Раді Вас бачити!

Юля.

Я тереблю край подушки, закусивши губу. Очі на мокрому місці, а від емоцій — хочеться влупити Бодю цією ж подушкою.

Звуки фільму — ніби крізь вату. Я все продовжую губитися в здогадках. Хто йому дзвонив?

А він толком нічого мені не пояснив.

«У мене нікого немає».

Ага. Немає.

Але ж хтось дзвонить! Чиї дзвінки й СМС він залишає без відповіді? Чому? Тому що я поруч?

Боже, скільки ще я можу думати про нього?!

Впираюся ліктями в подушку, підпираю підборіддя долонею і важко видихаю.

Може, в Іри спитати, хто така Аня. Вона ж повинна знати.

Але чи скаже правду?

Сумніваюся. Вона ж спить і бачить, щоб ми з Бодею стали парою.

— Юлько, — сунеться до мене, притулившись скронею до мого плеча. — Про що думаєш, мучачи подушку?

Я смикаю плечем, скидаючи його.

— Спати хочу. Тобі додому пора, — бурчу, не дивлячись на нього.

— Спати? — перепитує, дихаючи мені в маківку.

— Так, спати, — роздратовано підтверджую і тягнуся до ноутбука, щоб закрити кришку.

Богдан перехоплює мою руку, різко згрібає мене до себе і валить на ліжко. 

— Ти, бегемоте! — гаркаю. — Злізь із мене!

Він буквально придавлює мене до ліжка, висмикує подушку, що опинилася між нами, і підкладає мені під голову.

— Для зручності, — каже, блиснувши очима. — А тепер викладай, Вередлива, що з тобою сьогодні відбувається?

І що я йому скажу?

Що ревную?

Та ні вже. Я що, з глузду з’їхала — у такому зізнаватися?!

— Ти чого знову на мене влігся? — пхаю його. — Злізь! Розчавиш!

Він навіть не ворушиться. Так і лежить — трохи спираючись на лікті, дивиться зверху вниз із цією своєю нахабною усмішкою.

Серце калатає, і мені здається, що він це чує.

— Злізь! — повторюю, штовхаючи його сильніше.

— Ніі, — ухмиляється, навіть не рухаючись. — Поки не розкажеш, що тебе гризе зсередини.

— Нічого!

— Брешеш, Юлько. — Він трохи нахиляється нижче, очі прямо в мої. — Ти ж не вмієш брехати. Одразу червонієш і дихаєш, як паровоз.

— Може, тому що ти мене бісиш?! — випалюю.

— Ага. Звісно. — Губи смикаються в усмішці. — Прямо від злості щоки палають?

— Від того, що ти... що ти... — збиваюся з думок, бо він дихає мені просто в губи. — Що ти поводишся, як... як самовдоволений ідіот!

Богдан сміється тихо, майже беззвучно. Але очі при цьому зовсім не веселі — важкі, уважні, ніби в душу лізе.

— Самовдоволений ідіот, так? — шепоче. — А може, ти — ревнива дівчинка?

— Я не ревнива!

— Звісно, — усміхається, — а блискавки в твоїх очах просто так сяють.

Я завмираю. Слова застрягають у горлі, серце так гупає, що аж ребра віддають.

— Придумав, — бурмочу, відвертаючись.

— Ні, — він торкається пальцем мого підборіддя, змушуючи дивитися на нього. — Я бачив. І мені навіть сподобалося.

— Що?! — округляю очі.

— Коли ти ревнуєш. — Усміхається куточками губ. — Значить, я тобі дорогий.

— Ти мені важкий, — огризаюся.

Богдан проводить великим пальцем по моїй нижній губі, і я затримую подих. По тілу ніби струм проходить, мурашки хвилею біжать.

— Юлька, — шепоче, не відводячи погляду. — Ти чортівськи красива, коли злишся.

У мене все одно відчуття, що він просто заговорює мені зуби.

— Бодю, — шепочу попереджувально.

— Що? — нахиляється ближче, губи майже торкаються моїх. — І сексуальна.

Ми дивимося одне одному в очі, і мені хочеться — дуже хочеться — цього поцілунку. Такого, як він уміє — коли реальність просто стирається.

— Гаразд, — тихо каже він, трохи підводячись, але я не даю йому встати.

Рука сама летить до його потилиці, і я тягну його до себе, врізаючись у його губи.

Він завмирає на секунду, видихає просто в мене, а потім цілує — жадібно, глибоко, ніби нарешті дістався до того, чого занадто довго хотів.

Його губи рухаються наполегливо, наче наздоганяють усе те, що перед цим упустили.

Моє серце так сильно б’ється, що я відчуваю, як воно гупає об його груди. Сильно і швидко. Рука, якою я тримаю його за шию, тремтить.

Богдан трохи змінюється у поцілунку — м’якше, глибше, але від цього тільки гірше: мене накриває хвилею бажання. Сильною, неконтрольованою.

Я чіпляюся за край його футболки, відчуваючи, як пальці стискають тканину.

І тягну вгору. Знімаючи її з нього.

Бодя відривається від моїх губ і допомагає стягнути футболку. Очі палають, дихання важке. І він знову нахиляється до мене з поцілунком.

Мої долоні блукають по його широкій, гарячій спині, насолоджуючись його близькістю. Він тихо видихає мені в губи, прикушуючи нижню, ніби намагається не втратити контроль.

— Юля, ти що витворяєш? — шепоче мені в губи.

— Тебе обіймаю, — видихаю і з насолодою проводжу язиком по його губах, спостерігаючи, як його очі трохи розширюються.

— Вередлива, — хрипко шепоче, — ти ходиш по краю.

— А ти? — питаю, ледь торкаючись його губ.

Руки повільно проходить по рельєфу його грудей. Усередині все стискається від задоволення — торкатися його. Ось так — відкрито, дивлячись, як у його очах палає пристрасть.

— Юлька, — тягне моє ім’я, — я на межі. Досить.

Я відкриваю рот, щоб щось сказати — але слів немає. Лише погляд. Лише дихання. І руки, які ніяк не можу від нього прибрати.

Він знову торкається моїх губ — коротко, ніби пробує їхній смак. І відсторонюється.

— Не роби так, якщо не впевнена, що хочеш мене, — глухо каже. — Бо я не зупинюся, якщо ти продовжиш.

— А якщо хочу тебе? — видихаю, навіть не впізнаючи власного голосу.

Він завмирає. Погляд темнішає, дихання стає важчим.

— Юлька… — гарчить.

Цей звук, низький, хрипкий, ніби вібрацією проходить по всьому тілу.

— Ти знущаєшся, чи що? — очі вже дивляться на мої губи.

Я трохи підводжуся, і язик мокро ковзає по його грудях — укус.

— Блять, — видихає він і нахиляється до моїх губ. — Ти мій красивий мучитель.

Поцілунок стає жорсткішим, гарячішим. Він притискається до мене, його збудження впирається мені в лобок, долоня лягає на талію і рухається по ребрах угору. Дуже повільно, ніби чекає — чи зупиню.

Я чую його подих, відчуваю кожен рух. І все в мені відгукується. Я палаю під ним, стискаючи його спину.

Долоня нарешті накриває мої груди, обережно стискаючи. По тілу проноситься хвиля жару, перемішаного з холодом. Я вигинаюся назустріч його руці, тихо стогнучи йому в губи.

Губи Богдана зміщуються на шию. Поцілунки розмиті, поспішні.

Він трохи підтягує мою футболку вгору.

— Хочу зняти, — бурмоче мені в шию.

— Знімай.

Він дивиться мені в очі, ніби не вірить. Але все ж стягує футболку через голову.

Я миттєво червонію під його поглядом — жадібним, уважним, таким, що ніби пропалює шкіру.

Бодя нахиляється до моїх грудей, і я затамовую подих від очікування.

Його язик торкається соска — і тіло пронизує спалах струму. Такий, що віддає вологою в трусиках.

— М-м… — видихаю.

Богдан втягує його в рот, посмоктуючи, а внизу все ниє від пульсації. Мої руки зариваються в його волосся, тіло вигинається йому назустріч.

Він відривається, дихаючи мені в шкіру. А на інших грудях великий палець погладжує і стискає сосок.

— А-ах… — скрикую, сіпаючись під ним, відчуваючи, як після цієї жаркої хвилі трусики липнуть до тіла.

— Тихіше, малеча, — шепоче, притискаючись губами до моїх.

— Що? — кліпаю очима.

І тільки тепер чую кроки.

Боже.

Мама.

Я дивлюся на Богдана величезними очима, а він уже все зрозумів — нахиляється до ноутбука, перемотує фільм і вмикає звук.

Хапає мою футболку, подає.

Руки тремтять, але я швидко натягую її і сідаю, намагаючись виглядати максимально невинно.

Я ще навіть не встигаю перевести подих — двері відчиняються.

Я навіть не дихаю. Серце гримить так, що, здається, його чути на весь дім.

Мама завмирає у дверному прорізі. Мовчить.

Дивиться не на мене — на Богдана.

Я повертаю голову і теж дивлюся.

Він… без футболки.

Все, нам кранти.

Бодя сидить так, ніби нічого не сталося — спокійний, розслаблений, обперся на подушку, одна нога, зігнута в коліні, на ліжку. Але груди все одно підіймаються від дихання. Занадто часто.

А я очима нишпорю по кімнаті, намагаючись зрозуміти, куди ми закинули його футболку.

Тиша тягнеться вічність.

— Фільм ще не закінчився, — спокійно каже Богдан моїй мамі.

І цей його спокійний голос мене дивує. Як він так швидко переключився?

Мама холодно відповідає:

— Юлю, випусти Рекса, коли Богдан піде.

— Угу, — бурмочу, навіть не піднімаючи очей.

Мама ще кілька секунд дивиться — і йде, прикривши двері, але не до кінця.

Я видихаю. Голосно.

Живі. Але нотація буде. Завтра. Обов’язково.

— Юлька, — хапає мене за талію і підтягує до себе. — Ми ледь не попалися, — шепоче мені в волосся.

— Я тебе вб’ю, — шиплю. — Ти чого голий?

— Тобі ж подобається, — нахабно шепоче мені у вухо.

— Богдане, — повертаюся до нього, збираючись висловити все, що думаю, але він випереджає — і я одразу отримую гарячий, жадібний поцілунок.

Він цілує, прикушуючи мої губи, притискаючи до себе. І у мені знову все спалахує полум’ям.

Але я впираюся йому в плечі, відсторонюючись. Я щойно ледь не попалася мамі на очі — напівгола.

— Годі до мене лізти!

Богдан піднімає брови.

— Серйозно? А не ти мене першою поцілувала?

Я знову червонію.

— Мама все чує, — бурчу, але не відсовуюся.

Він такий гарячий, пахучий, коханий.

Бодя притискає мене до себе і чмокає у маківку.

— Вередлива моя, — лагідно шепоче. — Проведи мене. Мені краще піти.

Серце пропускає удар. Мені зовсім не хочеться, щоб він ішов.

— А то точно від мами дістанеться, — додає, цмокаючи мене в плече.

Я неохоче відсторонююся. Він має рацію. Мама в мене надто уважна і точно зрозуміла — щось було. Якщо ще раз зазирне — вижене його.

Я спостерігаю, як він натягує футболку, і борюся з бажанням знову до нього притиснутися.

Юлько, ти куди свій мозок поділа? Ти що собі дозволяєш? Зовсім з глузду з’їхала?

Хмурюся від власної лайки — сама на себе. І йду за Бодею до виходу, прихопивши халат. Літо в нас, капець, дощове.

Він взувається, відчиняє двері — і в дім вривається запах дощу.

— Дощ, — зачиняє двері й обертається до мене. — Не проводжай.

— Мені Рекса треба випустити, — бурмочу, дивлячись у підлогу.

Він кладе долоню мені на поперек і підтягує ближче.

— Ти завжди Вередлива, але сьогодні — особливо, — шепоче у волосся.

Я й сама сьогодні від себе дивуюся.

Кладу руки йому на спину й притискаюся ближче.

— Сонечко, солодких снів, — каже він і цілує мене в голову.

— І тобі, — тихо відповідаю.

Він уже береться за ручку дверей, а я — як ідіотка — питаю:

— А ти зараз куди?

Я закочую очі на саму себе. Ну хто ж зізнається, якщо навіть не додому їде?

— Додому, а що? — обертається і розглядає мене.

У мене знову ревнощі розігралися. Ось що.

— Мамі привіт, — викручуюсь. — Ілюшці теж.

Бодя кілька секунд мовчить. Потім лагідно тягне:

— Передам, Вередлива.

Натискає на ручку, виходить.

— Бувай, — кидає через плече і зачиняє двері.

— Бувай, — кажу вже зачиненим дверям.

Стою, притулившись спиною до дверей.

«Юлю, не думай, що він поїхав до тієї Ані», — наказую собі.

Але не допомагає.