Раді Вас бачити!

Богдан.

Я ходжу туди-сюди біля вхідних дверей, без кінця проводячи рукою по волоссю.

Нервую.

Сильно.

Час тягнеться нестерпно довго.

Кидаю погляд на вирвану дверну ручку.

Силою відкрити не вдалося.

— Ну де ти, блять, Кир? — бурчу крізь зуби.

Юлька дуже вредна. І якщо образиться… А вона не просто образилася — я бачив, як у неї зруйнувався світ, — вона щось утне. Сто відсотків.

Вона вміє витворяти неймовірні речі.

Божевільна. До сказу. До мого.

Якщо тоді вона ганяла на моїй машині без прав, то зараз що буде?

Господи, Юлька, ти головне — не нароби дурниць, поки я не пояснюся з тобою.

— Богданчику, — долинає голос Ані з кухні. — А хто так смачно готує?

Я заплющую очі.

Якщо Кир не відчинить ці двері найближчі п’ять хвилин — тут буде труп.

Я реально задушу цю курву, яка грає на моїх нервах. Вони й без неї ні до чорта.

— Заткнись! — кидаю у відповідь. — І не лізь у холодильник.

Вона щось бурмоче, але я не слухаю. Мені похуй.

Кроки за дверима — і я кидаюся до вічка.

Кирило йде від ліфта до дверей, закинувши сокиру на плече.

— Кир, блять, як же ти довго.

Він позіхає.

— Я о п’ятій ліг. Міг узагалі не відповісти.

— Та похуй, — гаркаю. — Виламуй замок.

Він знімає сокиру з плеча, перехоплює зручніше.

— А з внутрішнього боку не простіше?

Стискаю щелепу, знову починаю метатися коридором.

— Найрозумніший? — шиплю. — Нічим. Давно б уже виламав.

За дверима тиша.

— Та ламай уже!

— Катя смс написала, — каже він і замовкає.

Усередині все стискається в грудку.

Я знову кидаюся до дверей.

— Що? Де Юлька?!

Кир дивиться на двері й ховає телефон у кишеню.

— Що ти зробив? — замість відповіді.

Замах — удар.

Сильний. Гучний. Глухий.

А в мене всередині паніка накриває ще сильніше.

Що йому написали, якщо він так питає?

— Мене підставили, — кидаю. — Що вона написала?

Ще один удар.

— Ей! — кричить жіночий голос із-за дверей. — Ти що робиш?! Поліцію викличу!

Сусідка.

— Рятівником підробляю зранку, — незворушно відповідає Кир. — Допомога потрібна?

Секунда паузи.

— Ну, якщо тільки ввечері, — нудотно-солодко відповідає вона.

Впираюся долонею в двері.

— Кирило, блять, не відволікайся. Що Катя написала?

Чую, як йому диктують номер телефону.

Повеса, блядьська.

— Вона поїхала з міста, — нарешті каже він.

Черговий удар у двері — як по серцю.

Я завмираю.

— Куди? Кир, куди вона поїхала?

— У Миколаїв.

Ще удар.

Ривок.

Кир дивиться на мене — сонний, байдужий — і знову закидає сокиру на плече.

— Добрійшого, — вигинає брову. — Шлях вільний.

І дивиться мені за спину.

— Це і є підстава? — киває.

Я обертаюся.

Анька стоїть, обіпершись на стіну, і облизує пальці, грайливо дивлячись на Кирила.

— Вимітайся, Аня, — гаркаю. — Або викину тебе сходами вниз.

Вона відштовхується від стіни, кидаючи на мене погляд.

— Не злись так сильно. Йду.

Стискаю кулаки, щоб стриматися. Бо за її вчинок мало просто шию звернути. Їй щастить, що вона жінка.

Кирило відступає вбік, пропускаючи її. А вона дратівливо цокає підборами.

— Привіт, Кир, — порівнявшись із ним, шепоче.

Кирило впирає сокиру в тумбочку і оглядає її з ніг до голови.

— Анька, — каже він. — Ти трахайся поменше, а то виглядаєш на трієчку.

Він її ніколи нормально не сприймав. Не подобалась вона йому. І недарма.

Аня випинає й без того великі губи.

— Козел, — кидає йому, задерши підборіддя, і нарешті йде.

Кир повертається до мене.

— Як вона тут опинилася? У Дніпрі ж живе.

— Довго розповідати, — кажу і одразу питаю у відповідь: — Чому Миколаїв? І з ким вона поїхала?

Кирило знизує плечима.

— Без поняття. Такого не писала.

— З’ясую, — шепочу.

Хапаю ключі від машини, гаманець.

— Я до Каті, а ти не міг би з дверима питання вирішити?

Кир закочує очі.

— Брат, ти пиздець проблемний.

Ляскаю його по плечу.

— Дякую. Буду винен.

Взуваюся, а він протяжно видихає.

— Краще б ти Миру подзвонив.

— Мир не в місті, — відповідаю, зав’язуючи шнурки.

— Пощастило ж йому.

Випрямляюся, а він додає:

— Не переймайся за двері — шукай свою Юльку.

Вилітаю з квартири — тисну кнопку ліфта.

Він на першому поверсі. Не чекаю.

Перестрибую через кілька сходинок, аби швидше.

Може, Катя збрехала?

Може, Юлька нікуди не поїхала?

Сидить у неї і просто не хоче мене бачити?

Сідаю в машину — зриваюся з місця.

У голові каша, не можу зібрати думки докупи. Я не уявляю, як перед нею вибачатися.

Хоча ні, не так.

Я не уявляю, як умовити її мене вислухати. Вона просто не захоче. Не підпустить до себе.

Її впертість, її вредність і… образа — вселенських масштабів. І я кретин, сам це допустив. Бо вона питала, хто така Аня, а я — не сказав.

Але як я мав сказати?

«Аня — це та, з ким я спав, намагаючись стерти тебе з пам’яті» — так, чи що?

— Та краще б так! — шиплю сам на себе.

Вона б позлилася, побісилася — але зрозуміла б, що це було до неї. А зараз вона думає… Я без поняття, що вона думає, але точно нічого хорошого.

— Юля… — шепочу. — Ти ж мені одна потрібна.

Ну от чому я не зізнався в почуттях? Навіщо тягнув?

Я ж чув, як вона обирала мене, відшиваючи Руслана.

«Завжди був він…»

Треба було тоді схопити її в обійми і шепотіти: «Люблю тебе», поки не повірить.

— Я ідіот…

Мені доля дала ще один шанс, а я ним не скористався одразу.

Зараз знайду її. Переконаю у своїх почуттях. Заберу до себе. І одружуся.

— Клянуся, блять, одружуся.

Щоб була лише моєю і знала — я теж лише її.

Кидаю погляд убік і різко вивертаю вправо.

Ледь не проїхав Катин будинок.

Підходжу до під’їзду, тисну «три» й чекаю відповіді.

— Слухаю, — лунає голос Каті.

— Відкрий.

Пауза.

— Богдан? — дивується.

— Так. Відкрий двері.

— Юлі немає. Йди.

Та щас. Поки сам не перевірю — не піду.

— Катя, відкрий. Поговорити треба.

Вона мовчить.

Я починаю злитися вже, мабуть, у сотий раз за цей ранок.

— Мені потрібно з Юлею поговорити.

— Її немає. Поїхала.

Рука знову проходиться по волоссю.

— Куди?

— У Миколаїв.

— Чому туди? — одразу питаю.

Катя видихає.

— Богдан, — сердито бурчить. — Я допомагати тобі не буду. Бувай.

— Катя, — гаркаю. — Я люблю її. Відкрий двері.

Що, сука, за день? Усюди зачинені двері.

— Бодя, — голос стає трохи м’якшим. — Її справді в мене немає. Вона з міста поїхала.

— Не вірю! Впусти!

Катя щось шипить у трубку, але двері нарешті пищать.

Я ривком відчиняю. Мчу до третьої квартири.

Тисну на дзвінок — двері відчиняються.

Катя стоїть із чорною маскою на обличчі, але це їй не заважає вигнути брову.

— Немає, — заявляє.

Відсовую її вбік і заходжу в квартиру.

— Ти що, здурів? — кидає мені в спину. — Я тебе не запрошувала.

— Похер, — відповідаю.

Ураганом пролітаю по кімнатах, перевіряючи навіть шафи.

Ванна — смикаю шторку.

Немає.

Остання — кухня.

Ввалююся туди.

Нікого.

Балкон.

— Сука…

Обертаюся.

Катя, склавши руки, свердлить мене поглядом.

— Твоє щастя, що мами немає. Отримав би.

Я пропускаю це повз вуха.

— Я не зраджував їй. Це непорозуміння, — щиро кажу. — Я люблю Юльку. Сильно.

Катя хмуриться. Про щось думає.

— Юля поїхала з міста, — знову повторює. — Я не брешу.

Впираюся руками в стіл, відчуваючи різкий біль у грудях.

— Вона точно поїхала до біса на кулички?

— Так, — тихо відповідає.

— До кого поїхала?

Катя кілька секунд мовчить.

— Я більше нічого не знаю. Вона мені нічого казати не захотіла.

Піднімаю голову. Дивлюся їй в очі.

Не вірю.

Катя їй як сестра — Юлька сама мені це казала.

Йду до неї, а вона кидається тікати.

Ловлю й притискаю до стіни, тримаючи за плечі.

— Правду, Катя! Я не можу її втратити. Розумієш?

Вона зводить брови на переніссі.

— Брехати їй не треба було, кобелино, — скидає мої руки зі своїх плечей. — Сказала, що не знаю. Далі сам.

Я на мить заплющую очі, стримуючи бажання кричати й трощити все навколо.

— Дякую, — ціджу крізь зуби.

Виходжу в під’їзд.

Я не вірю, що вона так швидко поїхала. Ну от не вірю.

Видихаю.

Зараз поїду до неї додому. І якщо тітка Віра не вб’є мене й скаже те саме — лише тоді повірю, що моя дівчинка втекла, не бажаючи перебувати зі мною навіть в одному місті.