Раді Вас бачити!

Юля.

Я мішу цукор у чаї так зосереджено, ніби намагаюся викликати дух спокою.

Ложечка стукає об стінки чашки, як метроном моєї тривоги.

— Юля, припини тарабанити, — мама кидає погляд з-під брів.

Зупиняюся. Але думки — ні.

Голова болить усе сильніше. Хочеться лягти на підлогу й прикинутися килимом. Щоб нічого не відчувати і не думати.

Сідаю на стілець. Точніше гепаюсь на нього підіймаючи очі до стелі.

Хто ця чортова Аня? ХТО?

Чому я думаю про неї більше, ніж про власне дихання?

Сильно стискаю пальцями скроні й майже стогну.

— Треба відволіктися, — шепочу собі.

Беру чашку, йду в кімнату.

Ставлю її на стіл так, що вона глухо бумкає — ніби підтверджуючи мій стан. Нервовий і неконтрольований.

Плюхаюся на ліжко, підтягаю ноги, відкриваю ноутбук.

— Так… відволіктися… відволіктися… — повторюю собі, як заклинання.

Треба перевірити документи по практиці. Можливо, щось підготувати чи докупити. Хто його знає — я ж уперше їду.

Видихаю.

Елітна фірма. Високі вимоги. Відповідальність.

Мене — як одну з найкращих студенток — відправили туди. Гордість, хвилювання… і нуль мотивації зараз.

Бо в голові — не про майбутнє.

Все зводиться до одного — до нього.

Роблю глибокий вдих, змушую себе зосередитися.

Тикаю в пошту.

— Так… ага… ага… ось воно…

Пробігаю очима текст.

Список практикантів.

— Знайшла…

Серце б’ється швидше, але хоча б причина нормальна.

Катюха… є. Ну слава Богу.

І Ярослава. Теж нормально. Головне — не Карина. Ця б мене й на відстані 400 км дратувала.

Усміхаюся і одразу телефоную Каті.

Вона бере слухавку з того кінця світу так, ніби сиділа з телефоном біля вуха весь ранок і чекала на мій дзвінок:

— Аллоо? Ти бачила документи по практиці?! — тараторить.

— Так, Катюх. Ми разом на фірму «Меридіан».

— СУПЕР! — верещить так голосно, що я автоматично відсуваю телефон. — Бо мені ще не скинули! Я тут з розуму сходжу, думала без тебе мене туди запхають!

Усміхаюся ще ширше.

— Зараз тобі перешлю. Там ще Ярослава. Нам пощастило.

— О, клас! Ми з Ясею дружимо. У неї тато, до речі, в Києві живе — казала, що якщо її сюди відправлять, то житиме в нього. Уявляєш!? Але головне — що Карини немає, — бубонить свій монолог.

— Це точно, — фиркаю. — Все, відправила.

— Дякую, ти врятувала мені життя. До речі… як ти себе почуваєш?

Я машинально торкаюся шиї.

— Та так… ангіна.

— Блін… шкода тебе, — співчуваюче протягує.

— Все нормально, — відповідаю, валячись на ліжко спиною.

— А що там Богдан? — хитро, з цікавістю.

Закочую очі… і червонію. От прям червонію — так, що навіть вуха горять.

— Ми пара, — майже шепочу.

Катюха верещить так, ніби виграла мільйон у лотерею:

— ДАААА! ЮЛЯ! Моя дівчинка!!! Вітаю!!!

Усміхаюся тихо, але так… щасливо.

— Дякую.

— Значить, усе серйозно? — її голос стає м’якшим.

Я на секунду заплющую очі.

Серйозно — це ще м’яко сказано.

Страшно. Прекрасно. Сильно. І трохи — як вільне падіння.

— Угу…

Катя сміється:

— Богдан красунчик. ОДУМАВСЯ. Бовдур, звісно, але красунчик.

Усміхаюся, прикушуючи губу.

Ну так. Одумавався. І тепер я поруч із ним — як оголений нерв.

Він мій. Я його.

Так дивно.

Так… по-справжньому.

— Слуууухай, — Катя раптом верещить. — Ти дату бачила?!

— Яку дату?

— Практики! Нам їхати через чотири дні! ЧОТИРИ!

— Я думала — у серпні, — дивуюсь.

— Я в шоці, — викрикує.

Опускаю очі на лист.

Завмираю.

Чотири дні. Чотири грьобаних дні.

— Охреніти… — шепочу.

І це навіть не лайка — це факт.

Чотири дні, і мені доведеться поїхати. На місяць.

Місяць без Боді.

Місяць без його голосу наживо.

Без його рук. Поцілунків. І без нього самого.

Або… місяць, за який усе може розвалитися. Бо ми тільки почали. Тільки-но пішли одне одному назустріч. Тільки зробили перші важливі кроки.

А тепер — пауза. Вирваний шматок часу із наших стосунків.

Заплющую очі. І в голові тільки це:

А раптом він передумає?

А раптом охолоне?

А раптом замінить мене кимось?

Тією самою Анею.

АНЯ.

Важкість опускається на груди. Стає важко дихати.

— Походу, щось змінилося, — бурмоче Катя. — Та й яка різниця? Місяць — це фігня. Якщо стосунки міцні — витримають.

Вона говорить легко. А мені… мені ніби під дих дали.

Для мене — різниця. Величезна. Гостра. Лякаюча.

Ми навіть толком не встигли побути разом. А тут — роз’їзд.

— Нууу… — тягну, не знаючи, що сказати.

— Юляш, передзвоню! Мама кличе!

Гудки.

Я залишаюся в тиші кімнати.

Сиджу, не рухаючись, стискаючи телефон. І думки впираються в одне:

Як сказати Богдану?

І чи витримає він… чи витримаємо ми… місяць розлуки?

Грюкаю кришкою ноутбука і зариваюсь лицем в подушку.

— Чому саме зараз?.. — шепочу.

Як пережити цей місяць? Та мене ж ревнощі з’їдять живцем.

Перевертаюсь на спину і притискаю край чохла до губ — думаю.

Дзвонити Ірі чи не дзвонити?

Скаже мені чи знову відмовчиться?

Умощуюсь на бік і все ж наважуюся — дзвонити.

Спитаю прямо:

Хто така Аня? Що в Боді з нею?

Якщо збреше — я відчую. А якщо скаже правду, і вона виявиться… «небезпечною» для мене — то хоча б не нароблю помилки, переспавши з ним.

Знаходжу контакт Іри — і палець зависає над ним.

Страшно.

Я боюсь почути те, що мене вб’є. І викреслить Богдана з мого життя.

Роблю вдих — натискаю.

— Абонент недоступний або перебуває поза зоною дії мережі...

Відводжу телефон від вуха. Набираю ще раз.

— Абонент недоступний...

— Блін… — кидаю телефон на ліжко.

Вперше Іра недоступна. Зазвичай такого не буває.

Скручуюся клубочком і не знаю, що робити. Мені потрібна відповідь — до того, як поїду до Боді. Бо там… він мене поцілує, обійме — і ми не зупинимося, поки не дійдемо до кінця.

Чую кроки — мама.

— Мам… — кличу, сідаючи на ліжку.

Вона зазирає до кімнати.

— А ти з Ірою давно говорила по телефону?

Мама трохи замислюється, а я ловлю себе на тому, що дуже хочу почути: «вчора».

— Дні три тому, а що? — відповідає.

Три… ого.

— Додзвонитися не можу — поза мережею.

— Може, телефон сів, — знизує плечима. — Своєму Богдану подзвони, він точно знає, де його мама.

Заливаюся рум’янцем, але усмішка сама з’являється.

Своєму Богдану…

Мама хмикає, дивлячись на мене, і зникає з поля зору.

Я знову падаю на ліжко.

— Подзвонити Боді… — протяжно шепочу.

Телефон вибухає вібрацією так різко, що я підстрибує на ліжку. Мелодія гучна, ніби спеціально, щоб добити мої нерви.

— Хоч би Іра… — шепочу і тягнуся до телефону.

Але екран яскраво світиться одним ім’ям.

Богдан.