Раді Вас бачити!

Юля.

Прокрутилася всю ніч. Майже не спала — усе кипіла від злості. Ніяк не могла заспокоїтися. Уже й не знаю, який Богдан гірший. Той, що завдавав болю, чи цей — що поруч і підкорює своїй волі.

Зранку в дзеркало дивитися страшно: очі сонні, ще й синці під ними видно, щоки червоні, губи чомусь припухлі.

Фиркаю та йду пити каву.

Мама сидить на кухні й ріже яблука на шарлотку. Піднімає голову й дивиться на мене з подивом.

— Доброго ранку? — питає.

— Добрішого не буває, — бурчу й тисну на кнопку кавоварки так сильно, що апарат аж зсувається з місця.

Вирішую твердо: не піду. Хай хоч згорить до біса зі своїм «об одинадцятій». Вип’ю кави, вмиюся, ляжу на диван — і ніякої поїздки.

Сідаю. Повільно сьорбаю під маминим поглядом. Гаряча й смачна як ніколи. Гірко-солодка. Як і сам Богдан.

Розслабляюся. Мозок починає тверезо працювати. Розумію — вибору немає. Або я збираюся сама. Тихо й спокійно. Або приїде Бодя — і тоді збиратимуся голосно й нервово.

Стогну, закочуючи очі. Лаюся собі під ніс й іду в кімнату.

Відчиняю шафу, риюся в речах і сама собі під ніс шиплю:

— Ненавиджу… тисне, розпоряджається, ніби я йому щось винна…

Висмикую джинси, футболку. Кидаю на ліжко. Вже хочу зачинити шафу, як погляд чіпляється за рожеву сукню. Той самий варіант — і скромний, і провокаційний водночас: спереду невеликий виріз, ззаду — оголена спина з ланцюжком, ніби шнурівка. Довжина до коліна, облягає фігуру.

Замислююся:

а що, якщо бути злою й красивою? Щоб у Богдана око сіпатися почало?

Рука сама тягнеться до тканини, пальці повільно ковзають по ніжному матеріалу. Ну… блін, воно ж сидить ідеально. Занадто ідеально.

У голові одразу картинка: 

Богдан — увесь такий самовдоволений, упертий, відкриває рот, щоб видати своє чергове «буде так — і крапка»… і завмирає.

От тоді й подивимося, хто на кого тисне.

Я усміхаюся, прикладаю сукню до себе перед дзеркалом.

Гнів потроху відступає — прокидається жіноча пакосна натура.

— От і чудово, — бурчу. — Буду злою. І красивою. 

Нехай подавиться власною впевненістю.

Відкладаю сукню на ліжко — тягнуся до косметички. Макіяж максимально простий: туш, помада.

Кручуся перед дзеркалом — і мимоволі всміхаюся. Красуня. 

— Юлю, — зазирає мама. — О, а ти це для кого так гарно вбралася? Для Богдана?

Я кидаю на неї погляд.

— Звісно, ні. Для Ілюші. Нехай дивиться, яка в нього красива сестра.

Мама усміхається.

— Ну зрозуміло. Я, в принципі, так і подумала.

Хвилину мовчки розглядає мене, а потім каже:

— Там Богдан приїхав, — і сміється. — Теж для Ілюші гарний.

— Дуже смішно. Прям ха-ха, — іронічно бурчу собі під ніс.

Кидаю погляд на велику коробку з подарунком.

Доведеться просити Бодю про допомогу. Я її сюди ледь дотягла. І ще запакувати треба.

І що ж виходить? Гнів доведеться міняти на милість? Сама ж не впораюся.

— Щастить тобі, Савельєв, — бурмочу, йдучи до дверей.

Взуваю шльопанці, чимчикую через двір до воріт, обмірковуючи, як попросити так, щоб не злитися на нього. І щоб він був нормальним, а не тиснув своїми наказами.

Виходжу — і німію.

Брюки, сорочка, верхні ґудзики розстебнуті, годинник. Легка щетина.

Сексуальність рівня «небезпечний для психіки».

Його погляд одразу падає на мене — і завмирає. Буквально зависає, ніби хтось поставив його на паузу.

— Привіт, красуне, — хриплувато каже, буквально зависнувши.

І все — кінець. Увесь мій бойовий настрій кудись випарувався.

— Привіт, — мимрю я.

— Дуже красива, — його погляд повільно сповзає по мені.

— Дякую. Ти теж, — вирвалося раніше, ніж я встигла подумати.

Боже, ну що за тупість?! — подумки ляпаю себе по лобі. — «Дякую. Ти теж». Господи, Юлю, серйозно?!

Він усміхається. Самовдоволений, очі сяють.

— Їдемо? — і знову опускає погляд на мої ноги.

А я в рожевих кудлатих шльопанцях.

— Мені допомога потрібна, — бурчу, не дивлячись на нього. — Коробка важка. І… її запакувати треба.

Богдан підходить ближче, а я мимоволі — крок назад.

— Добре. Показуй свою важку коробку.

— Угу, — бурмочу й, так само не дивлячись на нього, розвертаюся в бік дому.

Він без слів рушає за мною. Я швидко крокую вперед, щоб точно не почув, як у мене серце калатає.

У кімнаті він без слів бере коробку, легко підіймає, ніби це пакет із хлібом, і йде до виходу.

У мене на язиці крутиться фраза: «Не важко?» Але мовчу й іду за ним.

— Запакувати де? — питає, спостерігаючи, як я застібаю босоніжки.

Я піднімаю голову й зустрічаюся з потемнілими сірими очима. Вони жадібно вивчають мене.

Ммм… краще б не дивилася.

— У квітковому, — відвертаюся, намагаючись зосередитися на пряжці босоніжки.

Він мовчить секунду, потім тихо:

— Добре. По дорозі заїдемо.

Голос низький, спокійний, але я відчуваю — він і далі дивиться. І від цього пальці починають плутатися в ремінці.

— Не витріщайся, — виривається в мене, і я різко піднімаю очі.

Він усміхається краєм губ, трохи схиляє голову набік.

— Важко, — відповідає тихо. — Коли ти так виглядаєш.

Я червонію. Та так, що жар прокочується всім тілом.

Він виходить, а я йду позаду — аби тільки сховатися від цього погляду, який ніби пропікає наскрізь.

Коробка в його руках виглядає іграшковою. Тримає її однією рукою, іншою відчиняє хвіртку. Спокійний, упевнений, сильний.

А я йду поряд і розумію, що моя «пакосна жіноча натура» кудись зникла. Залишилася тільки злість на саму себе: 

 ну чому мені так подобається, як він усе робить?

Коробка — в багажник. Я сідаю в машину й тупо дивлюся у вікно, намагаючись не реагувати на його погляди. І сама не витріщатися у відповідь.

До магазину доїхали швидко.

І мій погляд чіпляється за вітрину. Величезна в’язка кульок так і манить узяти хоча б одну.

— Богдане, давай купимо кульки? Багато кульок! — несподівано для себе усміхаюся, вже уявляючи, як це все виглядатиме.

— Купимо, — відповідає коротко, але з такою м’якою усмішкою, що всередині стає тепліше.

Він дістає коробку з багажника, а я тим часом помічаю, що половина жіночої аудиторії навколо вже повернула голови. І не дивно. У такому вигляді він реально як магніт: брюки, сорочка, що облягає, підкреслюючи підкачані контури тіла, легка щетина. Красунчик. Я й сама мимоволі витріщаюся.

Бодя відчиняє мені двері, пропускаючи першою. Дзвіночок над входом дзенькає. Дівчина за касою одразу оживає й буквально тане на очах, щойно він заходить.

Я відвертаюся, йду до стенда з кульками. А в голові крутиться:

ми не пара, ми не пара, ми не пара.

Хай фліртують. Мене це не стосується.

І тут він повертається до мене, голос спокійний, упевнений:

— Сонечко, скільки нам кульок потрібно?

Я завмираю, кілька разів кліпаю. Сонечко?..

У касирки з обличчя миттєво зникає сяюча усмішка — флірт накрився. Вона нарешті помічає мене, і по виразу зрозуміло: його увага зайнята. І точно не нею.

— Кульки, — повторює він, усміхаючись кутиками губ, ніби навмисне розтягує момент.

— Десять, — ляпаю перше, що спадає на думку, і сама ж прикушую язика.

— Добре, — спокійно киває Богдан, але кутики губ зрадницьки тремтять. — Тільки, думаю, мамі такий сюрприз точно не сподобається.

Блііін… Мама… ой, точно… Кульки й Ілюша в одній квартирі — це ж катастрофа.

Але мене більше хвилює не це. А те, як він сказав «сонечко». Ніби природно. Ніби так було завжди. А я стою, як дурепа, і намагаюся не почервоніти до коренів волосся.

Що з цим Богданом коїться? І що зі мною — поруч із цим Богданом?

Я різко відвертаюся до стійки з кульками, хапаю яскраво-зелену й роблю вигляд, що страшенно захоплена вибором.

— Десять так десять, — бурчу. — Червоні, жовті… ну й цю зелену теж.

Стою, стискаю в руках в’язку кульок, намагаюся не дивитися ні на касу, ні на нього. Хай пакують подарунок — я роблю вигляд, що зайнята.

Але відчуваю — він іде до мене.

Рука лягає на талію. Тепла, впевнена. Серце — в п’яти. А потім — легкий поцілунок у скроню. Просто. Відкрито. Ніби так і має бути.

Я ледь не випускаю всі кульки до біса.

— Бодю, ти… чого причепився? — розгублено тягну, сама не впізнаю свій голос.

Він тихо всміхається, майже біля самого вуха:

— А що, не можна?

Не можна. Не можна, Бодю. Бо я ще від «сонечко» не відійшла, а ти вже таке витворяєш.

Стою, мов укопана, кульки тремтять у руках, а щоки палають так, що й у темряві буде видно.

— Люди дивляться, — видихаю ледь чутно.

— Нехай дивляться, — його голос спокійний, хриплуватий. — Я ж тільки в скроню.

Це що? Учорашнє продовжується? Знову при всіх до мене лізе? А на дні народження тоді що буде?

Схоже, і сьогодні без скандалу не обійдеться…

— Готово, — бурчить дівчина, повертаючи коробку, але очима все ж стріляє. — Оплата як?

Я тільки збираюся зробити крок уперед, але Богдан тягне мене за талію ближче до себе. І все — я зависаю.

Копирсаюся в думках, намагаюся зрозуміти, як викрутитися… і тут чую знайоме «пік» термінала.

Оплата пройшла. Я прогавила момент. 

Блін!

Забираємо коробку, кульки, йдемо до машини. Він спокійно кладе кульки в салон, решту — в багажник, а я тупцюю поряд і не знаю, з якого боку підійти до розмови.

— Богдане, — нарешті видихаю. — Скинь номер картки, я переведу за пакування і кульки.

Ми ж не пара. Нема чого за мене платити.

Він трохи повертає голову, дивиться уважно, і на губах повільно з’являється задоволена усмішка.

— Мені гроші не потрібні, Юлю. Але якщо хочеш сказати «дякую» — поцілунок.

Брови повзуть угору.

— Валюта в тебе сумнівна. Обійдемося без «дякую».

Він усміхається, не зводячи з мене погляду, і, здається, ще більше задоволений.

— Ну, дивись, сама відмовилася, — спокійно кидає, грюкнувши багажником. — Борг може зрости.

Я фиркаю й повертаюся до дверцят.

— Нахабство тебе не прикрашає, — кидаю, залазячи в машину й зачиняючи двері голосніше, ніж потрібно.

Бодя сміється низько, з таким задоволенням, ніби я щойно зробила йому комплімент.

— Прикрашає. Ще й як прикрашає, — тягне й, обійшовши машину, сідає за кермо.

А я вперто дивлюся у вікно, намагаючись не показувати, як усередині все тріпочеться. Бо він же точно ще згадає мені той «боржок».

Під’їхали до їхнього дому. Дістаємо все й заходимо: я з кульками, він — із коробкою. Відчиняю двері й заходжу першою, Богдан — позаду.

До мене вже мчить Ілюша з криками:

— Ти прийшла!

Нахиляюся, вітаю його й вручаю подарунок. Ілюша пищить від захвату, побачивши розмір коробки. Смикає кульки й сміється.

З кімнати виходить Іра — і просто завмирає, побачивши нас разом. Стоїть, тупо дивиться й мовчить.

Ілюшка, сяючи, кричить:

— Юлю, дякую! Це те, що треба! Клас! Мені Бодя подарував вантажівку, величезну, — показує руками розмір. — Тепер я цим трактором туди пісок насипатиму! У нього ще й пульт є? Урааа!

Я сміюся від цього щирого дитячого захвату.

— Будь ласка, зайчику.

Іра нарешті приходить до тями, підходить до мене:

— Привіт. А ти як тут? — у голосі чути шок і подив. — Ти ж казала, що не приїдеш.

Знизую плечима, намагаючись приховати ніяковість:

— Ну… плани змінилися.

— Сильно змінилися, — хмикає Іра й коситься на Богдана, який тим часом спокійно ставить розірвану коробку на підлогу, ніби це найзвичайніша ситуація у світі.

Малий голосно шепоче Боді на вухо:

— Бодю, а ти знаєш, Юля не могла до мене прийти? Казала, що не виходить, а ти її знайшов і привіз до мене?

— Так, Ілюшо, знайшов і привіз, — спокійно відповідає він, ледь кивнувши.

— Урааа, дякую! — малий підстрибує, плескає в долоні.

Іра переводить погляд то на мене, то на Богдана й, здається, ось-ось щось спитає. Але її перебиває його рівний голос:

— Мамо, ти готова? Їдемо?

— Куди? — кліпаю я, ошелешено дивлячись на нього.

— Святкуємо в кафе. Треба поспішати, гості скоро почнуть збиратися, — Богдан кидає погляд на годинник.

— Ааа… — видихаю, відчуваючи, як усередині піднімається легка паніка.

Звідки я могла знати, що свято не вдома? Я ж узагалі сюди не планувала!

Іра все так само не зводить із мене очей, ніби досі не вірить, що я тут.

— А ти на чому приїхала? — питає, примружившись.

— Я з Богданом приїхала, — відповідаю й сама чую, як "двозначно" це звучить.

— Ааа… — тягне вона багатозначно, ніби ставить крапку.

Я швидко йду до дверей. Вона явно хоче знати все. А я сьогодні не балакуча, якщо чесно.

Підійшовши до машини, Бодя відчиняє для мене дверцята.

Навіть дивитися на Іру не хочу — відчуття, що вона зараз протре нас поглядом.

Усю дорогу Ілюша щебече без упину, і це, здається, єдине, що відволікає допитливу Іру від розпитувань.