Раді Вас бачити!

Юля.

Лежу у ванні, у напівдрімоті. Вода огортає теплом, і я вже майже відключаюся, нарешті відігріваючись після дощу.

І раптом — спалах екрана телефону. Я кліпаю, не відразу розумію, куди подівся звук. А потім доходить.

— Богдан, блін! — шиплю.

Це ж він, напевно, вимкнув звук, коли віддавав телефон після розмови з Русею!

Тягнуся, беру телефон. На екрані — Катюша.

Натискаю «прийняти» — і навіть рота відкрити не встигаю:

— Ти охреніла, подруго?! — верещить вона так, що в мене мало вухо не відвалюється.

— Чого? — тупо питаю.

— Яке ще «чого», Юлько?! Я тебе мало з поліцією не почала шукати! Я тобі мільйон разів дзвонила! — тараторить, не переводячи подиху. — Добре, що Кирюша подзвонив і сказав, що ти з Богданом додому поїхала. Це правда?! Ти чого не відповідала?!

Я морщуся, прикриваю вухо.

— Катю, обережніше, я ж оглухну!

— Не ухиляйся! — кричить вона. — Ти що, справді була з ним увесь цей час?! А мені сказати? Щоб я не гризла нігті від страху?!

— Вибач, — одразу бурмочу, знаючи її звичку гризти нігті.

Опускаю голову на край ванни й додаю крізь зуби:

— Цей бовдур потягнув мене, як печерна людина.

— Це як? — дивується вона. — Мовчки, чи що?

Я хмикаю.

— Та якраз мовчати він не вміє. Це — закинув на плече й поніс, ігноруючи мої крики.

Пауза. Катя фиркає так, що чути навіть через динамік:

— Ну, Юль, вітаю тебе. У тебе не хлопець, а навантажувач.

Я навіть підводжуся від почутого.

— Він мені не хлопець!

Катя сміється нахабно й голосно:

— Ага, ага. Значить, «не твій хлопець» наставив тобі засосів на шиї, знайшов тебе в іншому місті, закинув на плече й забрав із собою. Я нічого не пропустила?

Я мало не захлинаюся повітрям.

— Катю! — гарчу, обличчя палає. — Ти взагалі нормальна?!

— Абсолютно, — хмикає вона. — От тільки ти не нормальна, якщо після всього називаєш його «не мій хлопець».

Я прикриваю обличчя долонею.

— Катю, ну це ж Богдан! — із жаром і обуренням кажу.

Вона мовчить трохи, а потім голос стає м’якшим:

— І що це означає?

— Це означає, що він у будь-якому разі зробить мені боляче, — одразу випалюю. — Він не може бути моїм хлопцем.

Катя важко зітхає.

— Юльчику, я пам’ятаю, як у вас було, але ж не просто так він до тебе так причепився. Не ти за ним бігаєш, а він за тобою. Значить, ти для нього важлива!?

Я голосно видихаю.

— Або хоче вкласти мене на спину, а потім зникнути. Я йому не вірю! Він у прямому сенсі тисне на мене.

Катя фиркає в трубку:

— Тисне? Та він тебе на руках носить, Юль. Проходу не дає й усіх відганяє від тебе. До речі, а що там Руся?

Я ще раз видихаю.

— Богдан пообіцяв при зустрічі перерахувати йому зуби.

На тому кінці тиша. Потім Катя пирскає так голосно, що я ледь телефон у воду не впускаю.

— Юлько! Ти розумієш, що ти безцінний скарб? Тебе між двома чоловіками ділять, як приз!

— Дуже смішно, — бурмочу, заплющуючи очі й занурюючи підборіддя у воду. — А мені, між іншим, не смішно.

— Ну ти ж уже знаєш, кому дістанешся!? — усе ще сміючись каже вона.

Я закочую очі.

— Подруго, у мене вибору немає! Богдан сам вирішує за мене! Я кажу «додому» — він «до мене». Я кажу «не цілуй» — він «а я хочу». Це ж ненормально!

— Але ти йому відповідаєш, — спокійно каже Катя, і в мене серце падає кудись у живіт. — Я ж тебе знаю. Якби ти справді не хотіла, він би навіть поруч із тобою не стояв. Русю ж ти тримаєш на відстані.

Стискаю губи, відчуваю, як щоки заливає жар.

— Катю… — шепочу, але слів немає.

— Юльчику, дивись, — діловито каже вона. — З Русланом ти ввічлива, але спокійна й холодна. А з Бодею — жива. Емоційна. Гаряча. Він для тебе як підзарядка. З ним ти відчуваєш.

— Бо він хам і нахаба! — випалюю. — Він мене вибішує!

— Або тому, що ти його хочеш, і почуття нікуди не поділися, — парирує Катя, і я майже бачу, як вона махає рукою, навіть без відео. — І бісишся від цього страшенно.

Я різко видихаю, аж вода хлюпає, і заплющую очі.

— Катю… я не хочу знову. Я боюся. Він уміє ранити. Сильно.

— Може, й уміє, — м’якше каже вона. — Але, Юль, схоже, тепер він не відштовхує. А навпаки — боїться втратити тебе.

У мене серце б’ється так голосно, що здається, його чути в трубці.

— А якщо це брехня? Гра… — майже пошепки бурмочу.

— Та яка гра, Юлько? — підвищує голос вона. — Він носиться за тобою, як скажений. Тут точно почуття. У-пев-не-на! — протягує слово.

Серце уже калатає так, ніби його струмом луплять без упину. Але я бурчу на подругу:

— Ти що, за нього заступаєшся? — тягну з підозрою.

Катя пирскає в слухавку:

— Ні, подруго, я за тебе заступаюся! Ти сама себе накручуєш, як йо-йо. А я бачу, що ти його любиш, хоч і кричиш протилежне.

— Я… — у мене клубок у горлі. Слова застрягають, мов кістка.

— Усе, мовчи, — м’яко перебиває вона. — Просто подумай. І в дзеркало подивися, як ти вся світитися починаєш, коли про нього кричиш.

Щоки в мене спалахують так, ніби вона справді стоїть переді мною й тицяє пальцем.

— Спокійної ночі, подружко, — додає Катя з хитринкою й вимикається.

Тепер точно ніч спокійною не буде — зварюся у власних думках.

Кладу телефон на край ванни, але екран знову спалахує.

СМС.

Руслан. Восьме за рахунком.

«Юля, відповідай! Ти вдома? Чи він тримає тебе силою біля себе?»

— Капець… — видихаю, дивлячись на екран.

«Тримає силою…»

Він же не зовсім повз написав. Богдан справді тримає. Надто міцно. Надто владно. І я бішуся від цього до чортиків.

Але… хіба я пручалася, коли він мене цілував? Хіба не відповідала так, що самій соромно зізнатися?..

Я заплющую очі, притискаю долоні до обличчя, ніби так можна зупинити потік думок.

А вони все одно лізуть.

Його руки — гарячі, залізні. Його губи — нахабні. Його «моя, Юлько».

— Мені подобається… — шепочу в порожнечу й одразу прикушую язик.

Утикаюся в коліна й заплющую очі.

— По-до-ба-єть-ся, — бурмочу сама собі.

Усередині все перевертається. Мені це «подобається» ще таким боком вилізе. Хоча навіть не «може» — точно вилізе.

Богдан уміє ламати. Уміє залишати після себе біль. Я це вже проходила. А відштовхнути його не можу.

Видихаю. Тягнуся по рушник.

Упевнена — ще проклинатиму сьогоднішній день, коли погодилася на його побачення. Бо з Богданом просто й спокійно не буває.