Раді Вас бачити!

Юля.

Сідаю на диван. Який уже там сон? Сердито смикаю резинку, зав’язуючи волосся.

Цей шкідливий-діловий лазить по дому, як по своєму: пішов, зробив собі каву і припхався назад, сів поруч.

— Бодю, — бурчу хрипло. — От скажи мені, а твоя манія контролювати моє життя взагалі лікується?

Він дивиться на мене, сьорбаючи каву, очі блищать. Я продовжую:

— Хочу, щоб і тебе твоя лікарка оглянула. Бажано, щоб лікувала уколами в зад.

Богдан ледь не давиться кавою, мало не розливши її. Дивиться на мене так, ніби я запропонувала йому постригтися в монахи.

— Чого? — хрипко видихає. — Ти, Юлько, з температурою не тільки палаєш, а ще й мариш.

Я закочую очі й відвертаюся, кутаючись щільніше в плед.

— Не марю. Це справедливо. Ти поводишся зі мною, як тато. Такий із манією контролю. Завищеною.

Богдан хмикає, відставляє кружку й нахиляється ближче, майже нависає наді мною.

— Завищеною, значить? — ліниво тягне. — Тоді терміново треба проконтролювати твої губи.

Я примружуюся, але всередині серце тривожно підскакує.

— Спробуй… — шиплю, впевнена, що він не наважиться.

І тут же помиляюся. Його гарячі, гіркуваті від кави губи накривають мої. Різко. Так, що я навіть не встигаю вдихнути.

У голові туманіє, серце гупає. Я намагаюся відштовхнути його за плече, але долоня зрадницьки ковзає по його футболці. Він ловить момент, притискає міцніше. І руки вже самі обіймають його за плечі.

Бодя перетягує мене до себе на коліна, плед падає на підлогу. Його долоня стискає мою талію, друга лягає на потилицю, змушуючи нахилитися ближче. Поцілунок стає глибшим, наполегливішим.

Світ ніби підстрибує — і я вже не впевнена, чи хочу, щоб він відсторонився.

Мої руки заплутуються в його волоссі, тіло саме притискається до нього.

Його пальці господарюють на талії, а потім пірнають під майку. Я не стримую стогону: прохолодні долоні на шкірі — мов лезо ножа.

Його губи жадібні, наполегливі, подих перехоплює так, що в очах темніє.

Я впираюся йому в груди й цього разу справді намагаюся відштовхнути. Щоки палають, дихання збивається. Сильно.

Бодя відривається від мене, щоб вдихнути. А в мене все тіло у вогні: чи то температура, чи то він сам.

— Бодю… — кажу сипло, ледь не гублячись у його руках. — Мені… зле...

Він дихає мені просто в губи, але вже не цілує. Лише хмуриться й міцніше притискає до себе.

— Пробач, сонечко… — шепоче тихо, ніби боїться сполохати.

А в мене сил сперечатися немає. Голова сама опускається йому на плече, але я ще бурмочу:

— Зараз температура спаде — і я тебе вижену додому.

Відчуваю, як він напружується, потім тихо хмикає біля самого вуха:

— Звісно, виженеш… Ти мене вже котрий день «виганяєш». Усе ніяк не виходить.

— Вийде, — бурчу вперто, хоча голос зовсім сонний. — От видужаю — і дам тобі копняка.

Він тихо-тихо сміється, однією рукою гладить моє волосся, другою тримає за талію.

— Мені більше подобається, коли ти притуляєшься до мене, Юлько. Отак, як кошеня.

Я фиркаю йому в груди, але губи самі тягнуться в мляву усмішку. Бодя цілує мене у скроню й шепоче:

— Підлікую тебе — і завтра бурчатимеш ще голосніше.

Його серце гупає під моїм вухом, руки міцно тримають мене. Свідомість повільно вислизає. Останнє, що встигаю почути, — його шепіт біля самого вуха:

— Моя Вередлива…

І темрява накриває миттєво, ніби хтось вимкнув світло.

Але одразу — дзвінок.

Я здригаюся й морщуся:

— Хто прийшов? — бурмочу і вмощуюся в його руках зручніше.

Богдан притискає мене до себе, цілує в маківку. У мене серце робить сальто від ніжності.

— Лікар, Юлько, — каже мені в маківку й обережно знімає з колін. Укладає на подушки, накриває пледом так, що стирчить тільки ніс. — Лежи.

Я сонно бурмочу:

— Не командуй…

Він усміхається, але швидко йде до дверей.

За кілька хвилин повертається не сам. За ним — красива жінка років сорока в білій блузці, джинсах і з сумкою через плече.

— Добрий вечір, — чемно киває, очі теплі, уважні. — Хворіємо чи прикидаємося?

Я фиркаю з-під пледа:

— Хворію… прикидатися так не вмію.

Лікарка усміхається, ставить сумку на стіл:

— Уже добре, що є сили обурюватися. Значить, усе не так погано.

— Погано! — втручається Богдан, сідаючи поруч. — У неї температура під сорок, горло запалене, її морозить і сил зовсім немає.

Я закочую очі:

— Дякую, Бодю, ти так яскраво все описав, що мені тепер лишається тільки померти для переконливості.

Лікарка хмикає, дістає градусник:

— Давайте перевіримо все по порядку.

Я беру градусник і під пильним поглядом Боді засовую під пахву.

— Бодю, — шиплю, нахилившись до нього. — Перестань витріщатися.

Він хмикає, але навіть не моргає:

— Контроль, Юлько. Ти ж сама сказала — у мене завищений. От і насолоджуйся.

Я на секунду прикриваю очі й відвертаюся.

Лікарка забирає градусник.

— Мм, — тягне. — Високувато. Піднімай майку — послухаю.

Я дивлюся на Богдана й показую на вихід. Але той лише усідається зручніше.

— Бодю, вийди!

— З якого це дива? — навіть не ворухнувся. — Я проконтролюю.

— Богдан! — попереджувально. Очі прямо кажуть: «уб’ю».

Лікарка давиться сміхом, прикриваючи рот рукою:

— Богдане, вийди на хвилинку.

Я здивовано перевожу погляд з неї на нього: вони що, знайомі так близько?

— Ні, — відрізає він. — Вона мене потім обдурить, скаже, що все добре, а мене це не влаштовує.

Лікарка фиркає і м’яко, але твердо:

— Савельєв. Давай-но на кухню. Кави попий.

Таки знайомі.

Богдан дивиться на неї, скули ходять, але встає. Кинувши на мене погляд, іде на кухню, грюкає посудом і запускає кавомашину.

Вона повертається до мене, вже в робочому темпі. Оглядає горло, міряє пульс, слухає легені.

— У горлі наліт, мигдалики збільшені. Температура висока, — каже спокійно. — Треба укол. Жарознижувальне внутрішньом’язово, потім полоскання, теплі напої, аерозоль. Рецепт на антибіотики випишу. І — постільний режим, спокій. І нехай ваш «контролер» не цілує в губи, а то поруч ляже з температурою.

Я кліпаю, ледь не вдавившись повітрям. Щоки спалахують, але мовчу.

Спостерігаю, як вона бере ампулу й ламає. Шприц у її руках виглядає як знаряддя тортур.

— Лягайте на бік і оголюйте сідницю.

Я витріщаюся на шприц:

— Ні. Я таблеткою.

— Так швидше й ефективніше, — спокійно каже вона. — Великі дівчатка не бояться.

Я ховаю обличчя в долонях:

— Добре говорити… Це ж не вам у зад укол при хлопцеві бахнуть.

Лікарка ледь стримує сміх:

— Ми йому не покажемо.

Я червона, як буряк, але лягаю. Укол — і все, ганьба завершена. Повертаюся до дверей — а там Богдан власною персоною. Стоїть із чашкою, очі блищать, дивиться на мою дупу з усмішкою.

Я зариваюся в подушку:

— Який сором…

Хриплий смішок Боді підтверджує: так, бачив.

Лікарка завершує:

— Все. Тепло укутайте, через пів години температуру поміряйте ще раз. Полоскання, аерозоль, антибіотик — обов’язково. Сон.

Я на все киваю, а Бодя забирає листок із рецептом.

Вона складає сумку.

— Якщо що — телефонуйте. Швидкого одужання.

— Дякую, — чемно бурмочу.

Лікарка йде. Я видихаю з полегшенням: укол зроблений, діагноз є, манго поруч… і «упертий» зараз повернеться.

Дивлюся на другу чашку кави, що стоїть на столику, і совість починає гризти. Він же, мабуть, голодний, а я навіть не запропонувала поїсти.

Очі злипаються, але все ж іду на кухню.

Богдан перехоплює мене в коридорі. Спирається плечем об одвірок, схрещує руки на грудях і дивиться на мене так, ніби спіймав на місці злочину.

— Юлько, а ти куди? Тобі спати треба.

Я морщуся, кутаюся в плед і бурмочу:

— На кухню… Тобі ж поїсти треба, мабуть, з роботи голодний припхався.

Він примружується, усмішка тягнеться до краю губ:

— Це що, турбота? Від тебе?

Я червонію й відводжу погляд. Почуваюся дурнувато. Він робить крок ближче, нависає, погляд теплий, але нахабний:

— Я не голодний, сонечко. Ходімо, я тебе покладу спати.

Я підтискаю губи, тупцяю на місці:

— Бодю… ну правда. Совість мучить, ти ж з роботи.

Богдан притягує мене до себе й утикається в моє волосся.

— Я справді не голодний, Юлько. І мені приємно, що ти хвилюєшся.

Повертає мене в бік кімнати й командує:

— Ходімо.

Я зітхаю, але слухняно йду, притискаючи плед щільніше.

Заходимо до моєї кімнати, і я швиденько до ліжка. Воно прямо манить. Плюхаюся й закутуюся, але він усе одно накриває мене зверху ковдрою.

— Затишніше стало? — муркоче, сідаючи поруч.

Я піднімаю очі й не встигаю відповісти — він лягає поруч і тягне мене до себе на плече.

Зависаю в його руках, навіть не встигнувши як слід обуритися. Голова сама вмощується на його плечі, а плед він підтягує вище, ніби я маленька.

— Бодю… — починаю бурчати, але голос уже сонний.

— Ш-ш-ш, — гладить мене по волоссю. — Відпочивай.

— Ти… незручний, — бурмочу, утикаючись носом у його футболку.

— Я найзручніший, — ухмиляється. — Просто ти цього не визнаєш.

Хочу заперечити, але повіки важчають, дихання вирівнюється. Його серце глухо стукає під моїм вухом, і цей ритм заколисує мене. Я обіймаю його у відповідь.

Перед тим як остаточно заснути, бурмочу:

— Бодю… якщо завтра прокинуся — нагодую.

Він тихо сміється, і я відчуваю, як його рука сильніше притискає мене до себе.

— Добре, Юлько, — шепоче він, цілуючи мене в маківку. — З’їм усе, що приготуєш.