Раді Вас бачити!

Юля.

Йдемо до його машини.

Наші пальці переплетені, його долоня гаряча, впевнена, і від цього дотику по шкірі наче пробігає струм.

А я хвилююся до тремтіння.

Коліна підкошуються, дихання збивається, серце гупає десь у вухах. І здається — я взагалі забула, як правильно дихати.

Ми зараз поїдемо до нього. І там… ніхто нам не завадить.

Ні моя мама, ні його, ні здоровий глузд, який уже махає мені здалеку білим прапором.

Буде поцілунок. Потім ще один… і ми… У нас...

Господи, навіть подумати страшно. Я не можу це назвати. Не можу — але кожну клітинку тягне до нього, ніби я магніт, а він — усе, що тримає мене, щоб я не впала.

Богдан відчиняє для мене дверцята, але перш ніж я встигаю сісти, тягне назад — до себе, у свої обійми.

Стискає мене так міцно, що я ледь не втрачаю рівновагу, і утикається носом мені в шию.

Його дихання гаряче, руки сильні й водночас ніжні — від їхнього дотику по шкірі біжить жар.

— Заїдемо в аптеку, купимо ліки — і одразу поїдемо до нас.

Я завмираю.

«До нас» — два прості слова, а всередині все перевертається. Не «ти і я», а ніби ми вперше існуємо разом: і страшно, і тепло водночас.

— До нас? — шепочу нервово, відчуваючи, як зривається голос.

Він киває, цілує мене в шию — обережно, ніби ставить невидиму печатку.

— Так. Мені сподобалося спати з тобою. Хочу, щоб так було завжди.

Світ знову перестає існувати.

Я кліпаю очима, обіймаючи його у відповідь.

Мозок не встигає за серцем — одне кричить «біжи», інше шепоче «залишайся».

Хочеться сміятися і плакати водночас. Страшно. Надто швидко. Надто… по-справжньому.

І все ж… Я не можу відступити назад. Не можу сказати «ні».

Просто зариваюся обличчям у його плече, вдихаю його запах — і відчуваю, як усередині все повільно, але впевнено шепоче: ви по-справжньому разом.

Притискаюся трохи міцніше. Без жодного уявлення, як звикнути до такого Боді.

Теплого. Домашнього. Мого.

Він відсторонюється й зазирає в очі.

Я ще ніколи не бачила його таким щасливим. Він ніби світиться — наче йому віддали все світло на світі й наказали не економити.

Очі повні ніжності, м’які, живі. Він буквально тискає мене, не відпускаючи від себе ні на крок.

Чмокає в губи й бурмоче:

— Сідай, сонечко.

У мене серце переповнюється ніжністю до нього, гупає ніби в усьому тілі. Хочеться сховатися в його руках і більше ніколи звідти не виходити.

Сідаю в машину, намагаючись заспокоїтися й не нервувати так сильно. Тягну ремінь, пристібаюся, роблячи глибокий вдих.

Усе нормально, Юлько. Він тебе не з’їсть. Просто мужчина. Твій мужчина. І так — це звучить, чорт забирай, страшно.

Боже, чому ж воно все так крутиться в голові?

Богдан грюкає дверцятами, сідає за кермо й заводить мотор.

Рухи впевнені, спокійні. А я поруч — мов чайник, що ось-ось закипить, із тремтячою кришкою.

Машина рушає з місця, і його рука лягає мені на ногу. Обережно, гаряче — просто тримає.

Але всередині в мене все вибухає, ніби від цього легкого дотику увімкнули всю електрику світу.

Юлю, заспокойся! Не реагуй так на елементарні речі!

Я скоса дивлюся на нього, а він — розслаблений, задоволений котяра.

Щелепа трохи стиснута, губи в усмішці, очі на дорозі, але видно — він відчуває мою реакцію. Спеціально дражнить.

Ще трохи — і замуркоче від задоволення.

— Чого це ти в мене так стріляєш поглядом? — усміхається, навіть не повертаючись.

Я відвертаюся до вікна, червоніючи до самих вух.

— Тобі здалося, — бурмочу, намагаючись не задихнутися від сорому.

Бодя сміється. Весело, щиро.

— Моя Вередлива, — бурмоче, трохи нахиляючись ближче й торкаючись моєї щоки, ніби просто перевіряє — чи не образилася я.

І від цього «моя» всередині все солодко стискається — ніби мене погладили не по щоці, а по самій душі.

Ага. Твоя.

А ти — мій.

Дивлюся у вікно й усміхаюся. Сон, не інакше.

Ми зупиняємося біля аптеки, і сірі очі знову дивляться на мене.

— Юлько…

Голос м’який, майже оксамитовий, але його перебиває дзвінок мого телефону.

Бодя хмуриться, нахиляється до мене.

— Хто тобі дзвонить?

Господи, ну і ревнивець.

Я розстібаю блискавку на сумці, але його рука випереджає мою.

— Бодю! — бурчу, тягнуся до телефону.

Він швидко дивиться на екран і усміхається.

— Теща, — каже, простягаючи мені.

Теща?

Він щойно назвав мою маму тещею?

У мене аж мозок зависає — і це так несподівано приємно, що всередині стає лоскотно.

Так, гаразд. Усе потім.

Натискаю «відповісти», і одразу лунає запитання, сповнене суворості:

— Доню, ти хвіртку на замок закривала?

Я кліпаю очима.

— Звісно, — упевнено відповідаю.

А Бодя хитає головою — ні.

— Ні? — шепочу, витріщаючись на нього.

Він повторює тим самим шепотом:

— Ні.

Ой, Боже… Це ж…

— Їдьте й шукайте Рекса, — суворо каже мама, підтверджуючи мою здогадку.

Бліііііін.

— І хвіртку закрий, бо Таня там уже шастає, перевіряє, чи все гаразд.

Друга прочуханка за день від мами. Оце я відзначилася.

— Добре, — жалібно тягну.

Мама зітхає.

— Дім хоч закритий?

— Дім — так. Упевнена.

Мама чимось шарудить. А я нервово смикаю сумочку. Він, мабуть, уже десь далеко втік. Минулого разу ми шукали його майже до вечора. І знайшли за двадцять хвилин їзди від дому.

— Подзвони мені, коли знайдете Рекса.

— Подзвоню, мам, — нервово обіцяю.

Опускаю телефон і не наважуюся подивитися на Бодю.

Він, мабуть, злиться. Усе зруйнувалося — я ж забула замкнути хвіртку. Рекс, мабуть, стрибав на неї, і вона відчинилася.

Кошмар. Повний, справжній, жахливий.

Богдан провертає ключ, машина знову тихо гарчить. А я, ледь не плачучи, відвертаюся до вікна.

Я все зіпсувала.

Як можна було забути елементарну річ? Як?

— Юль, — нахиляється до мене й цілує в голову. — Ми знайдемо Рекса. Не засмучуйся, будь ласка.

Голос рівний, спокійний, але вже не такий веселий, як п’ять хвилин тому.

Я повертаюся до нього й обвиваю руками його шию, притискаючись чолом до плеча. І відразу відчуваю його теплі обійми.

— Пробач, будь ласка, — бурмочу.

Бодя гладить мене по спині. Повільно, обережно, ніжно.

— Усе добре, сонечко. Тобі не потрібно вибачатися — я не образився, — тихо шепоче.

Я видихаю. У голові думки мчать ураганом, ще більше нагнітаючи й без того поганий настрій.

— Поїхали, — видихає мені у волосся, але я не розмикаю рук, обіймаючи його міцніше.

Відчуття, наче втрачаю щось дуже цінне — хоча ще хвилину тому боялася залишитися з ним наодинці.

Богдан трохи нахиляється, його губи торкаються моєї щоки й ковзають до губ. Майже невагомий, швидкий поцілунок.

— Їдемо шукати твого втікача, — хриплувато каже. — Швидше знайдемо — швидше поїдемо до нас.

Я дихаю йому просто в губи, а він ледь кривить усмішку.

— Вередлива, перестань мене дражнити.

Голос такий спокусливий, що я вже готова Рекса за лапу тягнути назад у двір і покарати за втечу. На місяць.

Забираю від нього руки, хоча тіло протестує, хоче й далі відчувати його тепло.

Ну Рекс… гуляти з тобою місяць не буду. За дезертирство.