Раді Вас бачити!

Юля.

Пхаю чашку в кавомашину і сама не розумію — чи то нервую від його погляду, чи просто бісюся.

— Богдан, блін… — бурмочу крізь зуби. — Сидів би вже у своїй машині й чекав. Ні, приперся в дім.

А він тим часом влаштувався за столом. Вальяжно так. Ліктем сперся, з моєї чашки зробив ковток і поставив назад. Дивиться.

Дивиться! І усміхається куточком губ, ніби я — клоун у цирку, а не дівчина, яку він починає злити.

— Що витріщився? — огризаюся, не обертаючись.

— Милуюся тобою, — ліниво кидає.

— Помилуйся чимось іншим, — гаркаю.

— Мені ти дуже подобаєшся, — спокійно відповідає.

Я ледь ложку в кружці не зламала від почутого. Серце розганяється так, що вдихнути не виходить.

Підходжу, ставлю перед ним каву з таким виглядом, ніби підлила туди отрути.

— Пий. Обпечися.

Він піднімає брови, бере кружку й робить ковток.

— Гаряча, — констатує. — Але смачна. Дякую, Юлько.

— Сиди тут! — кажу й дивлюся вичікувально.

— Обіцяю, — усміхається.

Я навіть відійти від нього не встигаю, як дзвінок у ворота.

Ми обоє завмираємо.

— Ти когось чекаєш? — Богдан одразу коситься на мене підозріло.

— Ні, — бурмочу, йду до вікна. Привідкриваю штору.

І серце падає в п’яти.

Біля воріт — Руслан. Стоїть, руки в кишенях, і дивиться просто на будинок.

— Ну чудово… — шепочу. — Ще цього не вистачало.

— Хто? — голос Богдана стає жорстким, і він уже підводиться зі стільця.

— Ніхто, — видихаю надто швидко, але він встигає впіймати мій погляд.

Його очі миттєво темнішають.

— Юлько, — тягне хрипло. — Ти серйозно вирішила мене обманювати?

Дзвінок повторюється — довгий і нахабний.

Богдан робить крок до дверей.

— Навіть не думай! — викрикую, вчепившись у його руку обома руками.

Він навіть не дивиться на мене — очі блищать сталлю.

— Юлько, я зараз відчиню. І якщо це він… — пальці стискаються в кулак. — То твій друг поїде звідси без зубів.

— Богдане! — майже кричу, хапаю його за другу руку, тягну на себе. — Не треба! Прошу!

— Він що, справді думає, що може прийти сюди й дзвонити у твої двері? — гарчить, розвертаючись до мене. — Після того, що сказав у слухавку?!

— Я сама розберуся! — огризаюся, але голос тремтить.

Бодя нависає наді мною, подих гарячий і злий.

— Розберешся? — сердито. — І яким чином?

Серце пропускає удар. Дзвінок стихає, але відразу — кулаком по хвіртці: бах-бах-бах.

Я здригаюся. Богдан гарчить і різко розвертається.

— Бодю, стій! — хапаю його міцніше, впиваюся пальцями в руки. — Якщо вийдеш — буде бійка! Я не хочу!

Він завмирає. Тіло напружене, м’язи під моїми долонями кам’яні. Впивається в мене поглядом так, що перехоплює подих.

Повільно, дуже повільно нахиляється до мене, гарячий подих б'є у вухо, і шкірою біжать мурашки.

— То зупини мене сама, Юлю, — хрипко шепоче. — Ризикнеш?

Його губи ледь торкаються шкіри біля скроні, і я не можу зрозуміти — він погрожує чи… спокушає.

Стук у хвіртку грюкає знову — гучніше, настирливіше. Я заплющую очі, серце калатає, і в голові лише одне питання: 

що страшніше — бійка чи Богдан, якого я намагаюся втримати?

Серце гупає так, що віддає у вухах, думки плутаються, і перш ніж встигаю щось обдумати — тягнуся до його губ.

Цілую.

Не м’яко, не боязко — відчайдушно. Розумію: це єдиний спосіб зупинити його.

Його губи відразу відповідають — жадібно, жорстко, і поцілунок стає таким глибоким, що в мене паморочиться голова. Я вчіплююся в його футболку, а він притискає мене до себе, ніби боїться відпустити.

Стук у хвіртку вже не чути. Світ ніби зникає. Є тільки він, я — ми. Його губи, мої руки, що вже знаходяться під його футболкою.

Але потім — крізь усе це, крізь дзвін у вухах — проривається голос.

— Юлю! — гукає Руслан за воротами. — Юлю, я знаю, що ти вдома! Відчиняй!

Я мимоволі здригаюся, але Богдан не відривається. Лише важко дихає, торкається губами моїх і шепоче:

— Пробач, Юлько. Я ревную.

І різко відсторонюється. Очі — темні, рішучі.

Перш ніж я встигаю сказати хоч слово, він швидко йде до виходу. Кроки важкі, упевнені. Двері грюкають.

— Бляха… — виривається в мене.

Тремтячими руками хапаю вітрівку. Не піду ж світити грудьми після поцілунку з Богданом. І несусь за ним на таких самих тремтячих ногах. Щиро сподіваюся, що бійки не буде.

— Ти чого сюди приперся, Русику? — рявкає Бодя.

Я вилітаю надвір, серце калатає так, що здається — почують сусіди.

— Уже точно не до тебе, Богдане! — зло шипить Руслан.

Я підбігаю, і погляд Руслана одразу падає на мене. На очі. На губи. Потім нижче.

— Не витріщайся, — гарчить Богдан, і я хапаю його трохи вище ліктя.

— Бодю, без бійки!

Руслан підводить підборіддя, але погляд усе одно повертається до мене.

— Давай поговоримо, Юлю?! — дивиться просто в очі.

— Русю, — махаю головою «ні». — Іди додому.

— Чому? — трохи голосніше, ніж треба, питає. — Богдана боїшся? Він силою тримає тебе поруч?

Я вже хочу відповісти, але Богдан ричить, мов звір:

— Яка, нахрін, сила? Вона зі мною. За власним бажанням. Крапка.

Руслан стискає кулаки, робить крок ближче:

— Вона сама тобі це сказала? Чи ти за неї вирішуєш?

— Сама! Поцілунком! Дві хвилини тому! — усміхається Богдан, але очі в нього крижані. — Зрозуміло?

— Бодю! — стискаю його руку ще сильніше, відчуваю, як у нього кам’яніють м’язи. — Замовкни!

— А чого мовчати, Юлько? — питає він, дивлячись поверх мене на Руслана. — Хай знає, що ти моя.

— Я не… Боже! — зриваюся, розвертаюся до нього, і в очах у нього дика злість, перемішана з ревнощами. Серце на мить ніби пропускає удар.

— Юлю… — Руслан тягне моє ім’я, робить крок ближче, але я різко піднімаю долоню:

— Стій!

Обидва завмирають. Я бачу, як Руслан тремтить від напруги, а Богдан дихає так, ніби ще секунда — і він кинеться в бійку.

— Русю, — видихаю я. — Іди, будь ласка. Я не хочу скандалу.

— Юль… — його голос зривається. — Він справді змушує тебе? Скажи мені правду!

Я заплющую очі на секунду. У скронях гуде.

Богдан нахиляється до мого вуха — гаряче, пошепки, але так, що Руслан теж чує:

— Скажи йому, Юлько. Скажи, що я не силою, а тому, що ти сама відповідаєш, — і цілує у скроню.

Я завмираю, всередині все стискається.

Руслан різко піднімає руку, ніби хоче схопити мене за плече, але Богдан ривком перехоплює його зап’ясток.

— Тільки спробуй доторкнутися, — погрожує Бодя, стискаючи руку Руслана так, що кісточки біліють.

— Відпусти, — шипить Руся, але я бачу — йому боляче.

— Богдане! — вигукую, хапаю його за другу руку обома своїми. — Досить!

Він навіть не кліпає. Вени на шиї напружилися, очі ріжуть, злі. Руслан теж не відводить погляду, ніби спеціально провокує.

Я розумію — ще мить, і все, бійка. Сусіди збіжаться, мама дізнається, і це буде повний жах.

— Обоє! — кричу так, що голос зривається. — Досить! Негайно!

Кидаюся просто між ними.

— Богдане, відпусти його руку, — дивлюся йому в очі, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Він мовчить. Навіть не кліпає. Його хватка на зап’ясті Руслана тільки міцнішає, а погляд увесь на мені — сірий, жорсткий, мов сталь.

— Заради нього просиш? — видихає.

У мене всередині все обривається. Я хитаю головою, ще сильніше вчіплююся в його руку.

— Заради себе! — майже кричу. — Я хочу, щоб ти його відпустив!

Кілька секунд він ніби бореться сам із собою. А потім різко розтискає пальці. Руслан відсмикує руку.

Бодя важко дихає, дивиться на мене так, ніби не вірить, що я його зупинила.

— Юль… — намагається щось сказати Руслан, але я різко обертаюся.

— Ані слова! Іди додому! Зараз же!

Він стискає щелепу, кидає погляд на Богдана, потім знову на мене.

— Поговоримо — і піду, — заявляє Руслан.

— Та ти здурів, — Бодя гарчить тихіше — але ще небезпечніше, роблячи крок уперед, але я відразу виставляю долоні, впираючись йому в груди.

— Бодю, стій! Заспокойся! — а він втуплюється в мене так, що мене прошиває страхом. — Не смій! — додаю.

— Юлю… — знову починає Руслан.

Боооже!!! 

Зриваюся на крик:

— Я сказала — додому! Ти по-доброму не розумієш?! Йди!

Він кліпає, явно не очікуючи такого.

— Я не піду, поки ти сама не скажеш мені, що хочеш бути з ним, — уперто видихає Руслан, і це вже відвертий виклик.

— Блять… — видихає Богдан і робить крок ближче.

— Богдане! Я сама! — дивлюся йому в очі, і він зупиняється за моєю спиною буквально за десять сантиметрів.

Повертаюся до Руслана, серце калатає десь у горлі. Мої нерви на волосині тримаються.

— Русю… — видихаю. — Завжди був він. І зараз не виняток.

Руслан ніби отримує удар. Його обличчя змінюється, кулаки стискаються. Він дивиться на мене так, ніби не вірить.

— Завжди… він? — хрипить, ніби горло стисло. — Навіть після болю?..

Я киваю.

— Так.

Він пропалює мене поглядом.

— Не вірю! Поговоримо іншим разом! Без нього!

І швидко йде до машини. Секунда — і «Вольво» зривається з місця.

Тиша. Чую тільки, як Богдан важко дихає за моєю спиною. Повільно повертаюся до нього. Він стоїть і дивиться на мене так, ніби я його щойно вразила наповал. У його погляді — суміш люті, полегшення й гордості.

— Завжди я, — тихо повторює, майже не вірячи.

Я відводжу очі, зло шепочу:

— Не пишайся. Це не перемога.

Він усміхається куточком губ, але погляд надто серйозний.

— Для мене — найбільша.

Я зриваюся, штовхаю його в груди:

— Припини влаштовувати сцени біля мого дому, зрозумів?! Це ненормально! І ти ненормальний!

А він лише перехоплює мої руки й притискає мене до себе.

— Ненормально — це коли тебе немає поруч, Юлько, — хрипить. — А так усе правильно.

Я смикаюся, намагаюся вирватися з його хватки.

— Богдане! Відпусти! — шиплю, дивлячись йому в очі. — Я серйозно!

— І я, — відповідає спокійно, але очі палають. — Ти щойно сама сказала при ньому, що завжди я. Думаєш, після цього я тебе відпущу?

Серце в мене робить сальто.

— Я це сказала, щоб він пішов! — випалюю. — Ти це розумієш?!

Богдан задоволено усміхається, але голос у нього низький:

— Ні. Ти сказала правду, Юлько.

Я вже шкодую, що сказала це при ньому. Самовдоволений індик. Він тепер ще місяць носитиметься з цими словами, наче з короною на голові.

— Ходімо, сонечко, — тягне мене за руку у двір, ніби нічого й не сталося. — Доп’ємо каву, а потім поїдемо на побачення.

— Богдане! — обурююся, впираючись, але він навіть кроку не сповільнює.

— Що? — озирається через плече, усмішка нахабна, але в очах усе ще палає оте саме «завжди я». — Ти ж обіцяла.

А мені й сказати нічого. Я ж, блін, і справді обіцяла.

Серце досі калатає після щойно пережитого пекла, а він тягне мене за руку так упевнено, ніби нічого не сталося.

— Бодю, ти божевільний, — бурмочу, але йду за ним, хоч і впираюся п’ятами.

— Угу, — спокійно кидає. — Зате твій.

Я закочую очі й відвертаюся, щоб не бачити цю його нахабну усмішку.

Ну і як мені тепер із цим боротися?