Раді Вас бачити!

Богдан.

Кінець тижня…

Хлопці пакують у бус увесь інструмент, тихо перегукуючись між собою. До мене долітають лише уривки фраз:

«…нарешті…»

«…ганяв нас як ішаків…»

«…хоч премію отримаємо…»

Я, вже за звичкою, п’ю каву, щоб хоч якось збадьоритися, а Юра стоїть поруч і ставить галочки в блокноті, бурмочучи собі під ніс:

— Є.

— Зробили.

— Виправили.

Окидаю поглядом ділянку, яка готова до здачі.

Дерево світле, рівне. Запах свіжої сосни досі стоїть у повітрі, лоскоче ніздрі.

Баня — акуратна, без понтів, як і планувалося. Будиночок — компактний, теплий, з терасою, що виходить до води.

Роблю ковток — і навіть смаку не відчуваю. Здається, я напився кави на роки вперед за ці три тижні.

Три довбані тижні пекла, які тягнулися занадто довго, занадто нервово і занадто боляче.

Хлопці вже стоять трохи осторонь, курять, переглядаються. Усі чекають останній штрих. Замовника.

Два чорні позашляховики з’являються, гучно розплескуючи калюжі.

Я автоматично напружуюся.

Майор — Ніконоров Анатолій Володимирович.

Людина, яка жодного разу не приїжджала, але хотіла відеозвіт кожні три дні.

Не кричав. Не вимагав.

А сухе:

«Мені потрібно…»

Такі люди завжди лякають більше, ніж крикливі й ті, що приїжджають щодня.

Він виходить із машини повільно, оглядається.

Погляд чіпкий, уважний, ніби він не будинок дивиться — а людей на допиті.

Поруч двоє — один із папкою, другий мовчить і просто озирається по сторонах.

Інша машина — мій начальник — Георгій Васильович.

— Добрий день, — киває він, підходячи ближче.

Голос спокійний. Сухий.

— Добрий, — відповідаю, простягаючи руку.

Рукостискання міцне. Коротке.

Шефу тисну по інерції, помічаючи — він трохи нервує.

— Вклалися швидше, ніж домовлялися, — каже майор, вже дивлячись на фасад. — Це рідкість.

— Працювали у дві зміни, — коротко відповідаю. — Хотіли зробити не тільки швидко, а й якісно.

Він не хвалить. Але киває схвально.

— Будинок покажіть, — робить крок до нього.

Я йду слідом.

За нами — чоловік, який розкриває папку і, взявши ручку, готується щось записувати.

Я ловлю себе на тому, що стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні.

Якщо зараз почне щось пиздіти цей важливий гусар із пером у руці — мене накриє.

Не через критику. До неї я ставлюся спокійно. Через час. Через те, що ці три тижні я прожив на автоматі — без сну, без Юлі й без розуміння, де вона і з ким.

Ми заходимо всередину.

Підлоги рівні. Стіни — без перекосів. Пахне деревом і свіжим лаком.

Він мовчки проходить будинком, відчиняє двері, торкається лиштв, заглядає в кути. Іноді зупиняється, довше дивиться й слухає тихі репліки «гусара».

Мені не чути — стою з шефом біля дверей. Я впевнений у своїй роботі, тому немає сенсу тягнутися слідом. Хлопці впоралися на відмінно — я перевіряв не раз.

Ніконоров повертається.

— Покажіть лазню, Богдане.

— Прошу, — показую рукою на вихід.

Майор мовчки виходить першим.

У дворі віддає розпорядження щодо озеленення та інших елементів ландшафтного дизайну своєму супроводжуючому і моєму шефу. Цим займається Арина, яка запізнюється через пробите колесо.

Відчиняю двері лазні — він заходить, вдихає запах. Торкається лавки, перевіряє піч, проводить долонею по дереву.

Мовчить.

Секунди тягнуться повільно, ніби навмисно.

— Дерево хороше, — нарешті каже. — Не сире.

— Камерна сушка, — відповідаю. — Усе за нормами.

Він киває.

Ще кроки. Ще погляди.

І лише потім він повертається до мене.

— Зроблено акуратно, — каже спокійно. — Без халтури. Мені подобається.

У мене всередині щось відпускає — ніби послабили вузол, який я три тижні не міг розв’язати.

— Я задоволений, — додає після паузи.

Навіть усмішка з’являється на його обличчі.

— Радий, — відповідаю коротко. — Старалися.

— Видно, — підтверджує і виходить у двір.

Георгій Васильович швидко ковзає поглядом по моєму обличчю і дивиться на Анатолія Володимировича.

— Гроші сьогодні переведуть, — повідомляє він шефу. — І… — погляд затримується на мені. — Якщо Богдан візьметься за будівництво дачі з акцентом на дитячий майданчик — звернуся ще.

У душі з’являється трохи тепла — об’єкт прийнятий. Подобається. І головне — замовник хоче ще, що буває рідко.

— Звертайтеся, зроблю все, що в моїх силах, — спокійно кажу.

Хлопці за моєю спиною видихають майже синхронно. Чи то від полегшення — переробляти не потрібно, чи то від небажання працювати зі мною ще.

Ніконоров простягає мені руку.

— Тоді домовилися.

Я тисну її, а він додає:

— З мене обіцяна премія. Я ціную, коли йдуть мені назустріч.

— Дякую за довіру, — ледь нахиляю голову.

Він дивиться ще секунду. Ніби щось зчитує.

— Вам би відпочити, Богдане, — несподівано каже. — Ви виглядаєте… виснаженим.

Всміхаюся краєм губ.

— Робота така.

Він відкриває рота, щоб сказати ще щось, але голос Арини перебиває.

— Добрий день, — захекано бурмоче. — Перепрошую за запізнення — міняти запаску не жіноча справа, — мило усміхається. — Мене звати Арина, ландшафтний дизайнер, — простягає руку Ніконорову.

Той тисне, ледь вигнувши брову.

— У мене є ескізи, — продовжує вона. — Можу показати?

Я хмикаю, бачучи, як Арина перетягнула увагу на себе, повністю захоплюючи майора розмовою.

Юра підходить до мене й шепоче:

— Без претензій?

— Без, — відповідаю.

— Слава Богу, — видихає. — Можна розслабитися.

Кому як.

Протираю очі — і мозок нарешті починає працювати: щоробити далі? У кого дізнатися, де саме знаходиться Юлька?

Бо з Миколаєвом у мене все більше сумнівів — Мир нічого там не з’ясував, а можливості в нього немалі.

І, блять, Одеса відпала — його знайомий мент у відрядженні в Хмельницькому і поки допомогти не може.

— Мать його… — шепочу.

Може знову до Каті з’їздити? Купити їй щось, як хабар, і акуратно випитати все, що мене цікавить.

Вона — єдина близька людина Юлі, не рахуючи тітки Віри. І точно в курсі всього, що з нею відбувається.

А ще вона знає Руслана і, сподіваюся, скаже, що той покидьок зараз не поруч із моєю Вередливою. І не намагається зайняти моє місце.

Стискаю щелепу від накочуючої злості, видихаю і йду до шефа.

Він мені винен обіцяну відпустку. І тепер не на три дні — а на тиждень. Як мінімум.