Раді Вас бачити!

Богдан.

Я вже хотів відпустити — нехай іде. Нехай котиться к бісу, аби тільки не мучила. Але варто їй прошепотіти своє: «Усе як завжди…» — і ніби ножем по живому.

Так, усе як завжди. Вона приходить, ламає мене, а потім іде. Маленька, язиката дурепа.

Долоня сама падає на двері з таким гуркотом, що вона здригається. Дерев’яна панель тремтить під рукою, а разом із нею тремтять і мої нерви.

Юля різко піднімає голову. Очі перелякані.

— Ой! — виривається в неї.

Дивлюся — і не можу відпустити. Я хочу поцілувати цю малолітку! Та твою ж… блять.

Щелепи зводить так, що аж скули болять. Усередині все зривається з гальм.

Насварити?

Обійняти?

Прогнати?

Чи притиснути до дверей і забути про все?

Я сам собі не господар.

******

Юля.

Дивлюся на нього перелякано, а він — прямо в очі.

— Що ти сказала? — голос спокійний, але очі готові мене спалити.

— Нічого. Ти брата налякаєш. Чого двері ламаєш?

Намагаюся сховати свою паніку за нападом.

— Ти не відповіла, Юлю. Що ти сказала? — повторює, але вже з відчутною напругою.

А я і нервую, і злюся, що причепився з цим питанням.

— А ти на мої питання теж не відповідаєш, — парирую, схрестивши руки на грудях.

І тут до мене доходить — я ж у сукні. У цій дурній, надто відвертій, з вирізом і блискавкою на всю спину. 

Опускаю руки, щоб не привертати уваги. А він уже усміхається.

— Гарна сукня. А ззаду… розстібається? — оцінюючи поглядом, цікавиться.

Язик — ворог мій. Я ж не вмію мовчати.

— А що? — ледь усміхаюся і дивлюся йому в очі. — Цікаво?

Він підходить ближче. Занадто близько.

— Не грайся зі мною в такі ігри, дівчинко, — гарчить на мене.

— А тобі зі мною можна гратися? — слова звучать спокійно, хоча всередині все перевертається від страху і… його близькості.

Богдан затримує на мені погляд. Важкий, гарячий, жадібний.

— Я з тобою не граюся, — крізь зуби.

Його очі ніби гіпнотизують, пропалюють наскрізь. І я роблю крок ближче. 

Навіщо? Бо дурепа.

Але він не відходить. Лише опускає погляд на мої губи. І я, безрозсудна, не думаю — просто тягнуся… моя рука в нього на щоці і… цілую. Сама.

Богдан різко притягує мене до себе. Його поцілунок — жорсткий, вимогливий, такий, що позбавляє дихання. Його руки жадібно ковзають по спині, притискаючи так міцно, що я втискаюся в його тіло.

Він дихає в мене важко, рвано. Його губи накривають мої з шаленою силою, а язик зухвало вривається всередину, обпалюючи нахабністю власника.

Я відповідаю на його пристрасть, повністю підкоряюся його рухам, притискаюся ближче. І коли він тихо стогне мені в губи — світ руйнується. Усередині все зривається — більше немає стриманості. Тремтіння проходить тілом, дихання остаточно збивається, а серце калатає так, ніби воно належить йому, а не мені.

Мої руки летять під його одяг. Повільно підіймаються по спині, стискають і дряпають.

Богдан різко видихає. Голосно. Гаряче. І штовхає мене до стіни.

Руки стискають мої зап’ястки над головою й притискають до холодної стіни, ніби приковують, не залишаючи жодного шансу вирватися.

Я відчуваю, яка стіна крижана, але його тіло — гаряче, пекуче. Контраст зводить з розуму. Я ніби застрягла між вогнем і льодом.

Бодя знову накриває мої губи — глибше, сильніше, і я смикаю руками, намагаючись вирвати їх. Хочу обіймати. Торкатися. Відчувати жар його тіла під долонями. Але він тримає міцно. Друга рука лягає мені на підборіддя, схиляючи голову трохи вбік.

У думках порожньо, крім одного: він. Його дихання, запах, шалена пристрасть.

— Богдан… — зривається з моїх вуст разом зі стогоном.

Очі в нього спалахують. Ніби його ім’я остаточно зриває стоп-кран. Він жадібно опускається до моєї шиї, обпалює шкіру гарячим подихом, проходиться по ній губами — то торкаючись м’яко, то впиваючись жорстко, проводячи язиком. Я здригаюся всім тілом. І здається, зараз просто розплавлюся від його дотиків.

— Я сходжу з розуму поруч із тобою, дівчинко… — шепоче низько майже біля самого вуха.

Я заплющую очі, не в силі впоратися з відчуттями. Голос в нього хрипкий, низький, зривається — і від нього всередині все стискається.

Його долоня відпускає мої руки й одразу ковзає по стегнах, потім вище — до талії, до спини. Блискавка повільно їде вниз. Я відчуваю це. І дозволяю.

Богдан проводить руками по оголеній спині, притискаючи мене до себе ще сильніше. А я дряпаю його, відчуваючи кожен напружений м’яз під пальцями.

— Дівчинко… — шепоче мені в губи, але я не даю договорити, затикаю його поцілунком.

Він вивчає моє тіло. Впевнено. Повільно. Руки підіймаються вище, обводять уздовж вигинів, зупиняються на талії, стискають, притягують.

Моє дихання виривається назовні разом із тихими стогонами, і мені здається, я сходжу з розуму від відчуттів.

Його долоня зупиняється на грудях, стискає — різко, але водночас обережно — і я вся вигинаюся йому назустріч.

— Мм… — стогну йому прямо в губи.

Він тихо, уривчасто видихає і ще міцніше притискає мене до стіни. Поцілунки відверто глибокі, наполегливі — ніби він хоче стерти межі між нами, проникнути так глибоко, щоб не залишилося «я» і «він» — лише ми.

Світ розчиняється. Усе навколо перестає існувати — ні кімнати, ні стін, ні часу. Є тільки наші тіла, що палають до фізичного болю, його дихання, його руки, які ніби знають кожну клітинку мене.

І саме в ту мить, коли я вже готова остаточно потонути в ньому, різко, мов грім серед ясного неба, лунає дзвінок телефону.

Звук противний, зухвалий, ріже вуха. Богдан відривається від моїх губ, важко дихає, впирається долонею в стіну поруч із моїм обличчям. Його груди ходять ходором.

Секунду він дивиться мені в очі. Погляд темний, напружений. Потім дістає телефон і, навіть не глянувши на екран, скидає виклик, відкидаючи його на ліжко.

Він усе ще притискає мене до стіни. Дихання обпалює губи, змішується з моїм. Між нами майже немає відстані.

І здається, ще мить — і він знову мене поцілує.

— Тебе врятував телефонний дзвінок, дівчинко, — хрипко шепоче, проводячи носом по моїй щоці. Його губи ковзають слідом, подих обпалює шкіру.

— А тебе? — зривається з мене ледве чутно.

Він завмирає. Очі темні, затягнуті туманом бажання. Але за тією темрявою — біль. Такий, що перехоплює подих сильніше за будь-який поцілунок.

— Мене — ні, — вимовляє тихо, майже з відчаєм.

Пальці у нього тремтять, коли він повільно піднімає блискавку сукні вгору. Здається, кожен рух дається йому болісно. Я відчуваю, як тканина знову закриває мою шкіру, а разом із цим — закривається і він.

— Богдан… — шепочу, не розуміючи, про що прошу. 

Щоб продовжив? Щоб зупинився? Щоб сказав хоч щось, окрім цієї тиші?

Мої руки тягнуться вгору по його спині, і я, як наївна ідіотка, дивлюся йому просто в очі.

Богдан шумно видихає, прибирає від мене руки й робить крок назад. Але його погляд усе ще тримає мій — пронизує якоюсь недоброю рішучістю.

— Юль, — голос хрипкий і тихий, — тобі краще піти. Зараз.

Серце обривається. Щойно я була в його руках — а тепер ніби зависла в порожнечі.

Він відвертається, долонею проводить по обличчю, ніби бореться сам із собою. Я не витримую і роблю крок до нього.

Але він різко відходить назад.

— Не підходь. Будь ласка. Мені й так важко себе контролювати поруч із тобою.

Я завмираю. 

Мені і боляче. І образливо. І не вистачає його тепла. Його рук.

— З тобою завжди все надто складно, дівчинко… — глухо каже він і заплющує очі. — Іди.

Мене ніби облили крижаною водою. Подих зникає, а сльози підступають до очей.

— Я не хочу йти, — шепочу ледь чутно.

— Ти не знаєш, чого хочеш. Ти ще маленька. Просто піди, — підвищує голос.

Маленька? 

Серце сіпається. А цілував щойно теж як маленьку?

— А ти, значить, знаєш, чого я хочу? Так? — у голосі одна образа. — Чому ти весь час вирішуєш за мене? Може, хоч раз запитаєш, чого хочу я?

Він стискає щелепи, дивиться так, ніби готовий виштовхати мене з кімнати силою.

— Іди, Юля, — різко повторює. — Так буде краще.

Та що ж це таке?!

— Знову виганяєш? Ти тільки й можеш, що тиснути на мене! Змушуєш робити те, чого я не хочу! Чи це така дивна гра у вас, хлопців? Просвіти «маленьку дівчинку».

Майже кричу на нього.

— Я з тобою не граюся, дурепо! — відповідає в тон.

— А що це тоді? Ти весь час мене ображаєш, робиш боляче. Це, по-твоєму, захист?

— Я тебе захищаю, Юля. Від самого себе. Від помилок. Повір, так буде краще.

— Краще кому? Тобі? — кричу на нього. — Може, ти себе захищаєш? Захисник, бісовий. Запам’ятай, Богдане, це останній раз, коли ти розмовляєш зі мною в такому тоні. І взагалі — торкаєшся. Сподіваюся, ти задоволений собою? У тебе закохана наївне дівчисько, якою ти крутиш як хочеш. І я можу сказати це вголос — на відміну від декого.

Богдан дивиться на мене так, ніби ще секунда — і він почне все трощити.

— Ти не розумієш! Потім ще подякуєш! — шипить він.

— Куди вже мені, «маленькій дівчинці», зрозуміти доброту «великого хлопчика».

Обходжу його, хапаюся за ручку дверей. Серце калатає, дихання збивається, сльози вже котяться по щоках. Я чекаю, що він зупинить. Схопить. Скаже хоч щось.

Але він мовчить. Просто дивиться.

Ну і боягуз ти, Богдане. Зупини мене. Ну ж бо…

На жаль — нічого .

Я вдягаюся на автоматі. Хапаю речі й вибігаю надвір. Повітря б’є в обличчя — холодне, морозне, а мені не легше. Сльози течуть, розмазуючи туш. Я притискаюся до стіни будинку й схлипую:

— Навіщо ти так зі мною? Мені ж боляче. Дуже боляче…

Як же я хочу, шалено хочу — перестати щось до нього відчувати. Вимкнути ці почуття. Стерти все… назавжди.

******

Богдан.

Вона пішла.

Двері грюкнули — і ніби серце разом із ними.

Стою, притулившись лобом до стіни, й стискаю кулаки так, що кісточки біліють. У грудях порожнеча, але всередині все кричить:

Зупини її, ідіоте! Наздожени, схопи, притягни назад, скажи все, що відчуваєш!

Але я не рухаюся. Бо якщо зараз притягну — не відпущу. А якщо не відпущу, то зламаю їй життя.

— Бляха… — видихаю, вдаряючи кулаком у стіну. Боляче. Але легше не стає.

У її очах щойно було все моє життя. Все. 

Я бачив, як вона чекала, що я зупиню її. Що зроблю бодай щось.

А я знову прогнав. Знову відштовхнув.

Долоні гудуть і досі пам’ятають тепло її тіла. Її губи. Її запах. Її голос… і це «Богдан», видихнуте зі стогоном.

Боже, та я сходжу з розуму.

Чому вона така вперта? Я ж її вберіг — від себе, від помилки. Вона це зрозуміє. З часом зрозуміє. Має зрозуміти. 

Так їй буде краще. У неї навчання, усе життя попереду. А я… я нічого не можу їй дати. Без мене їй буде легше.

— От же ненормальна… — шиплю.

Навіщо взагалі приперлася? І навіщо я приїхав раніше? Знову зробив їй боляче. І собі заодно.

Блять…

Так, у мене до неї почуття. І це лякає. Вони мені нахрін не потрібні. Я вчинив правильно. ПРАВИЛЬНО.

Пиздець… чому так боляче?

Сів на підлогу, заплющив очі.

Звідки ти така взялася? Як мені тепер тебе забути?

Як забути твій смак, твій поцілунок, твої стогони, твою пристрасть, твій погляд?.. Це неможливо. 

Тебе стерти з пам’яті просто неможливо. Ніяк. Ніким.

Підіймаю голову — у дверях стоїть мама. 

Ну й де ти була? Коли я ледь не тронув малу дівчинку.

— Ти її втратив? — голос мами звучить спокійно, але очі гострі, мов бритва.

Мовчу. Обговорювати щось не хочу. Тим більше — її.

— Розумієш, що ти її втратив? — повторює запитання.

— Так, — випльовую крізь зуби.

— Ти їй усе пояснив? — не відступає.

Я відводжу погляд. 

Що я мав їй пояснити? Якщо боявся не стриматися?

— Богдане? — підвищує голос.

— Ні, мамо, — гарчу.

— Чому? — з докором.

Дивлюся на неї, стиснувши зуби. І мій погляд чітко говорить: «Іди».

— Ти взагалі запитав її, чи хоче вона бути з тобою? — ігнорує мою злість.

— Іди!

— Богдане! — мама знову підвищує голос. — Що ти зробив заради неї?

— Я… вберіг її від себе, — видавлюю. — Вона мені не потрібна, мамо. Не потрібна, розумієш?

— Чи, може, себе від неї вберіг? — спокійно парирує. — Ну і як, легше стало?

Стискаю кулаки.

— Відчепися від мене!

— Мені її шкода, — продовжує мама. — Вона ледве оговталася після минулого разу. А ти знову зробив їй боляче. Думаєш, пробачить? — і одразу сама відповідає: — Ні. Вона тебе більше не пробачить.

— А мене? Тобі мене не шкода?! — зриваюся. — Я хочу її забути й ніколи не згадувати! Нехай зникне з мого життя назавжди!

— Звісно, мені шкода і тебе, — її голос стає м’якшим. — Ти втратив ту, яка любила б тебе просто так. А ти відштовхнув. Твоє бажання здійснилося, Бодю. Вона зникла з твого життя.

Я в люті.

— Залиш мене! — зло шиплю. — І ніколи більше не говори про неї при мені. Для мене її не існує, — вже кричу на маму.

Мама довго дивиться на мене, а потім просто йде.

А мені…

Мені ще ніколи так не боліло.

Груди розриває зсередини, думки носяться, мов зграя диких звірів. Я не знаю, що з цим робити. І тому роблю те, що вмію найкраще — тікаю від болю.

Дістаю телефон. Номер набирається автоматично. А в голові б’є правда:

Я хотів її. Не захищав. Хотів.

— Алло, — відповідає Кир, і я чую жіночий сміх.

— Заїдь за мною, — одразу кидаю. — Мені потрібен алкоголь і… секс.

Кир хмикає.

— Не твоя Юлька знову на очі попалася?

Я стискаю зуби так, що аж щелепа тріщить.

— Замовкни, Кириле, — гарчу. — Заїдь за мною. Швидко.

Він сміється, але в голосі вже менше бравади.

— Гаразд, зрозумів, брате. Ти вдома?

— А де ж іще, бляха! — рявкаю, кидаючи телефон на ліжко.

Стерти тебе зі свого життя я не можу — не моя Юля. Але  заглушити тебе кимось іншим — так.

Маленька дівчинко…