Юлиного дому — і паніка накриває так стрімко, ніби хвиля з головою.

Я реально боюся побачити, що її тут немає.

Боюся знову почути — поїхала з міста.

Я, блять, таку реальність не приймаю.

Підходжу до воріт і без церемоній тисну на ручку. Вона піддається — хвіртка відчиняється.

Усередині щось боляче смикається. Хоч ці двері відкриті.

Рекс стрибає у вольєрі, тупотить лапами, повискує від радості, ніби щасливий моєму приходу.

Краще б господиня твоя так раділа.

Або хоча б дала мені шанс пояснитися.

Хоча… навіть якщо не дасть — хрін мене виставлять. Буду сидіти під дверима, поки не змилується і не вийде.

Підходжу до вхідних дверей у дім. Тягну руку до ручки — і двері самі відчиняються.

Я завмираю.

— Сонечко… — хрипко бурмочу.

— Ох, Боже… — скрикує тітка Віра, притискаючи руку до грудей.

Налякав. Розумію.

— Вибачте. Юля вдома? — одразу, без вступів питаю.

Переляк на її обличчі змінюється злістю. Брови зводяться, погляд ріже наскрізь.

— Навіщо прийшов?

Її злість дає надію.

Якщо тітка Віра в курсі — значить, Юля була тут. Значить, розповіла.

— Мені Юля потрібна. Покличте, будь ласка, — ввічливо, але вперто прошу, хоч і нахабно ввалився у двір.

— Та щас, — киває вона.

На мить накриває полегшення.

Але тітка Віра йде вглиб дому, щось бере — і повертається з мітлою.

— Забирайся, Богдан, — виставляє мітлу вперед. — А то огрію.

Мені одночасно і смішно, і зовсім не до сміху.

Як же вони з Юлькою схожі. Та зробила б точно так само.

— Тітко Віро, я поки не поговорю з Юлею — не піду.

Вона підтискає губи й різко замахується.

— Я тобі зараз влаштую розмову! — кричить.

Я ловлю мітлу.

— Пусти! — смикає вона. — Я тобі зараз усе відіб’ю, скотино!

Зрозумів. Але виправдовуватися перед нею — потім. Зараз не це головне.

— Юля вдома?

— Ні, — шипить. — І якби була — тебе б і на поріг не пустила.

Серце болісно смикається.

Ні?..

Чи просто доньку захищає?

— Вибачте, — кажу і обхожу її, прямуючи в дім.

— БОГДАНЕ! — кричить вона. — Ти що собі дозволяєш?!

Але я вже йду до Юлиної спальні, навіть не роззуваючись.

Розпахую двері.

Усе як завжди. Тільки ноутбука на столі немає.

— Богдане, геть пішов! — зло каже за спиною Юлина мама. — Поліцію викличу!

— Юля де? — обертаючись питаю.

Вона складає руки на грудях і дивиться так, ніби поглядом голову відрізає.

— Поїхала.

Пальці стискаються на дверній ручці.

Не вірю.

Юлька не могла просто взяти й поїхати.

Не поговоривши. Не наоравши. Не висловивши все в очі.

Заходжу в кімнату й підходжу до шафи. Розсовую дверцята.

Полиці наполовину порожні.

— Блять… — глухо видихаю.

Вона справді поїхала. Я довів її до того, що вона вирішила викреслити мене.

Швидко. Жорстко.

Як, сука, так вийшло?..

Обертаюся.

Тітка Віра дивиться спідлоба.

— Я її не ображав. Клянусь. Юля все не так зрозуміла.

— Пішов геть, — холодно каже вона. — Юля вічно через тебе плаче. Залиш її в спокої.

Я хитаю головою.

— Я люблю її. Мене…

Вона фиркає.

— Мені твої пояснення не потрібні. Іди.

У мене смикається повіка.

І вона навіть не дає договорити.

— Куди вона поїхала?

— Не скажу.

— Мене підставили, — майже шепочу. — А Юля цього не знає.

— Йди!

Сідаю на ліжко, впираюся ліктями в коліна, проводжу долонями по обличчю.

Я вже готовий благати.

— Будь ласка… допоможіть. Я життя без неї не уявляю.

Піднімаю погляд.

Вона хмуриться. Мовчить.

— Я повинен усе пояснити.

Тітка Віра важко видихає.

— Пробач, Богдане. Допомагати не буду. Юля просила не казати. Вона поїхала з міста. Все. Йди.

Відчуття, ніби душу вирвали.

Я встаю і змушую себе йти до виходу. Ноги ватяні. Іду, як уві сні — нічого не бачачи перед собою.

Ворота за мною зачиняються двома глухими клацаннями.

— Сонечко моє… — хрипло шепочу. — Як тебе знайти?

Сідаю в машину й опускаю голову на кермо. Сигнал протяжно реве — я здригаюся.

— Як я міг забути…

Дістаю телефон, швидко знаходжу Толика.

Він знайде. Він завжди знаходив.

Три гудки — і ділове:

— Говори швидко — нарада через п’ять хвилин.

— Юлю знайди. Пробий номер, — на одному диханні.

— Ти чого так часто косячиш? — усміхається. — Знову втекла?

Та пиздець…

— Мені, блять, не смішно, — жорстко кажу. — Допоможи, Толян.

Секундна пауза.

— Богдан, — починає. — Ти часто дружбою користуєшся. Вирішуй свої срачі сам, бо…

— Мене підставили, — перебиваю. — Вона повірила й поїхала.

— Та-а-ак, — протягує. — А от із цього місця детальніше.

— Гаврилову, конкуренту фірми, де я працюю, не догодив.

— Гаврилов? — тягне він. — Він у нас на особливому рахунку…

Чую, як його кличуть.

— Зроблю, Богдане, але після наради. А ти мені все потім детально розкажеш. Може, і твоє «викрадення» приладдя — його рук справа.

Може, але зараз це другорядне.

— А швидше не можна? Мені дуже треба.

— Пробач, друже, ніяк. У нас перевірка. Чекай.

І скидає.

Чекай.

ЧЕКАЙ.

Легко сказати.

Для мене кожна секунда без неї — як вічність.