Раді Вас бачити!

Юля.

Настрій остаточно піднявся лише з поверненням Іосифівни — почалися тренування. Для мене це найкращий антистрес.

— Рада вас бачити! Як відпочили? Як зустріли Новий рік? Скучили за тренуваннями? — засипала питаннями Іосифівна, і зал одразу загув.

Але мені на вухо торохтить Руслан.

— Як свята пройшли?

— Жахливо, — не думаючи, випалила я.

— Чому?

— Одна особа зіпсувала все свято, — роздратовано бурчу.

І настрій одразу підсів. Це був найгірший Новий рік у моєму житті. Краще не згадувати.

— Твій хлопець? — обережно питає, а очі уважно стежать.

— Ні. І слава Богу, — гаряче відповідаю. — Ще раз переконалася, що мені взагалі пощастило, що його немає.

Упевнена, що з Богданом ніхто не уживеться. Він до старості буде сам.

— У цьому теж є свої плюси, — усміхаючись каже Руслан.

— Можливо… але я поки їх не бачу.

Рука лягає мені на талію. Тягне до себе в пару.

— Пішли зі мною на каву. Розвію твої сумніви, — пропонує з усмішкою.

Впираюся в нього поглядом кілька секунд. Він усе ще сподівається на «пішли»?

— Не думаю, що це хороша ідея, — відповідаю ухильно.

— А ти подумай ще, — м’яко наполягає.

Відповісти я не встигла — пішов рахунок — раз, два, три…

Минуло годину. Перерва. Я почимчикувала на улюблене місце. Всілася на підвіконні у фойє, на крайньому вікні, й замислилася: 

може, й справді погодитися? А з іншого боку — воно мені треба?

— Від кого ховаєшся? — почула за спиною голос Руслана.

— А ти стежиш за мною? — обернулася.

— Трошки, — посміхнувся криво. — То що, підемо на каву?

Я не знаю, що відповісти. Дивлюся на нього й мнусь, вагаюся між — так чи ні.

— І десерт, — додає, підморгуючи. — Може, ти не погоджуєшся саме через десерт?

— Саме так. Як здогадався? — з іронією відповідаю.

Він сміється.

— То що?

Ех, була не була.

— Просто кава. Як друзі. Правильно? — примружуюся.

— Юля, Руслане! Вам особливе запрошення потрібно?! — невдоволено крикнула Наташа із зали.

Ми обидва обернулися. А вона грюкнула дверима.

«Приємна панянка».

Рус обхоплює мене за талію й знімає з підвіконня.

— Дякую, — зніяковіло мимрю.

— Я з тобою в парі на постійній основі, — каже, зазираючи мені в очі.

— Чому? — дивуюся.

Він лише усміхнувся й відчинив двері.

— Заходь.

Щось він ухиляється від відповідей. Мені ж не здалося?

Та й узагалі, хоче бути в парі — хай буде. Нічого такого. Тим паче як партнер він мене влаштовує (і в танго він усе одно з Наташею). Краще він, ніж щоб мені знову когось підсунули.

Після репетиції він чекав біля виходу.

— Пішли? — питає з очікуванням.

— Пішли. Тільки — як друзі, — попереджаю ще раз.

Він лише усміхнувся й нічого не відповів. Знову.

— Руус, — тягну його ім’я.

— Я зрозумів, — кивнув. — Друзі.

От і чудово — нічого йому фантазувати.

Ми зайшли в кафе навпроти зали. Я тут часто беру каву — вона в них і справді смачна. 

Балакали, жартували, говорили про всяку нісенітницю. Поки не почула над головою:

— Руслане, привіт.

Піднімаю очі. Кирило. Друг Богдана. 

Чудово. Ще й цей тут.

Світ тісний, як ніколи.

— Привіт, Юля, — звернувся він уже до мене.

— Привіт, — стримано відповідаю.

— А ви знайомі? — Руслан повернувся до мене.

— Знайомі, — замість мене відповів Кирило. — А ви пара?

— А тобі яке діло? — миттєво напружився Руслан.

— Просто цікаво, — не відступав Кирило.

— Тебе це не стосується, Кире, — різко відрізав Руслан.

Кирило втупився в мене.

— Юляшко, — тягне моє ім’я. — Ви пара?

У Боді друг такий самий, як і він — дратівливий.

Я примружилася:

— Це тебе особисто цікавить чи твого неврівноваженого друга?

Кирило всміхається, розглядаючи мене. Руслан насупився:

— Про кого мова?

Мені ці з’ясування не потрібні. Взагалі.

Повертаюся до Руслана.

— Дякую за каву, — кажу й різко встаю. — Мені пора.

І тікаю.

Чудово посиділи, блін. Ну й нащо він підійшов до нас? Йому це треба було?

З цими хлопцями — одні проблеми.

Увечері — дзвінок. Руслан біля мого дому. Звідки адресу взяв — загадка.

— Ти нічого не хочеш розповісти? — впивається поглядом.

Я кліпаю очима, як дурепа. І прокручую в голові весь день.

— Ні, — усе ж відповідаю. — А повинна?

— Про кого ти питала в Кирила? — трохи сердито запитує.

— Ні про кого, — одразу вилітає.

Пауза.

— Юля… ти мені подобаєшся. Дуже подобаєшся, — каже тихіше, дивиться мені в очі й підходить ближче.

— Руслане… — попереджаю, роблячи крок назад.

— Ти з кимось зустрічаєшся? — не реагуючи, питає.

— Ні.

Обіймає й одразу цілує — так ніжно, обережно, ніби боїться сполохати. Його губи торкаються моїх...

Я завмираю, наче мене вимкнули. Навіть подих перехоплює. У голові порожньо, тільки гул крові у вухах і стукіт власного серця.

Не очікувала. І… не хочу.

Його руки обіймають міцніше, притягують ближче. Одна піднімається вгору по спині до мого волосся.

Від тепла його губ по мені пробігає тремтіння, але я вперто намагаюся його не помічати. Напружуюся, і він, здається, це відчуває — та не відпускає.

— Пробач, — шепоче, ледь відсторонившись. — Не втримався. Ти поруч, і я завжди можу доторкнутися, але не можу поцілувати. А дуже хочеться.

Дивиться прямо в очі, ніби шукає там відповідь.

— Відпусти. І більше так не роби, — кажу, відчуваючи, як щоки заливає жар.

— Чому? Я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, — наполегливо каже. А потім змінює тон на м’якший: — Я не наполягаю — прошу.

Брови в мене самі лізуть угору.

— Я не хочу стосунків.

— Ти закохана в когось? — уважно вдивляється в мої очі.

А тільки через це не хочуть, чи що?

— Ні.

— Тоді я спробую. Раз твоє серце вільне.

Йой…

— Руслане…

— У межах розумного, не бійся, — перебиває. — Я не скривджу тебе. Обіцяю.

Дякую. Але ні.

— Пробач. Я піду додому. Уже пізно.

Не хочу давати йому надію.

— Юль, зачекай, — бере мене за руку.

— Мені справді пора. Бувай, — забрала руку й швидко пішла до воріт.

От чого я точно не очікувала — так це такого. Як тепер із ним у парі стояти? І робити вигляд, що нічого не сталося.

Врятувало те, що Іосифівна з сімейних причин скасувала тренування на тиждень. У мене з’явився час на… Без поняття на що. У стосунки влазити точно не збираюся.

На дзвінки Руслана відповідала через раз. Казала, що навчання, купа справ. Може, він і не вірив, але тактовно погоджувався, обіцяючи передзвонити.

Тиждень видався важким — контрольні, реферати, підтягування хвостів. Весняна передканікулярна метушня виснажувала.

Добре, що в мене хвостів не було — але для всіх у мене нібито тонна справ.

******

Богдан приїхав додому. Іра обмовилася про це в телефонній розмові. Але я йому на очі не трапляюся: минулого разу вистачило. Пробачити ту грубість? А навіщо? Можна було й по-людськи, але він не захотів.

Мене більше ніхто так не ображатиме. Нехай котиться на всі чотири сторони — з такими свинями я дружбу не воджу.

А от Руслан не давав проходу. Дзвонив, писав, приїжджав… Наприкінці тижня я не витримала.

— Руся, ти мені проходу не даєш. Можеш якось зменшити свою увагу? — кажу, відповідаючи на дзвінок.

— Не можу. Я закохався, — сміється.

— Знущаєшся? — хмурюся.

— Ні.

— Ми просто друзі. Пробач, — у сотий раз повторюю цю фразу.

— Я почекаю, — серйозно каже.

Ну, значить, час знову вмикати режим «біжуча Юля».

— Гаразд, мені пора. Потім поговоримо. Бувай, — і вимикаю дзвінок.

От уже впертість у хлопця.

Він навіть після навчання чатував!

— Давай підвезу?

О Боже.

— Мені в одне місце треба, іншим разом, — проходжу повз.

— Давай почекаю? Куди тобі?

— До тітки. Це надовго. Бувай.

Тікати від нього скоро увійде в звичку. А може, вже увійшло.

Вирішила: пора до Іри. Вона ж не винна, що її син із привітом.

Принесла їй каву — і нарешті з легкою душею балакали про всяку нісенітницю. Мені цього бракувало.

— Я рада тебе бачити. Ти сяєш. Закохалася? — усміхається Іра.

— Ні. Мене відшили, от і сяю, щоб лікті кусали.

Наш сміх і балачки перервав шаруд за моєю спиною. Обертаюся… і бачу його.

Усмішка зникає.

От тільки його тут ще не вистачало… Усе ж так добре було.

Прийшов вибачатися? Смішно. Такі не вибачаються.

Ми мовчимо. Він дивиться. Я піднімаю брову й схрещую руки — як щит. Марно, але хоч вигляд створює.

Богдан опустив погляд на мої руки, потім повільно підняв його назад до моїх очей.

— Привіт.

— Ага, привіт, — кажу й відвертаюся. І чого я взагалі на нього витріщалася?

Беру сумку, цілую Іру в щоку:

— Я побігла, мені пора. Поцілуй від мене Ілюшу.

— Добре. Я не знала, що він прийде, — шепоче мені Іра.

— Усе нормально. Бувай.

Підходжу до дверей, а він стоїть, загороджуючи прохід.

— Ти не посунешся?

— Ти худенька — пролізеш, — усміхається.

— Ааа, ну так, смішно, — холодно відповідаю. — То пропустиш?

Він дивиться повз мене — на Іру, яка демонстративно вовтузиться в кутку. Ага. Значить, ти тактовно зникла, так?

Повертаюся до нього, а він розглядає мою сукню.

— Тобі не холодно?

— Ні. Я в джинсівці.

Ти диви, який турботливий… З чого б це раптом?

— Угу, бачу, — продовжує розглядати.

Я хоч і не хочу, але червонію під уважним поглядом.

— То можна пройти?

— А тобі потрібен мій дозвіл?

Я ледь не влупила його сумкою.

— Твій — точно ні! — зло кажу.

Нахаба. То відшиває, то тепер фліртує внаглу. Як же він мене дратує.

— Посунься. Мені пройти треба, а ти — шафа. Закрив увесь прохід.

Він сміється:

— Я шафа?

— Ти — так. А мені ніколи — я поспішаю.

Іду просто на нього — протискаюся між ним і дверима. Пролізла.

Вловила запах його парфуму. Приємно пахне… козел.

— До зустрічі, — чую в спину.

Я аж обернулася від такої фрази.

— Сумніваюся, — відповідаю.

Іду й закипаю. Ну от якого біса він це робить?! Я тільки заспокоїлася…

А він — що?

Йду й бурчу, кривлячись: «До зустрічі»… Ага, розмріявся, гадина. Думає, якщо ввічливо поговорить, я розтану й усе забуду? Не вгадав.

Вдома прокручую в голові: він сьогодні був не такий. Що сталося? Порозумнішав? Подобрішав?

Сумніваюся в цьому.

Може, зачепило, коли Кирило сказав, що бачив мене з іншим? Чи йому взагалі не сказали?..

Ні, про це точно думати не буду — ще сама собі напридумаю щось. Уже проходила таке. Більше не треба.

Треба Ірі подзвонити. Але спершу поїм — а то раптом апетит зникне після розмови про нього.

Дзвоню. Безкінечні гудки. Напевно, не чує. Гаразд, завтра наберу.

Хвилин за двадцять — дзвінок. Дивлюся — Іра.

— Алло, — бурмочу з набитим ротом.

Я якраз яблуко дегустую.

— Юль, ти не зайнята?

— Ні. Для тебе завжди є хвилинка. Твій старший куди подівся?

Іра хихикає:

— З Кирилом кудись пішов. А що?

— Що це було в магазині? Його що, підмінили інопланетяни?

— Сама в шоці, — здивовано відповідає. — Він мені нічого не казав. Завтра ввечері їде на навчання.

— Зрозуміло.

Не знаю, що ще відповісти. Нехай їде, яке мені діло?!

— Ти зайдеш до нас на чай? Я завтра вдома, у мене вихідний. Давно тебе не було.

Звісно, ні.

— Ні, дякую. Боюся, у Богдана це тимчасова акція доброти, а завтра може знову бути сердитим. Зайду в понеділок, коли поїде.

Знову чую хихотіння:

— Заходь. Я шарлотку спечу.

— Давай краще я спечу, щоб не з порожніми руками йти?

У мене навчання тільки з середи — по гостях походити можна.

— Добре. Тоді чекаємо в будь-який час, — тепло каже.

Чую в трубці — двері грюкнули. Здається, з’явився.

— Прийшов? — уточнюю.

— Так.

— Тоді бувай, — одразу прощаюся.

І в трубці голос Богдана:

— А з ким говориш?

— З Юлею… — і мене відключили.

Пішла в душ — і навіть там думаю, що з ним не так. Замислилася так, що вилила собі на голову гель для душу замість шампуню.

— Та щоб тебе, Богдане… Вічно ти мені все псуєш.

Від тебе одні неприємності.

Тепер ще й волосся перемивати.