Раді Вас бачити!

Юля.

Богдан, гад паршивий, розвалився на стільці, наче на шезлонгу біля моря — вальяжно, впевнено, ніби це його територія. Руку закинув на спинку мого стільця й пальцями ліниво, але чіпко погладжує мене по плечу.

Іра тільки й робить, що поглядає на його руку, ховаючи усмішку в чашці з чаєм. Вид у неї — як у глядача, який дивиться улюблений серіал і вже знає, чим усе закінчиться.

А я намагаюся не реагувати. Не смикатися. Не шипіти. Бо жар у тілі й так зашкалює. І я вже не впевнена, що він — від температури.

Не витримую. Нахиляюся до його вуха, намагаючись не виглядати вбивцею.

— Перестань мене чіпати! — шепочу крізь зуби.

Бо, якщо чесно, я вже двічі прибирала його руку, а він знову тягнеться.

Бодя повертає голову — повільно, ліниво, з нахабним примруженням. Очі — щасливі, губи — в усмішці. Явно насолоджується кожною секундою мого збентеження.

— Чому, Юлько? — тягне він тією інтонацією, від якої всередині все стискається й тане водночас.

Я зависаю.

Мозок миттєво порожніє.

Ну не скажу ж я йому: «Бо я зараз тебе поцілую, якщо не перестанеш!»

Хоча, здається, саме це й відбувається в моїй голові.

— Мама дивиться, — нарешті видихаю з надією, що хоч це його зупинить.

— Мама… — повторює він задумливо.

А потім бере мене за руку й підводиться зі стільця.

— Ходімо, — тягне за собою. — Покажу дещо.

— Що? — в один голос із Ілюшкою питаємо.

Бодя дивиться на малого і з кам’яним обличчям відповідає:

— Конспект із фізики.

— Не-а, — махає головою Ілюха. — Самі йдіть. Мені не цікаво.

Я підводжуся, а серце підстрибує, ніби відчуває: нічого доброго цей «конспект» не віщує.

А Іра хитро додає, навіть не піднімаючи очей від чашки:

— Двері прикрити не забудьте.

Я ледь не перечіпаюся.

Вона на що натякає, а?!

— Прикриємо, — відповідає Бодя таким невинним тоном, що щоки в мене спалахують. Знову. 

Він заводить мене до своєї кімнати.

Я тільки переступаю поріг — і все. Повітря одразу стає іншим. Важким. Насиченим минулим.

Спогади накочуються хвилею, ніби хтось раптом прорвав греблю.

Ось те саме ліжко.

Ось вм’ятина від удару.

Та сама стіна, до якої він притискав мене, цілуючи.

Усе, що я так довго намагалася забути, раптом постає перед очима з лякаючою чіткістю.

Серце пришвидшується. Б’ється боляче, ніби намагається вирватися назовні. У грудях тісно, дихання збивається.

Я прикушую губу — наче біль у роті може перекрити те, що розливається всередині.

Не дай Боже, якщо все повториться…

Я просто піду.

Без сцен.

Без пояснень.

Назавжди.

Зупиняюся посеред кімнати.

Сумка стоїть біля столу. Дверцята шафи прочинені — зимові речі він ще не зібрав.

Той самий запах — його. Дерево, парфум, трохи кави. І все це б’є просто в пам’ять.

Начебто все як раніше. Але всередині — зовсім інакше.

Тепер страшніше.

— Юлю, — починає він. Голос низький, серйозний.

І в мене одразу холонуть долоні.

Він стоїть усього за кілька кроків, але здається — надто близько.

Я відчуваю його погляд на собі. Навіть чую, як він дихає. Повільно. Глибоко.

Руки починають тремтіти. Очі зрадницьки щипає.

Якщо він зараз скаже, що все було помилкою — я цього вдруге не переживу.

Я просто викреслю його зі свого життя.

Обіцяю. Назавжди.

Роблю вдих. Повільно повертаюся.

Богдан стоїть і дивиться так, ніби бачить мене вперше. Погляд ковзає по обличчю, по шиї, по моїх руках — наче намагається запам’ятати кожну деталь.

Я ковтаю, боячись, що це — кінець.

Але він раптом робить крок ближче, і повітря між нами теплішає.

— Сонечко, я хочу, щоб у нас були стосунки, — каже тихо, майже пошепки.

І кожне слово лягає на шкіру, мов довгоочікуваний дотик.

Бере мене за руку.

— Справжні. Не «ми просто друзі». Не «так, між іншим». А по-справжньому.

Серце пропускає удар.

— Стосунки? — шепочу, і голос ледь слухається.

Він киває.

— Так. Ти — моя Юлька. А я — твій. Чесно. Без сторонніх. Без брехні.

Я стільки разів мріяла про це. Згадувала, як він дивився раніше, як злився, як мовчав. Уявляла, як він це скаже і що я відповім…

А тепер просто стою й кліпаю очима, бо язик не слухається. Серце кричить «так», а мозок усе ще шукає підступ.

Бодя притягує мене ближче. Його руки лягають на мою талію — теплі, надійні, трохи тремтять.

Погляд уважний, ніби він боїться сполохати цей момент.

— Я хочу бути з тобою надовго, Вередлива. Назавжди, — шепоче, проводячи пальцем по моїй щоці.

Долоня ковзає у волосся, великий палець торкається за вухом — м’яко, майже невагомо.

Нахиляється ближче.

— І навіть довше, ніж назавжди.

Пульс гупає у скронях. Дихання ніби зникає.

Я кладу руки йому на груди, поверх футболки, і відчуваю — він теж хвилюється. Його серце б’ється так само шалено, як моє.

— Скажи хоч щось, Юль, — просить нервово, трохи притискаючи мене до себе.

— Ти… не проженеш? — виривається швидше, ніж мозок встигає подумати.

Він кліпає, ніби не вірить, що я справді це запитала.

— Звісно, ні! — упевнено каже. — Більше ніколи. Пробач мені, будь ласка, за той біль.

Серце спалахує жаром, ніби хтось розпалив усередині багаття. І цей вогонь розливається по венах — не болем, а теплом. Любов’ю.

— Ми… пара? — питаю, хоча це звучить майже як твердження.

Богдан усміхається і нахиляється ближче.

— Пара, сонечко, — підтверджує. — Найсправжнісінька. І ще й ревнива.

Я ледь усміхаюся. А він цілує — м’яко, повільно, ніби насолоджується моментом.

Його губи гарячі. Поцілунок обережний, але з кожним рухом стає глибшим. Мозок миттєво вимикається. Серце калатає десь у горлі.

Я притискаюся до нього ближче, ковзаю губами по його губах, відчуваючи, як він видихає просто мені в рот.

Богдан стискає мене міцніше. Поцілунок стає глибшим, вологішим.

Він, здається, намагається тримати себе в руках.

А я — ні.

Не хочу.

Не можу.

Тягнуся до нього ще ближче. Ще щільніше. Руки ковзають під футболку. Я торкаюся його жадібно, проводжу пальцями по спині, ледь дряпаючи нігтями.

І усміхаюся, коли відчуваю, як по його тілу проходить тремтіння.

Бодя видихає просто в поцілунок.

— Вередлива, — шепоче він, легенько прикушуючи мою губу. — Зводиш із розуму… і ще й усміхаєшся, зараза.

Нахиляється до моєї шиї. Його гаряче дихання лоскоче шкіру.

Я завмираю, притискаючи його голову до себе, вплітаючи пальці в волосся, і тихо шепочу:

— Ми не самі.

Його губи розтягуються в усмішці просто на моїй шкірі.

— Пам’ятаю, — відповідає, залишаючи вологий поцілунок на шиї.

І тіло саме вигинається, втискаючись у нього.

Богдан голосно видихає, стискає мене міцніше, але більше не цілує — просто тримає.

— До мене не хочеш? — дихає просто мені у вухо.

— Хочу, — бурмочу, стискаючи його спину.

Він нахабно ковзає долонями до моїх стегон, стискає їх, притягуючи мене ще ближче.

Я видихаю, заплющуючи очі — усе навколо паморочиться, думки розсипаються, а внизу живота стискається приємний, тягучий біль.

— Їдемо? — шепоче він у мою шкіру, майже не дихаючи.

Я проводжу губами по його шиї, відчуваючи, як під шкірою шалено б’ється пульс.

— Їдемо, — тихо відповідаю.