Раді Вас бачити!

Богдан.

Щербанки зустрічають дрібним дощем і сірим небом. Асфальт мокрий, двірники шкрябають по склу, ніби нервують разом зі мною.

Ну от що я їй скажу? Вона ж по-любому зараз стане в позу. Почне язвити й сваритися.

А мені якось ще треба пояснити — чому приїхав за нею в інше місто. Вибачитися. І не лізти до неї, бо знову втече.

— Ох, блять… — видихаю.

Якщо не захоче мене слухати — на плече й у машину. Хай кричить, але сидить поруч.

Класна ідея. І вона знову розлютиться через це. Знову скаже — егоїст, думаєш лише про себе…

Телефон пілікає, відволікаючи від думок. Смс від Толика:

«Зупинилася на вул. Центральній. Стоматологія “Усмішка”.»

Переходжу за посиланням — навігація одразу будує маршрут. Тисну на газ. За кілька хвилин бачу вивіску. Паркуюся просто навпроти.

І тут двері стоматології розчиняються.

Юля виходить. Тендітна, кутається в шкіряну куртку, руками обіймає плечі, ніби змерзла. Вигляд утомлений, губи злегка прикушені.

Серце в грудях здригається — така маленька, беззахисна.

Але не встигаю навіть вдихнути, як до неї підвалюють двоє.

Хлопці років двадцяти з чимось, кепки, цигарки в зубах, ухмиляються гидко. Один щось каже, другий нахиляється надто близько. Юля відвертається, але той хапає її за лікоть.

Щось у мені клацає. Спокій вимикається миттєво.

Відчиняю двері машини так різко, що вони ледь не злітають із петель. Іду швидким кроком.

— Руки прибери, — низько, спокійно, але так, що асфальт ніби здригається під ногами.

Хлопець сіпається, але не відпускає. Другий ухмиляється:

— А ти хто такий, а? Кавалер?

Підходжу ближче, дивлюся просто в очі.

— Рахую до трьох. На «три» у тебе вже не буде кисті. Раз.

Перший смикається й відпускає, але другий вирішує пограти в героя.

— Ти що, борзий? — і тягне руку до мене.

Я навіть не думаю. Різкий розворот корпусу, короткий удар — і він уже летить на мокрий асфальт, збиваючи плечем урну. Приглушений мат крізь зуби.

Другий, який тримав Юлю, відступає назад, піднявши руки:

— Спокійно, мужик, ми вже йдемо.

— Правильно, — шиплю, дивлячись так, що він відступає ще швидше.

Обидва ретируються, матюкаючись собі під ніс.

Я повертаюся до Юлі. Вона завмерла — очі величезні, губи злегка прочинені, руки обіймають себе за плечі. У її погляді намішано все: переляк, розгубленість і ніби крапля полегшення.

Підходжу ближче, обіймаю, відсуваючи з нею під козирок, щоб дощ хоча б трохи перестав лупити по ній зверху.

Її долоньки одразу лягають мені на спину. Холодні, мов лід. Вона притискається до мене, дрібно тремтячи, так, що цю дрож відчуваю і я.

І, чорт забирай, вона навіть не помічає, що сама шукає в мені захист.

Пахне дощем і чимось солодким, знайомим, від чого всередині в мене все спалахує.

— Ти в порядку? — голос уже тихіший, але серце гупає, ніби я щойно пробіг кілометр.

Вона киває, але погляд усе одно чіпляється за мене, ніби перевіряє, чи справді я тут.

— Бодю… ти… як тут опинився?

І тут проривається злість, яку я намагався стримати:

— Тебе що, справді випороти? — виходить різкіше, ніж треба. — Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки?

— Зайнята була, — спокійно кидає, але очі примружує трохи зліше, ніж треба.

Я відчуваю, як у ній закипає впертість, і сам не витримую:

— Ким? Чим?! — майже випалюю. Голос зривається на різкість, ніби це не питання, а звинувачення.

Юля огризається миттєво:

— Я не зобов’язана звітувати!

Я роблю крок ближче. Руки самі ковзають під її мокру куртку, обхоплюють талію. Гольф прилип до тіла, наскрізь холодний.

— Не зобов’язана? — відрізаю тихо, нахиляючись нижче. — Ти знаєш, як я бісився, що ти не відповідаєш?

Вона дивиться знизу вгору, дихання збивається. І я бачу — злиться, сперечається… але не відсторонюється.

Губи прикушені, в очах — виклик, але руки все ще тримаються за мою спину.

— Твої проблеми, що бісишся, — шипить. — Мене це не стосується.

Я криво всміхаюся, хоча всередині все бурлить.

— Ах от як? — пальці сильніше стискаються на її талії. — Не стосується…

Нахиляюся так близько, що її подих б’є мені в губи.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це мене стосується, Юлько, — шепочу, відчуваючи, як у скронях пульсує кров.

Вона робить вдих, ніби збирається щось сказати, але я не даю їй. Бо ще секунда — і вона знову мене відштовхне.

Зриваюся.

Притискаю її до себе й впиваюся губами в її губи. Жадібно, зло, з упертим прикусом її нижньої губи.

Вона смикається, впирається долонями в мої груди, але не відштовхує. Губи вперто не хочуть відповідати на поцілунок. І все ж чую її уривчастий, зірваний вдих, відчуваю, як її тіло мимоволі подається ближче.

— Відчепись, — шипить зло, коли я відриваюся на секунду.

— Ні, — шепочу, знову накриваючи її рот своїм.

І цього разу вона піддається. Губи прочиняються, вона відповідає на поцілунок сміливо, з напором. Її руки ковзають по моїх грудях, і в цю мить я, як ідіот, думаю, що виграв. Що вона знову моя.

Я розслабляюся, проводжу долонями по її талії, вище, ближче до плечей…

І тут вона витворяє.

Різко кусає за губу — так, що я шиплю від болю. А потім з усієї сили наступає мені на ногу. Я інстинктивно відсахуюся, видихаю крізь зуби.

Вона стоїть переді мною, очі блищать від злості, щоки палають. І вигляд такий, ніби зараз вчепиться мені в шию й перегризе.