Раді Вас бачити!

Юля.

Прокинулася з важкою головою. Стан якийсь млявий, у горлі неприємно дере.

Шльопаю капцями по підлозі, тупцюю на кухню.

Вип’ю кави — і все мине.

На кухонному годиннику вже дванадцята. Ну от, усе ясно: спала занадто довго — ось голова й тріщить.

Мама заходить на кухню бадьоренька, ніби нічого й не було, наче не після нічної зміни.

— Доню, я до Олени. У неї знову сльози.

Я ставлю чашку під кавомашину, натискаю кнопку й бурмочу:

— Знову дядько Саша гівнюк?

Мама зітхає, сідає на табуретку, стягує волосся в пучок.

— А хто ж іще… — хитає головою. — Знову додому не прийшов. Оленка реве, як завжди, а він слухавку не бере.

Я закочую очі, дістаю цукорницю.

— Скільки можна… Вона ж бачить, який він.

Мама хмикає.

— Вони обидва чудять. Там і йому по нервах прилітає від її гульвіси.

Я підсипаю цукор у кружку, помішую ложкою, слухаючи мамині слова.

— Все одно… жити в постійних сльозах — це жах, — бурмочу. — Нормальна людина давно пішла б.

Мама дивиться на мене, підперши щоку долонею. Погляд надто уважний.

— Розумна — пішла б, — тихо погоджується. — А от та, що любить, залишається. Терпить, чекає, сподівається.

Я прикушую губу, опускаю очі в кружку.

Люблячий залишається… терпить, чекає…

І одразу спалахує в голові картинка — Богдан. Його хватка на талії, його вперте «моя, Юлько», його погляд, від якого збивалося дихання.

Я різко відпиваю каву, обпікаюся й заходжуся кашлем.

Мама хитає головою, але в голосі з’являється м’яка усмішка:

— Що, язик обпекла? Завжди поспішаєш.

— Угу, — видихаю, відводячи очі.

— Доню, — уважно дивиться на мене. — Ви зустрічаєтесь із Богданом?

Я мало не давлюся ковтком, ледь не розливаю каву.

— Мам! — обурююся. — З чого ти взагалі взяла?!

Вона навіть не кліпає, дивиться прямо на мене, ніби бачить усі мої думки.

— А квіти у тебе на столі що, не від нього?

Я зависаю з кружкою в руках.

— Ну подарував. І що? Це ж нічого не означає! — бурмочу, втупившись у каву. А потім хапаю вафельку, щоб чимось зайнятися.

Мама усміхається, навіть не намагаючись приховати веселощів.

— А ти сама в це віриш?

Я відкушую вафлю, жую з таким виглядом, ніби це найважливіший процес у світі.

— Вірю, — бурчу нерозбірливо, уткнувшись у кружку. — Квіти — це просто… ввічливість.

Мама тихо сміється.

— Ну як скажеш, доню.

Встає, бере сумку, цмокає мене в голову, ніби я маленька.

— Буду ввечері. Не сумуй.

— Не буду, — відгукуюся.

У мене ж побачення з Бодею. Впевнена — нудно не буде.

Двері клацають. Я одна.

Тягнуся до холодильника й думаю: «Може, не йти? Скажу, що погано почуваюся».

І тут починається апокаліпсис від сигналу машини. Причому без упину.

Я ледь не роняю пиріг на підлогу — так перелякалася.

— Це хто там здурів?

Ставлю тарілку на стіл і визираю у вікно. Бачу зад чорного «Мерса».

— Ну звісно — Богдан. Схоже, не з тієї лапи встав. Бовдур!

Швидко біжу до воріт. Навіть не вдягнувшись — так, у піжамі. Він зараз і мертвого розбудить.

Відчиняю ворота й свердлю Бодю поглядом.

Він грюкає дверцятами машини так, що дивуюся — як скло ще не повисипалося.

— Ти що витворяєш, ненормальний? — гарчу на нього.

— Юлько, — кричить так, ніби я глуха. — Я тобі, бляха, п’ятдесят разів дзвонив! Відповісти планувала на п’ятдесят перший?

Я піднімаю брову, схрещую руки на грудях і всміхаюся куточком губ.

— Аааа, дзвонив? — перепитую солодким голоском. — Уявляєш, учора один ненормальний звук на телефоні вимкнув. Не в курсі, хто це міг бути?

Він стискає щелепу, очі блискають, а в мене всередині розливається тепло — бо ж біситься. Значить, переживає.

— Отже, ось як… — повільно видихає, крок за кроком підходячи до мене.

Я відступаю, піднімаю руки, ніби тримаю оборону.

— Ей! Я взагалі-то в піжамі! 

— Бачу, — ковзає поглядом униз так, що в мене щоки спалахують. — І так до чоловіка на побачення йти не можна.

— До якого ще чоловіка? — уточнюю.

— До мене, — відрізає й хапає за талію.

Я смикаюся, але марно. Богдан веде мене назад до будинку, нахабно проводячи рукою по талії.

— Богдане! — шиплю. — Відпусти! Ти з глузду з’їхав?! Сусіди ж дивляться!

— Нехай дивляться, — задоволено каже він. — Будуть знати, що ти моя.

— Знову ти за своє?!

Він зачиняє хвіртку й упевнено веде мене до дверей.

— Так, — похмуро бурмоче, і погляд у нього такий, що в мене перехоплює подих. — Спочатку нормально вдягнешся. Потім підемо.

Я кліпаю віями.

— І куди це ми підемо, дозволь спитати?

Він ухмиляється.

— На побачення, Юлько. Ти ж обіцяла.

— Мм… — скошую на нього очі. — А точніше?

Заходимо в дім, і він притискає мене до стіни.

Руки тримають мене за талію, а погляд безсоромно ходить по моїх грудях.

— За поцілунок скажу, — піднімає погляд до моїх очей.

Я від несподіванки кліпаю, як дурна.

— Ти нормальний?! — шиплю, намагаючись його відштовхнути. — Це шантаж!

Він ухмиляється, ще сильніше притискаючи мене до стіни.

— Ні, це стимул, Юлько.

— Богдане! Не буду! — обурююся, але серце калатає так, що мене саму це бісить.

Він нахиляється ближче, губи майже торкаються моїх.

— Один твій поцілунок — і дізнаєшся, куди я тебе повезу.

Я стискаю губи. Дивлюся в ці сірі очі, що так і блищать упевненістю.

— Нікуди я не поїду! — випалюю.

— Поїдеш, — хрипко видихає він, пальцями стискаючи мою талію так, що шкіра під піжамою палає. — І ти це знаєш.

Я судомно ковтаю.

— Скажи без… — видихаю, — …без поцілунку.

— Ні, — нахабно усміхається. — Я хочу, щоб ти сама цілувала. Мені сподобалося.

Моя голова буквально закипає. Його подих лоскоче губи, серце б'ється нерівно. Але цілувати не буду!

— У мене горло болить — без поцілунків.

Він завмирає на секунду, примружується.

— Горло болить? — повторює, дивлячись підозріло. — Ти вирішила відмазатися?

— Ні, — чесно кидаю. — Але цілувати тебе — останнє, що я хочу, — відповідаю, дивлячись йому в очі.

Він злегка усміхається, нахиляється ще ближче, так що губи буквально на моїх.

— Останнє, кажеш?.. — його голос стає низьким, надто небезпечним. — А чого ж тоді тремтиш у моїх руках?

Я піднімаю підборіддя, намагаюся виглядати впевнено.

— Від злості! — випалюю.

Він фиркає, погляд по моїх губах.

— Брешеш.

Його долоня підіймається з талії вище, по спині, змушуючи мене здригнутися. Язик торкається моїх губ, а потім — легкий поцілунок.

— І мені кави зроби, — шепоче просто в губи й знову торкається легким поцілунком.

Я стою, як до стіни прибита.

— Ти… — ледь видихаю, очі округлюються. — Богдане!

Він усміхається, не прибираючи долоні з моєї спини.

— Що? Це не поцілунок, — спокійно тягне. — Так… вітамінки.

— Ти… знущаєшся?! — шиплю, впираючись у його груди.

— Знущаюся, — легко погоджується. — Бо ти сама тягнешся.

— Я не тягнуся! — підвищую голос, відчуваючи, як щоки палають.

— Звісно, не тягнешся, — серйозно киває. — Це я сам голову до твоїх губ підтягаю.

Я закочую очі й тисну на груди, щоб відштовхнути його, але він сам відходить, ніби вирішив пожаліти мої сили.

— Гаразд, Вередлива, — усміхається. — Обійдуся без твого нормального поцілунку.

І, поплескавши мене по стегну, ніби нічого й не сталося, розвертається до кухні.

— Каву мені зроби, сонечко. Я почекаю тебе тут. За двадцять хвилин виходимо.

Я залишаюся біля стіни — вся червона, з тремтінням у руках і думкою:

«От зараза. От реально зараза. Але чому мені це подобається?»