Раді Вас бачити!

Богдан.

Я тільки хотів укласти її на подушку й відійти, але куди там… Мене тягне до неї, ніби канатом.

Лягаю поруч і загрібаю її в обійми.

Юлька відразу притискається, ніби тільки цього й чекала. Хоч і бурчить крізь сон.

Маленька моя… Гаряча вся — температура пече, а вона тулиться до мене так довірливо, що в мене думки розлітаються в різні боки.

Я дивлюся на неї й усміхаюся сам до себе.

Моя Вередлива.

Навіть уві сні трохи насуплена, брови ледь зведені, ніби й далі готова бурчати. Але все одно — найкрасивіша.

Головою лежить на моєму плечі, рукою обійняла, стегном притислася збоку. Дихає мені в шию — тихо, рівно, мов кошеня, що вмостилося спати.

І от тут мене накриває по-справжньому.

Серце гупає так, що, здається, зараз її розбудить. Усе тіло напружене до межі. Я відчуваю кожну лінію її фігури — навіть крізь плед. Вона така тепла, ніжна… рідна.

І така заборонена, чорт забирай.

— Боже, Юлько… — видихаю, навіть не ворушачись. — Ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш.

Я маю думати про те, що їй зле. Що в неї температура під сорок. Що головне зараз — спокій.

А замість цього думаю про її подих на моїй шкірі. Про те, як її волосся лоскоче підборіддя. Про те, як легко було б нахилитися і знову торкнутися її губ.

Але я стискаю зуби й стримуюся.

Бо зараз вона довірилася. Притулилася до мене так, ніби я — найбезпечніше місце у світі. І якщо я облажаюся — зраджу цю довіру.

Юлька ворушиться, повіки ледь піднімаються. Вона дивиться сонно, і я вже готуюся до її фірмового бурчання.

— Бодю… — шепоче ледь чутно.

Рука лягає мені на живіт. І все. Знову провалюється в сон.

А я лежу, не ворушуся, наче прибитий. Дивлюся на неї й розумію — це найжорстокіша тортура в моєму житті.

Бо тримаю в руках те, чого хочу найбільше на світі. І не маю права торкнутися сильніше.

Телефон поруч тихо дзижчить. Раз. Другий. Хтось надсилає їй СМС.

Я вже роздратовано кошуся на нього, але раптом фари з вулиці заливають кімнату світлом. Машина. Під’їхала просто до будинку.

Мене ніби окропом облили.

Хто, чорт забирай, приїхав?

Руслан?..

Я зараз навіть мокрого місця від нього не залишу.

Обережно знімаю її з плеча й тільки збираюся підвестися — і тут Юлька сильніше притискається, сонно бурмоче:

— Не йди… Бодю.

І все. Її нога перекидається поверх моєї, рука чіпляється за футболку. Вона буквально прикувала мене до себе — і тут же знову провалилася в сон.

А я завмираю, стискаючи її міцніше. Вдихаю запах її волосся, щоб хоч якось відволіктися і не вибухнути від злості.

Ззовні — світло фар. Телефон знову тремтить на тумбочці.

А всередині мене розриває: я повинен якось підвестися, вийти й врізати йому так, щоб дорогу сюди забув назавжди.

Але Юлька ніби відчуває — обіймає так, що відірватися від неї я просто не можу.

Обережно тягнуся до телефону, щоб не розбудити її.

На екрані світиться ім’я:

Руслан.

— Уйобок, — шиплю крізь зуби.

Натискаю «відповісти».

— Алло, — гаркаю в трубку.

На тому кінці голос одразу напружується:

— Богдан?

— Саме так, — відповідаю глухо. — Чого припхався?

Пауза. Глуха, важка.

— Що ти робиш у неї вночі? — Руслан намагається тримати тон рівним, але голос тремтить.

— Те, що тобі ніколи не світить, — гарчу. — Бережу її сон. А ти, Руслане, — повільніше додаю, — прибери свою тачку від будинку. І щоб більше сюди не приїжджав.

Чую, як він різко втягує повітря.

— Ти їй, блять, не чоловік, — крізь зуби цідить він. — Так що не заривайся. Дай їй трубку.

Я хмикаю, і мій голос стає ще холоднішим.

— Вона з тобою говорити не буде, — кажу тихо, майже пошепки, щоб не розбудити Юлю. — Моя Юлька спить. З температурою. Так що забирайся, нахрін, від її дому.

Руслан різко видихає.

— Охрінів? — підвищує голос. — Вийди чи боїшся?

Злість спалахує, мов багаття, на яке плеснули бензину.

— Чекай! — гарчу і скидаю дзвінок.

Дивлюся на Юльку. Спить міцно, губи трохи прочинені, дихання рівне. Уткнулася мені в шию, дихає — і від цього по всьому тілу біжать мурашки.

Не хочеться випускати її з рук. Узагалі.

Але цьому уйобку треба пояснити, що вона не його і ніколи не буде. Що моя Вередлива — моя.

Обережно знімаю її з себе, акуратно прибираю її ногу. Вона перевертається на бік, щось невиразно бурмоче, ніби відчуває, що я йду.

Я підтягаю ковдру до самого підборіддя, на секунду затримую погляд на її обличчі — і тільки тоді підводжуся.

Дихання вже рветься, кулаки палають так, що здається — шкіра ось-ось трісне. Видихаю крізь зуби, розвертаюся й іду на вулицю.

Руслану сьогодні пиздець.

Я виходжу у двір. Холодне повітря врізається в обличчя, але всередині все одно пекло.

Фари б’ють в очі, ніби він спеціально хоче розбудити Юльку.

Руслан стоїть, притулившись до своєї тачки. Сигарета в зубах, руки в кишенях, морда самовдоволена. Видно, спеціально приперся вночі, але сюрприз — я тут.

— Ну, привіт, — тягне, випускаючи дим. — Не думав, що застану тебе тут.

— А я не думав, що ти настільки тупий, — кидаю, підходячи ближче. — Уночі припертися до неї… Ти зовсім з глузду з’їхав?

Він ухмиляється, але очі злі.

— Ти що, в охоронці записався?

Я тільки вишкірююсь. Я та «охорона», що щойно притискала її сплячу до себе. А йому це, мабуть, тільки сниться.

— Просто забирайся, поки пика ціла.

Він випрямляється, робить крок до мене.

— Дивись, не перегинай палицю. Вона сама вирішить, з ким їй бути.

— Вона вже вирішила, — відрізаю. — Просто ти у своїй башці цього ніяк не зрозумієш.

Напруга ріже повітря. У вухах шумить, пальці самі стискаються в кулаки, долоні печуть, ніби їх у вогонь сунули.

— Чи ти на неї тиснеш? Залякуєш, не даєш проходу? — кидає з нахабною усмішкою.

Клацає.

Усередині рветься гальмо. І мені вже похрін, що Юлька може прокинутися. Головне — заткнути цю пащу.

Я підходжу так близько, що він дихає мені в обличчя сигаретним димом.

— Повтори, — гарчу.

Руслан кидає недопалок під ноги.

— Ти глухий? Я сказав, що ти пиз…

Не встигає.

Мій кулак із хрустом врізається йому в щелепу. Віддає по кістках так, що пальці гудуть. Руслан відлітає на капот, по металу глухо прокочується удар.

— Сука! — кричить, кидається у відповідь.

Його кулак ковзає по моїй щелепі, голова трохи відхиляється вбік — і я звірію ще більше.

Удар у живіт — він згинається навпіл, сипить. Я хапаю його за комір, вліплюю ще один. Ми гримимо об машину, повітря рветься матами й риком. Його коліно врізається мені збоку, але я перехоплюю рух і б’ю ліктем у плече.

Ми валимося на землю. Пил, холодне повітря, кулаки летять навмання. Бачу тільки його морду і думаю про одне: не дай Боже, щоб він ще раз до неї сунувся.

— Вона… не твоя! — сипить, намагаючись відштовхнути мене.

— Моя! — гарчу просто йому в обличчя і вмазую так, що кров бризкає з губ.

Руслан хрипить, але все одно гарчить, очі скажені.

— Тобі пиздець, Савельєв…

Я заношу кулак. Дихання рване. Серце гупає так, ніби ось-ось проломить груди.

— Якого біса?! — розноситься хрипкий голос.

Я завмираю.

Піднімаю голову — і бачу її.

Юлька стоїть біля воріт. На ногах кудлаті капці, на плечах плед, волосся розпатлане. Щоки палають. Очі метають блискавки.

У цьому погляді — і злість, і страх, і розчарування. Усе разом.

Твою ж матір.