Раді Вас бачити!

Юля.

Під’їхали до під’їзду першої квартири. Виходжу з машини, озираюся — і очі самі собою округлюються: ранок, а на лавці біля під’їзду вже двоє мужиків — пляшка, газетна «тарілка», шарудіння пакетів і гучний сміх із матюками. У повітрі висить запах дешевого пива і чогось між тухлою рибою та вчорашніми чипсами.

Переводжу погляд на під’їзд — пліснява на цеглі, облуплена фарба біля входу, криві сходинки — мальовничий пострадянський шик.

Бодя одразу бере мене за руку — пальці теплі, з легким тиском — і кидає насторожений погляд у бік лавки.

— Сумнівний район, — бурмочу я, намагаючись не дивитися на тих двох надто довго.

— І мені не подобається, але квартиру подивимося, раз уже приїхали.

Як скаже — йому ж тут жити, не мені.

Друга рука лягає мені на талію, притискає до себе, дихає в маківку.

Місце взагалі не романтичне, а стрьомне, але я все одно тулюся до нього, відчуваючи, як усередині розливається тепло — як після першого ковтка гарячого чаю.

Задираю голову — сірі очі одразу зустрічаються з моїми. Насторожений погляд м’яко тане, плавно перетворюючись на той, від якого в мене зрадницьки завмирає серце.

Куточки його губ смикаються в легку усмішку. Він трохи нахиляється, явно збираючись щось сказати, але його перебивають.

Позаду долинають дзвінкі кроки й милий голосок:

— Богдане, добрий день!

Я обертаюся надто швидко, як для «неревнивої».

Дівчина років під тридцять, у джинсах і легкому піджаку. Темне волосся зібране в низький пучок, на обличчі легкий діловий макіяж, у руці планшет. Усе при ній — охайна, впевнена, доглянута.

— Я Вікторія, — каже, дивлячись прямо на мене. — Ваш рієлтор.

Вона підходить ближче, простягає руку спочатку мені, потім йому. Її долоня тепла, з м’яким потиском, а в ніс б’є легкий шлейф занадто приємних парфумів, щоб не дратувати.

— Юля. Приємно познайомитися, — відповідаю максимально ввічливо.

Але всередині все кипить. Хочеться копнути Богдана. Чого він мовчить? Язик проковтнув?

Вона кидає швидкий погляд на його руку в мене на талії, де Бодя нахабно притискає мене до себе.

Жар від його долоні розтікається по тілу, і я подумки кричу:

«Прибери лапу, поки вона не вирішила, що ми одружені!»

Роблю крок убік і скидаю його руку.

Рієлтор уже починає свою промову:

— Квартира чудова, світла, після косметичного ремонту, мебльована, вікна у двір, гарний під’їзд. Ходімо — покажу.

Бодя хапає мене за руку і веде до відчинених дверей під’їзду.

Усередині пахне свіжим ремонтом і… вишневим варенням. Мабуть, хтось вирішив наварити щастя на зиму.

Звук кроків віддається луною, на стіні таблички з номерами, а один дзвінок перекошений — рай, як то кажуть, у деталях.

Вікторія впускає нас у квартиру: невелика передпокій, коридор, світло з кухні. На підлозі новий ламінат, на стінах нейтральна фарба, на підвіконні — кімнатна рослина. І меблів… ніби хтось вирішив не викидати нічого з дев’яностих.

Рієлтор говорить швидко, по суті:

— Тут кухня-студія, газова плита, труби нові, усе робоче. Дивіться самі… — і показує шафки, розетки, лічильники.

Я кручу головою, чіпляюся поглядом за все підряд, поки не врізаюся коліном у маленький столик.

— Ай! — шиплю, потираючи забите місце.

Бодя вже підхоплює мене на руки.

— Ти що?! — шепочу, ошелешена.

Він садить мене на диван і лізе задирати штанину.

— Бодю, відчепися! — б’ю його по руках.

— Юлько, — не звертає уваги, насупившись. — Покажи. Сильно вдарилася?

— Ти серйозно? — гаркаю. — Ти що, здурів?

Але він уже оголює моє коліно і так серйозно на нього дивиться, ніби збирається накладати гіпс.

Я закипаю.

— Усе нормально! — крізь зуби ціджу, смикаю штанину назад.

Вікторія дивиться на нас, не кліпаючи. Обличчя — чисте «вау, який хлопець».

А я червонію від злості, незручності і… так, трохи від його турботи.

— Вам подобається квартира? — нарешті отямлюється рієлтор.

Я підскакую і відходжу до вікна. Нехай він розповідає, як йому подобається — у мене одна думка: «дурень».

Бодя підходить:

— Юлько, тобі подобається? — питає серйозно.

— А мені що? Тобі ж тут жити — ти й оцінюй.

— Хочу почути твою думку, — підходить впритул.

Я кліпаю. Він зараз серйозно?

Схоже, що так. Ну гаразд.

Оглядаю кімнату — забагато меблів. Я люблю мінімалізм. А тут явно принцип: чим більше — тим краще.

— Мені не подобається, — чесно відповідаю. — Квартира непогана, але з меблями перебір. У темряві тут ноги переламати можна.

— Угу, — киває. — Є ще дві. Може, там буде краще.

— Може, — знизую плечима.

Вікторія підходить ближче:

— Ну що, визначилися? — усміхається.

— Подивимося інші варіанти, потім вирішимо, — каже Богдан.

— Звісно. Обидві квартири о першій, вони поруч. Вам зручно? — дивиться чомусь не на нього, а на його годинник.

У мене всередині все закипає: ну звісно, сподобалися — і годинник, і його власник!

От ревнощі, блін, не вчасно прикотилися.

— Зручно, — коротко відповідає він.

Я видихаю. Зате не фліртує — уже радість.

Виходимо з цього «сучасного музею меблів».

— Поїхали в кафе, Вередлива. Я голодний.

— Поїхали, — бурмочу, а він усміхається.

— Що? — скошую на нього погляд.

— Просто подобається бачити твою ревність, — муркоче задоволено.

Я морщу ніс. От же гад, усе помічає.

Сідаємо в машину.

Він обертається до мене:

— Дай поцілую тебе, Юлько.

— Чого?! Ти що, офігів?

— У лобик, — усміхається і тягнеться ближче.

— У мене немає… — починаю, але він уже торкається губами мого чола.

— Знаєш, Юлько, — шепоче, — щось мені неясно.

І я не встигаю зрозуміти, що саме, як він уже цілує.

Його губи на моїх — ніжно, повільно, так, що мурашки біжать по шкірі.

Рука ковзає по моїй щоці, і одразу — язик, гарячий, упевнений. Думки вилітають із голови. Я тягнуся ближче, руки самі обвивають його шию.

Він дихає часто, а я — ніби в пастці власного бажання.

— Вередлива, — видихає, ледь відсторонившись. — Так не притискайся. Небезпечно.

— А ти так не цілуй, — шепочу, дивлячись прямо в його очі.

Він усміхається, очі блищать.

— Цього обіцяти не можу, скромнице.

Гівнюк. Красивий, упевнений, мій гівнюк.

Я відсуваюся до дверцят, схрещую руки й дивлюся у вікно.

«Не реагуй, Юлю. Не реагуй!» — повторюю собі.

Але сказати простіше, ніж зробити. Воно ж саме реагується.

Машина плавно котиться трасою, за вікном миготять будинки, магазинчики, люди з кавою і собаками на повідках.

Світ живе своїм життям, а я — варюся в його.

Тирлиньк мого телефону — і примружений погляд сірих очей уже на мені.

Дістаю телефон із сумочки, роблячи вигляд, що не помічаю його уваги.

— Хто? — сердито буркає він.

— Ніхто, — огризаюся, розблоковуючи екран.

О, прекрасно. На пошту прийшла інформація про практику. Удома з ноутбука подивлюся.

— Юлько, — тягне він. — Не зли мене.

— А ти не бісиш мене! — відповідаю тим самим тоном.

Чого це я маю перед ним звітувати? Він учора й словом не обмовився, хто така Аня. От нехай тепер трохи поєрзає від нервів.

Краєм ока бачу — злиться. Кермо тримає міцно, пальці побіліли, на газ тисне трохи сильніше.

Куточки губ сіпаються — мені весело. Помста — приємна жіноча витівка.

Паркується біля кафе, виходить і голосно грюкає дверцятами. А я вже усмішку стримати не можу.

Ревнує.

Заходимо всередину, і я одразу мчу до столика біля великого вікна. Там вид на річку, сонячні відблиски танцюють по воді.

— Подобається? — голос у нього все ще сердитий.

— Подобається, — задоволено усміхаюся, сідаючи.

Бодя хмикає і сідає навпроти. Поки нам несуть замовлення — суперечка в самому розпалі.

— Значить, квартира — це шпаківня? — примружується.

— Угу, — погоджуюся. — Мені подобається жити в будинку. Де квіточки, полуничка і Рекс.

— На підвіконні теж можна — квіточки, полуничку в магазині купити. І з собаками в квартирах живуть.

— Ну так, живуть. І вигулюють — на світанку і під дощем.

Нам ставлять замовлення, суперечка стихає. Запах кави й ванілі наповнює повітря.

— Що в квартирі не так? — питає він, схрестивши руки на грудях.

— Та все так. Ми ж тобі вибираємо.

Він подається вперед, очі уважні.

— А що б ти хотіла, щоб обов’язково було у твоєму житлі?

Я відриваюся від тістечка і бурмочу:

— Ванна.

— Ванна? — дивується. — А душова чим не вгодила?

— У ній не можна лежати, — розводжу руками.

— Ааа, ну це аргумент вагомий, — сміється.

Я закочую очі.

— Нічого ти не розумієш!

— Та куди вже мені, — усміхається, беручи виделку.

Я майже доїла тістечко, як у Боді загоряється екран телефона. Рієлтор.

Він відповідає, не зводячи з мене погляду, а я вже не можу спокійно їсти, коли він так дивиться.

— Поїхали, — каже, прибираючи телефон. — Нас чекають.

Я кидаю погляд на тістечко — смачне, шкода залишати.

— Я тобі потім куплю таке саме, — шепоче, усміхаючись.

Щоки спалахують, погляд ковзає вбік. Чорт, уміє ж бути — мега уважний.

Бодя підводиться, відчиняє двері, пропускаючи мене першою.

— Юлько, — кладе руку мені на талію, голос м’який. — Десерт смачний був?

Я зависаю. Це він до чого питає?

— Нуу… так, — відповідаю обережно.

Він нахиляється ближче і швидко цілує — вологе, нахабне, з легким присмаком кави й крему.

Я ледь не спотикаюся від несподіванки.

— І справді смачно, — шепоче, облизуючи губи. — Солодко. Дуже.

Я кліпаю очима і що сказати — не знаю. Наче треба обуритися, але не виходить.

Приємна його нахабність. Коли в міру. Коли — тільки для мене.