Раді Вас бачити!

Богдан.

Я тільки виходжу з кухні — і настрій летить в прірву. Ніби хтось узяв і вимкнув світло всередині.

Я ж старався — жартував. Намагався розрядити обстановку, поки вона там ножем собі палець ледь не відрізала.

А ця Вередлива…

Юлька смикається від мене як від вогню.

Крок — і відскакує.

Доторкнувся — і очі втричі більші.

Це після того, як вона вчора висіла на мені, ніби без мене дихати не може.

Після її нігтів у мене на спині. Її дихання просто в мої губи. Її стогону, від якого в мене мозок вимикався.

А сьогодні…

Сьогодні я навіть рукою по її плечу провести не можу, щоб вона не здригнулася, ніби я маніяк із ножем.

Блять.

Йду у ванну, глибоко дихаючи.

Стримуюсь. 

Намагаюся не рознести цю кляту квартиру вщент.

Грюкаю дверима, вмикаю холодну воду і хлюпаю собі в обличчя.

Холод обпікає, трохи збиває злість — не всю, але хоч щось.

Усередині тиск, як у паровому котлі. Ще крапля — і мене розірве.

Дивлюся на своє відображення.

Щетина, стиснута щелепа, злі очі, які занадто добре знають, чого хочуть.

І в штанах… краще не думати і не дивитися. Бо ця проблема ніфіга не заспокоїлася. Там пожежа.

— Ну пиздець, — видихаю.

Як мені її розуміти?

Як?

Вона що, реально мене боїться? Після всього, що було?

Я б ще зрозумів, якби хоч раз підняв на неї руку. Хоча такого ніколи не буде. А тут чомусь вона… реагує так, ніби я збираюся прив’язати її до батареї і зробити боляче.

Може… Може, в неї місячні?

Буває ж у дівчат таке — гормони, сльози, страхи, настрій стрибає.

Але, блін, учора вона обвивала ногами мою талію. А сьогодні мене як прокаженого обходить стороною.

Заплющую очі, впираюся кулаками в раковину.

З цією дівчиною в мене терпіння закінчується. І в ту ж секунду починається знову. Бо це вона. Вередлива.

Моя кохана Вередлива.

— Чорт, — шепочу.

Вона там, у моїй кухні, готує мені їжу.

Злюща, червона, ревнива. І така спокуслива, що мені вже боляче у всіх сенсан. І навіть кліпати.

Видихаю. Холодна вода як до розбитого скла подорожник. Тільки додає роздратування.

Розплющую очі. Дивлюся на своє відображення.

— Розберися, кретине, — кажу собі. — Дівчина просто боїться. Або соромиться. Або не знає, що з тобою робити.

І тут думка в голову прилітає, ніби по ній хтось вдарив:

— Юлька… що, незаймана?

Я зависаю.

Прокручую в голові всі моменти. І не в’їжджаю.

Ніби й ні…

А ніби й так…

— Бляха…

Витираю обличчя рушником, кидаю його на гачок, проводжу рукою по волоссю.

Треба заспокоїтися. Взяти себе в руки і...

Та хрін там.

Виходжу з ванної, іду до кухні.

Вона там бурчить, щось собі під ніс говорить, упускає ложку — у неї все з рук валиться. Така нервова, що сама на себе не схожа.

А в мене в котрий раз думки летять в горизонтальне положення.

Вона поруч. Як я хотів. Як мріяв.

І ще й називає себе моєю дружиною перед іншими.

Ну от як її після цього не жадати так, що мозок тріщить?

Заходжу всередину.

Юлька нахиляється, піднімає ложку. Випрямляється.

А я дивлюся на її зад. І розумію — все. Стримуватися більше неможливо.

Це, мать його, нереально.

Ложка летить у раковину — вона хапає іншу й робить вигляд, що щось там помішує в каструлі. А та сама ложка в неї в руці тремтить.

Підходжу ближче.

Крок.

Ще.

І між нами — рівно стільки повітря, щоб вдихнути її запах.

Стільки, щоб шкірою відчути тепло її тіла.

Стільки, щоб звести мене з розуму. В тисячний раз.

Вона відчуває мене. Спина напружується. Плечі піднімаються. Ніби намагається стати меншою. Непомітною.

— Зараз їсти будемо, — лепече. — Усе готово.

А я дивлюся на її потилицю і думаю:

хватить. Так ми нікуди не прийдемо. Треба поговорити.

Повільно. Дуже повільно. Торкаюся долонею її талію.

Вона здригається так, ніби я до неї електроди приклав.

Сука, боляче дивитися на її реакцію.

— Юля, — тихо кажу, нахиляючись так, що мої губи майже торкаються її вуха.

Вона завмирає, не дихаючи.

— Що? — ледь чутно.

Проводжу рукою трохи вище.

Сантиметр.

Два.

Відчуваю, як по її тілу проходить хвиля. Як м’язи під шкірою тремтять.

— Ти чого мене боїшся? — питаю прямо.

Юлька трохи сіпається, ніби хотіла вислизнути з-під руки.

Не даю.

Не тримаю силою, щоб не налякати ще сильніше. Але й не відпускаю.

— Не боюся, — шепоче.

— Брешеш, — відповідаю так само тихо.

Рукою веду до її живота, відчуваючи, як він здригається. Ледь натискаю — притягуючи її ближче до себе.

— Ти вся стискаєшся, коли я до тебе підходжу. У тебе збивається дихання. І очі… — я нахиляюся ближче, дивлюся на її профіль, — …як у переляканого звірятка.

Юля ковтає. Намагається зробити вигляд, що зайнята зеленню.

— Ні-і… — тягне, і голос тремтить.

— Учора такого не було, — шепочу їй у волосся. — Сьогодні що сталося?

Відчуваю, як моє серце б’ється їй у спину.

Сильно. Важко. Занадто швидко.

Через неї.

Я хвилююсь. Хочу, щоб її було зі мною тихо, спокійно, затишно.

— Ти мене боїшся? — повторюю питання.

Вона мовчить. Дихає трохи швидше.

Повертаю її до себе лицем.

Губу закусила. Погляд направлений вниз.

— Сонечко, — піднімаю її за підборіддя, змушуючи подивитися мені в очі. — Скажи, будь ласка, що відбувається?

Вона трохи хмуриться, опускає знову погляд вниз.

— Бодя, — шепоче. — Я не боюся… тебе. Просто…

Я бачу — вона не може це вимовити. Але терпляче чекаю.

Юлька нервово кусає губу — і це, блін, викликає бажання самому її прикусити.

Видихаю.

— Просто що? — шепочу.

Вона тихо, майже не рухаючи губами:

— Я незаймана.

Я зависаю.

От чесно, блін.

Я реально зависаю — ніби в мене мозок десь у шиї застряг, намагаючись переварити ці слова.

Я б так не охрінів, якби вона сказала про місячні.

— Що? — виривається, як у ідіота.

Юля стоїть переді мною — маленька, червона, тремтить.

Пальці судомно стискають край футболки. І так боїться моєї реакції, що в мене в грудях… щось неприємно стискається.

От я, блять, ідіот.

Але як же той придурок, Русик? Вони що?.. Ні разу?

— Юля… — хриплю тихо. 

Вона піднімає на мене очі — і в них усе.

Страх. Сором. І такий величезний клубок вразливості, що в мене серце провалюється кудись вниз.

— Бодя, — вона ковтає. — Я ж… я не знаю, як… правильно. Ти досвідчений, ти…

Голос ламається.

— Я ж знаю, що ти хочеш… ну… мене, — щоки ще більше палають. — Я не хочу, щоб ти… розчарувався.

Розчарувався?

У ній?

Мене ніби струмом б’є.

— І… — вона робить вдих, — я… боюся, що коли ми не зупинимося і дійдемо до…

Вона опускає очі й замовкає.

Плечі безпорадно опускаються. Вона тремтить від нервів. Ще трохи — і розплачеться.

І я розумію: якщо я зараз знову ляпну якусь херню — зламаю її.

Піднімаю руку, хочу доторкнутися до її щоки, але вона сама сіпається до мене, врізається в груди — і я згрібаю її в обійми.

Моя Вередлива… моя дівчинка. Така моя маленька.

— Сонечко, — шепочу їй у волосся. — Ти мене цим не розчаруєш, повір мені, — цілую в голову. — Це взагалі не проблема. Навпаки.

— Але я… — шепоче мені в груди, — …я не знаю... і боюсь, що...

Юлька ще міцніше притискається до мене.

— Юлечко, тобі й не треба знати, — тихо відповідаю. — Це моя задача — знати.

Опускаю долоню на її поперек, повільно веду вгору. Погладжую заспокійливо.

— А твоя — лише сказати мені «так» або «ні».

Упираюся носом у її волосся і додаю:

— І жодної секунди не боятися, що я зроблю тобі боляче. Обіцяю бути обережним.

Вона піднімає голову. Зніяковіла, але дивиться мені в очі.

— Я можу почекати стільки, скільки скажеш, — кажу максимально впевнено, хоча сам уже дихати нормально не можу від її близькості.

Вередлива розглядає мене. Її погляд метається між моїми очима і губами.

Її руки на моїй спині трохи піднімаються вище.

— Поцілуй мене, — шепоче.

У мене піднімаються брови.

Вона серйозно?

— Юлька, тобі не…

Вона піднімається навшпиньки, долоня лягає мені на потилицю і шепоче просто в губи:

— Я теж хочу… тебе.