Раді Вас бачити!

Юля.

Бодя сідає і машина наповнюється його запахом — свіжим, теплим, після душу, і, як завжди, чимось… його.

Тим, від чого в мене всередині все тане, а мозок перетворюється на мармелад.

Ми їдемо мовчки.

Ну як «мовчки»… 

Я мовчу. Він мовчить. А повітря між нами кричить.

Він тримає кермо однією рукою, другу — стискає на важелі передач.

Пальці — довгі, сильні, з тонкими жилками… І я автоматично починаю уявляти ці пальці… ну… в інших місцях.

Боже.

Відганяю думку.

Юлю, ти це припини! Не провокуй Бодю.

Намагаюся дивитися у вікно.

Не допомагає.

Він кидає на мене короткий погляд — і кутик його губ смикається:

— Чого ти така тиха сидиш, Вередлива?

— Думаю, — бурчу.

— Про їжу? — хмикає.

Звісно, про їжу!

Про макарони!

Про котлети!

Про що ж іще?!

— Ага, — брешу, кидаючи на нього погляд.

Богдан трохи подається ближче до мене, ніби перевіряє:

— Впевнена?

Його голос — низький, майже як вібрація по шкірі.

Я різко відвертаюся до вікна.

— Впевнена.

Він сміється.

Тихо. Хрипко. Уся машина ніби здригається від цього звуку. І я, блін, разом з нею.

За кілька хвилин ми паркуємося біля супермаркету.

Бодя виходить першим. Обходить машину. Відчиняє мені дверцята — і поки я вибираюся, його долоня лягає мені на поперек.

Ніжно, але так упевнено, що ноги стають немов тканинові.

— Пішли, — шепоче.

І притягує до себе так щільно, що я навіть прогинаюся в спині.

Моя рука лягає на його плече, друга — стискає сумочку так сильно, що пальці німіють.

Впираємося очима одне в одного. Потім синхронно — на губи.

— Якщо поцілую — не відпущу, — шепоче.

— Тоді не цілуй, — так само відповідаю.

І розумію, що й сама не впевнена, що відійду від нього. І що ми взагалі дійдемо до магазину.

Він дихає часто, притискає мене до себе так, немов повітря прогоняє між нами. Жовна ходять на скулах. 

Стримується.

— Пішли, Вередлива, — крізь зуби, і рука відпускає мене.

Хапає мою долоню, переплітаючи наші пальці. А я дивуюся власному бажанню — з місця зрушити не хочу. І його руку — назад на поперек хочу.

Господи, я таки впевнена, що ми з ним сьогодні опинимося в ліжку.

Заходимо всередину. І тут починається ад.

Для нього.

Беру кошик, роблю глибокий вдих:

— Нам потрібні овочі, м’ясо… ще можна яблука, борошно, яйця, — кажу спокійно.

Але Богдан?

Він узагалі не слухає. Лише дивиться на мене. Точніше — на мої ноги.

Іде поруч, як охоронець.

Плечі напружені. Щелепа стиснута. І коли якийсь хлопець проходить повз, кидає на мене погляд і усміхається…

Богдан робить те саме тихе, небезпечне:

— Очі від неї прибрав!

У мене подих обривається. 

Він здурів? 

Обертаюся до нього.

— Ти чого? — шепочу.

Хлопець швидко звертає за кут ряду, не сказавши ні слова.

— Нічого, — відповідає, губи стискаються в лінію. — Просто ці твої шортики — це злочин, Юлю.

— Та я нормальнo одягнена! — шиплю.

Він дивиться на мене так, що хочеться сховатися під… тостером на полиці.

— Якщо так бігатимеш вдома — нормально. Навіть дуже. А от серед мужиків — ні.

Його рука лягає мені на талію — вже не натяк, а пряма заявка на територію — і він притягує мене ближче.

— Іди поруч, — наказує.

— Я і так поруч!

— Ще ближче.

Я кліпаю.

— Ще? Куди?!

Він, не моргнувши, показує на відстань: буквально впритул.

— Сюди.

У мене щоки спалахують. Але підходжу ближче.

Ще крок.

Бодя задоволено киває. Але стискає мене так, ніби на межі.

— Ходімо, — накриває мою руку на кошику, забираючи його. — Я понесу.

Дивлюся на нього і дивуюся: як він узагалі тримається, не цілуючи? Бо я вже готова сама його поцілувати.

Рушаємо далі. Проходимо повз полиці з м’ясом.

— Курка підійде? — питаю.

— Угу.

— Чи фарш?

Долоня повільно ковзає по моїй талії, злегка стискаючи.

Ноги підкошуються

— Юлька… — він нахиляється до вуха. — Я зараз узагалі не про їжу думаю. Бери що хочеш.

Я ковтаю. І різко хапаю упаковку фаршу.

— Фарш, — шепочу.

— М.

Рука все ще на мені. Велика. Гаряча. Власницька.

Йдемо далі.

Овочі. Набираю в пакет. Але якась жінка, доросла, років до сорока, зацікавлено дивиться на Богдана, вибираючи помідори.

Він не помічає.

Я — помічаю занадто добре.

І що роблю?

Вірно! Просто хапаю його за футболку і підтягаю ближче до себе.

Бодя кидає на мене погляд збоку.

— Ревнуєш? — кутик його губ піднімається.

— Ні, — хапаю болгарський перець.

— Угу, — протягує.

— Не «угукай»! — бурчу.

— Угу, — уже навмисно.

Я зло прикушую губу. Він помічає. І в нього різко змінюється дихання.

— Юлю… — хрипко, скорочує відстань між нами. — Не роби так губами.

Його дихання ворушить вибиті пасма з хвоста, торкається вуха.

Я ледь не випускаю пакетик із перцем.

— Богдан!

Він різко тягне мене за талію ближче до себе, так що я буквально врізаюся в його груди.

— Я попереджаю, — шепоче біля моєї скроні. — Якщо ти ще раз так зробиш… із магазину ми підемо без продуктів.

Всередині щось різко стискається.

Відчуваю його тепло, його запах — і чесно… я б зараз хотіла бути не в магазині.

Богдан відступає рівно на крок, усміхається, очі горять:

— Далі ведеш ти. Бо я щось не здатний думати.

А я здатна?

Далі я все брала майже на автоматі, гублячись від його погляду на мені. Бо дивиться на мене, як кіт на сметану. Ще трохи — і облизуватися почне.

Підходимо до каси. Викладаю продукти.

Зосереджено. Чітко. Як місію.

І тут касирка — молоденька — піднімає очі на Богдана, усміхається і питає:

— Пакетик вам зручний?

Що? Зручний?

Ти йому пакет пропонуєш чи себе?!

Але Богдан робить несподіване. Кладе долоню мені на талію. Показово. Повільно. Прямо на очах у касирки й усіх у черзі.

— Нам, — каже чітко. — Нам пакет зручний.

Обертаюся до нього, а він дивиться мені в очі, на губи — і відвертається, ставлячи кошик до інших.

Касирка ніби зменшується. Пакет подає мовчки.

— Картка? Готівка? — не дивлячись питає.

— Картка, — відповідає, беручи пакет.

Термінал пікає. Його рука бере мою — і мовчки веде до виходу.

Ми виходимо з магазину. Сонце яскраве, шум вулиці звичайний — але все навколо ніби розпливається. Бо фокус зміщується на Богдана.

Стискає мою руку — ніби легко, але надто інтимно. Його палець ледь погладжує мою шкіру, і я відчуваю це як хвилі жару, що напружують низ живота.

Він дивиться на мене так, ніби знає всі мої потаємні думки. І вони йому подобаються, бо схожі на його.

— Ну що, ревнивице, — хмикає, зупиняючись біля машини. — Готова годувати?

Піднімаю погляд, роблячи вигляд, що дихаю спокійно. Хоча ні. Не спокійно ні разу. Пульс скаче, як скажений.

— Так. А ти готовий їсти те, що я приготую? — кидаю йому виклик, хоча всередині все тремтить.

Бодя повільно нахиляється. Так, що мені здається — це вже його поцілунок, а не повітря торкається моєї шкіри.

Його ніс проходить по моїй щоці.

Його губи — зачіпають кутик моїх губ. Легко. Ніжно.

Але ця ніжність… від якої трясе сильніше, ніж від пристрасті.

— Сонечко… — шепоче так, ніби гладить мене подихом. — Я готовий їсти все, що ти мені даси.

Я вкотре за день забуваю, як дихати.

А він відсторонюється лише на сантиметр — рівно настільки, щоб побачити мою реакцію. А я стою, ніби мене вимкнули.

Усе всередині — тепло розливається під шкірою. Кожна клітинка — тремтить. І в голові лише одна думка:

ми не доїдемо до його дому спокійно.

Богдан тягне руку до моєї талії — і я роблю крок впритул до нього. Але рука мене не торкається — позаду клацає замок дверцят.

— Юлька… — шепоче. — Сідай.

Я миттєво червонію. Сідаю і думаю:

якщо так почалася ця зустріч… то що ж буде, коли ми опинимося в нього?