Раді Вас бачити!

Юля.

Друга квартира знаходиться в самому центрі міста. Біля парку, фонтану й атракціонів.

— Напевно, тут шумнувато, — бурмочу сама до себе.

Під’їзд чистіший, ніж у попередньому. На сходинках навіть стоять квіти в горщиках — хтось явно намагався навести затишок.

Рієлтор уже чекає біля дверей — та сама Вікторія, з ідеальною укладкою і усмішкою «преміум-класу», яка летить просто в Богдана.

У мене настрій одразу падає на кілька поділок.

А куди ж подівся пучок?

Вона вирішила його «склеїти»?

Ну що ж… удачі.

— Проходьте, — щебече вона, відчиняючи двері.

Я роблю крок усередину і завмираю.

Оце вже зовсім інша справа.

Великі вікна, світла вітальня, на підлозі паркет, а з кухні пахне кавою. Ну гаразд, не пахне — це просто фантазія, але місце таке, що аж хочеться поставити кавомашину й налити собі чашку.

Бодя йде за мною, поклавши долоню мені на спину.

— Ця краща?

— Набагато, — погоджуюся.

Рієлтор розповідає про квадратуру, комунікації, ціни, а я, звісно, слухаю одним вухом.

По-перше — мені це не потрібно.

А по-друге — він стоїть занадто близько, і я відчуваю кожен його подих.

А от Вікторія все дивиться на нього.

Коза, щоб її.

— Як тобі спальня? — питає він, киваючи на двері.

Від його подиху по шкірі пробігає струм.

— Ага, — бурмочу, роблячи крок до дверей і відчиняючи їх ширше.

І одразу видихаю: велика кімната, ліжко з м’яким узголів’ям, штори кольору кави з молоком.

— Непогано, — визнаю. — Спокійна.

— Мм… це поки вона спокійна, — тягне Бодя, заходячи слідом.

Рієлтор щось говорить із вітальні, але я вже не чую. Він підходить ближче і дивиться на мене якось по-хижому. Я відвертаюся від нього, бо ноги починають тремтіти.

 Заглядаю у вікно — балкона немає.

— Міг би звикнути до такого виду, — тихо каже він.

— До якого? — смикаю штору, визираючи вниз на вулицю.

Височенько, аж у животі стискається.

— До тебе. У цій спальні.

От убити його мало. Що він несе?

Щоки миттєво спалахують, і я йду до шафи, роблячи вигляд, що уважно її розглядаю.

— Ти хворий, — бурмочу. — Тут рієлтор за два метри.

— Знаю, — усміхається. — Тому й не цілую. Поки що.

У мене пересихає в роті.

— Я тут, щоб допомогти вибрати квартиру, а не постільну білизну!

— А я підходжу до всього комплексно, — хмикає. — Мені важливо, щоб тобі теж було комфортно.

Я вже не знаю, куди подітися, і червонію, як школярка. Відчиняю шафу, заглядаю всередину — аби тільки щось робити.

Богдан робить крок ближче, рука лягає мені на живіт. Його подих гарячий, він шепоче, ковзаючи губами по шиї:

— Тобі таке ліжко подобається?

Я вся стискаюся, відчуваючи, як усередині все пульсує від напруги. Кожного разу я реагую на нього все сильніше — і це лякає… і, чорт забирай, притягує.

Вікторія заходить, і я одразу відходжу вбік, спираючись на кут шафи. Ноги ніби не мої. Я страшенно нервую, хоча ще вчора сама зізналася: «хочу тебе», а сьогодні шарахаюся від обіймів у квартирі, де ми не одні.

Вона кидає погляд на мене, потім на Богдана — і затримує його довше, ніж дозволяє пристойність.

— Як вам спальня, Богдане? — усміхається.

— Гарна. Якщо звукоізольована, — спокійно відповідає він.

У мене брови лізуть на лоба.

Він що, оргії тут влаштовувати зібрався?

У Вікторії очі спалахують, як фари в темряві.

— Думаю, сусіди зрозуміють, чому тут так шумно вночі, — томно лепече вона.

Схоже, в її послугах ще й «перевірка ліжка на міцність». Дарма він узяв мене із собою — тепер бонус-пакет скасовується.

Відлиплюю від шафи й швидко йду на кухню. Зараз скажу, що мені зле, і додому. Третій варіант хай дивляться самі — з цією «міс квадратурою».

З кімнати долинає її голос — про центр, магазини, кав’ярні. Потім кроки — і Бодя з’являється у дверному прорізі. Дивиться серйозно, а я «дуже уважно» розглядаю плитку.

Кухня світла, затишна, зі вбудованою технікою й високим барним стільцем.

— Мені подобається, — випалюю, аби тільки не мовчати. — Тут по-домашньому.

— Угу, — киває. — Тільки диван сюди, мабуть, не влізе.

— А навіщо тобі диван? — дивуюся.

— Щоб ти приходила в гості й не скаржилася, що стільці високі.

Він спеціально знущається. Упевнена.

— А ти вибери для «гостей» іншу, — парирую. — Я навідуватися до тебе не збираюся.

Він трохи хмуриться. А рієлтор проходить повз, легко торкаючись його спини.

— Я пройду? — усміхається.

Усередині в мене спалахує — злість, ревнощі, усе разом, так, що долоні аж пекти починають.

— Ну що, Богдане, ця квартира вам підходить? — питає вона, витягнувшись, мов струна.

Він мигцем дивиться на неї, потім — на мене.

— Сонечко, тобі подобається? — м’яко запитує.

— Ні, — гаркаю.

— Чому? — втручається Вікторія. — Що вас не влаштовує?

Та ти, коза, не влаштовуєш!

— Немає ванни й балкона, — випалюю. — Але жити тут не мені.

Розвертаюся і йду до виходу. Але мене хапають гарячі руки, притягують назад. Він цілує мене в маківку й холодно каже рієлторці:

— Якщо в третьому варіанті цього немає, у ваших послугах немає сенсу.

Усмішка у Вікторії сповзає.

— Там є, — відповідає вже сухо. — Ванна і душова окремо. Великі вікна, засклена лоджія і більша площа. Упевнена, вашій дівчині сподобається.

Дівчині?! Якій ще дівчині? Він — не мій! Він — величезний, прилипливий, дратівливий «знайомий».

— Сподіваюся, — відрізає Бодя.

Вона киває, і її усмішка тепер ніби намальована.

— Квартира поверхом вище, ходімо.

Вона йде першою, а він стоїть, мов скеля, усе ще тримаючи мене.

— Відпусти, — бурмочу, намагаючись вирватися.

— Юлько, — гарчить, притискаючи мене до стіни. — Ти дуже ревнива дівчинка. Але не варто.

Рука на талії ковзає під одяг, гаряча, впевнена. По шкірі біжать мурашки, але я це ігнорую.

— Ні, — шиплю. — Просто погано почуваюся. Мені додому треба.

Він притискається ближче, його подих гарячий просто біля мого вуха.

— Ти для мене надто дорога, щоб я дивився на когось іншого.

Тіло бере дрібне тремтіння від його близькості.

— Я повернувся не для того, щоб знову розбити твоє серце, — шепоче. — А щоб зберегти й залікувати те, що вже зламав.

Цілує у скроню.

— Ходімо, Вередлива. Подивимось третій варіант.

Виймає руку з-під мого одягу, бере за долоню.

— Якщо тобі все сподобається — візьмемо.

Я стою, ніби приклеєна до стіни.

Він це сказав серйозно.

Ні жартів. Ні усмішки. Ні звичної іронії.

Усередині все переплуталося — шок, надія, страх. Я киваю, навіть не усвідомлюючи, що роблю.

Він… щось до мене відчуває? І справді визнав це?