Раді Вас бачити!

Юля.

У холі готелю пахне чимось солодким, приємно прохолодно й людно.

Велика, галаслива компанія заселяється. Вони в захваті від якоїсь пропозиції хлопця на рецепції.

Ми обходимо валізи, що розкидані мало не по всьому холу. Я тримаю Богдана під руку, ніби він може розсипатися, якщо відпущу. Він іде повільно, спираючись на мене сильніше, ніж треба, і я злюся — і на нього, і на себе за те, що так хвилююся.

— Ти впевнений, що не в лікарню? — питаю втретє.

— Впевнений, — коротко відповідає. — Мені вже краще.

Косо дивиться на мене — до біса задоволений. І я ледь не фиркаю від роздратування.

Нехай навіть не думає, що це щось змінює! Я його не пробачу.

Не цього разу.

Двері ліфта розчиняються. Переступаю першою, він — за мною.

— Шостий поверх, — каже.

Киваю, тисну на «шість», навіть не питаючи номер квартири. Мені байдуже. Аби тільки він сів. Аби не впав. І щоб доба швидше закінчилася.

У ліфті тісно. Хоч він і великий. А дзеркальні стіни — хоч не дивись у них.

Я — бліда, з припухлими губами і слідами сліз.

Він — втомлений, з тінями під очима, але з усмішкою, яку навіть не приховує.

Мудак, блін.

Бодя нахиляється до мене занадто низько, трохи завалюючись уперед, і я інстинктивно ловлю його рукою за живіт.

Відчуваю його тепло крізь тканину одягу, прес, що миттєво напружився, і моє тіло завмирає, хоч я подумки вже відійшла.

— Погано? — зазираю йому в обличчя.

— Ні, — тихо відповідає, розглядаючи мене.

Очі. Губи. Знову очі.

— Не дивись так, — бурчу.

— Як?

Відкриваю рот — і закриваю. Що сказати? Що ніби скучив?

— Неважливо, — сердито. — Обіприся об стіну і стій спокійно.

Бодя не зрушує з місця.

— Мені дуже зручно, Юлько.

Прищурююся і прибираю руки, трохи відходячи вбік.

Мені так незручно.

— А якщо впаду? — обурено.

Я мовчу. Лише важко видихаю. Здається, він дуже радий, що йому погано, і користується цим.

Ліфт їде вічність. Кожен поверх — ніби на сусідній вулиці. Коли двері відчиняються, він першим робить крок… і трохи хитається. Я знову хапаю його.

— Обережно, — шиплю.

— Та йду я, — усміхається і приобіймає мене.

— Руку прибери!

— Мені для рівноваги треба, — повідомляє.

Підтискаю губи. Знову мовчу.

Номер у кінці коридору. 

Картка клацає. Штовхаю двері — і завмираю.

Велике ліжко. Білосніжна постіль.

Пелюстки троянд. Пелюстки, блять!

Шампанське у відерці.

Фрукти.

Це що… номер для молодят?

— Ти… — голос ламається. — Ти знущаєшся?!

Богдан заходить слідом і заштовхує мене всередину, оглядається і… зітхає. Але не роздратовано чи з жалем. Наче для вигляду.

— Не спеціально, Вередлива. Іншого не було.

Я різко розвертаюся до нього, готова задушити.

— Звісно, не спеціально! — починаю ходити по номеру, розмахуючи руками. — Звісно! Ти просто випадково заселився в номер для молодят! З пелюстками! З шампанським! Може, ще й весільний марш увімкнемо?!

— Юлька…

— Замовкни! — кричу. — Ляж, блять. І спи.

Переводжу подих і пруся до крісла в кутку кімнати. Сідаю, а він до мене сунеться.

— Чого тобі треба? — шиплю, не дивлячись. — Покличеш, коли помирати будеш.

— Я голодний, — спокійно каже. — Що їсти будемо?

Задираю голову до нього.

— Борщ і пюре з котлетою, — з єхидством.

Він усміхається.

— І пиріжки з м’ясом?

Закочую очі й тягну до себе сумку — телефон дзвонить.

— Допоможу, — вириває з моїх рук.

Я витріщаю очі, бачачи, як він свою лапу в неї пхає.

— Ти охрінів? — схоплююся з крісла. — Віддай!

Богдан дивиться в мій телефон і простягає мені.

— Катя, — каже.

— Ідіот, — гаркаю, забираючи телефон.

Тисну «прийняти» і підходжу до вікна.

— Так, — буркаю.

Секунда тиші.

— А ти… ще на роботі? — трохи розгублено чи нервово.

— Ні, — чесно відповідаю. — Я… — замовкаю, бо Бодя голосно замовляє їжу в номер.

— Ти з ким? — одразу питає. — Що за чоловік із тобою?

Стріляю в нього поглядом, а він робить вигляд, що не помічає, але дивиться на мої ноги.

— Я з Богданом, — усе ж відповідаю.

— Бодя приїхав? — дивується, але звучить це якось дивно. Більше з полегшенням.

— Угу, — тягну, відвертаючись від нього.

— І… тебе не чекати додому?

У грудях стискається від думки, що ніч проведемо разом.

— Ні… я… Богдана шокером вдарило, — навіщось виправдовуюся.

— Ти? — щиро дивується.

— Чому я? — вигукую. — Ні. Охорона.

А потім додаю:

— Він буйний був.

— А. І ви в лікарні? — продовжує випитувати.

— Так, — брешу.

— І ти залишишся з ним… — запинається, а потім прямо питає: — Ви помирилися?

Біль знову тихо коле в серці.

— Ні. І не буду.

— Але ж він за цим приїхав? Так? Хоче тебе повернути і…

— Мені байдуже, чого він хоче, — кажу різко. — Потім подзвоню.

Скидаю дзвінок і роблю глибокий вдих. Сльози щипають очі, але я продовжую дивитися на жваву вулицю.

Без нього було терпимо, а з ним… З ним так, ніби мене тримають на межі життя і смерті, мучаючи відчуттями.

— Юль…

Тихий голос десь за спиною.

Я швидко розвертаюся, щоб пройти повз, але він хапає мене за плечі.

— Давай поговоримо, будь ласка.

Відчуваю, як його трохи трясе.

— Іди, Бодя, — дивлюся вбік, аби тільки не на нього. — Потім якось поговоримо, — намагаюся скинути його руки.

— Я люблю тебе, — тихо каже. — Дуже сильно люблю, Юль.

Я завмираю, в по тілу проходить струм, віддаючи жаром у обличчя.

Піднімаю на нього погляд, а він продовжує:

— Я не наздогнав тебе того дня, бо двері заклинило після твого удару. А потім не зміг тебе знайти. Ти поїхала.

Роблю обережний вдих, ніби він останній. А Бодя підходить ближче.

— І ці три тижні я не розважався і не намагався тебе забути. Я працював над терміновим проєктом і просто не міг поїхати.

Він обережно витирає мені щоку.

— Та й дізнався лише вчора, де саме ти, — легка усмішка торкається його губ. — Сховалася ти дуже добре, сонечко. Але не врахувала, що шукатиму тебе доти, поки не знайду.

Видихаю й вдихаю через рот, намагаючись вгамувати нудоту, що взялася нізвідки.

Бодя притягує мене до себе й міцно обіймає.

Сльози гарячими доріжками течуть по щоках, але я тулюся до нього, заплющивши очі. Руки лягають йому на спину, і всередині розливається зігріваюче тепло. І я готова себе за цю слабкість лаяти останніми словами.

— Мені боляче, — шепочу. — Дуже.

— Розумію, — гладить мене по голові. — Але якби ти не втекла, вредино, і дала мені можливість усе пояснити — цього б не було.

Він не лає. Не злиться. І не звинувачує. А тихо й спокійно говорить, притискаючи мене до себе з кожним словом усе міцніше.

Такий Богдан — рідкість. Бо зазвичай він гарчить і підминає під себе.

— Я з розуму без тебе сходив, Юлька, — цілує у волосся. — Як же сильно мріяв знову притиснути тебе до себе і нарешті зізнатися у своїх почуттях.

Він трохи відсторонюється, намагаючись заглянути мені в обличчя. Але я не наважуюся — ще міцніше притискаюся до його грудей.

Боюся знову потонути у своїх почуттях. А потім знову вмирати від болю, бо з ним інакше не буває.

— Я тобі не зраджував, сонечко. І нікому не казав нашу адресу. Чесно.

Його пальці поправляють мені косу, ковзають по шиї, змушуючи мене протяжно видихнути від задоволення.

— І та ніч з тобою — найщасливіша в моєму житті, — шепоче. — Пробач, що одразу не сказав правду. Я боявся, що ти не повіриш у моє кохання. А лише зміцнишся в думці, що мені від тебе потрібен тільки секс.

Серце відгукується на кожне його слово сильним ударом, а розум твердить:

Не вір. Не ведись на красиві слова.

— Поговори зі мною, сонечко, — нервово просить.

А я просто не можу нічого відповісти.

— Я… — починаю, але у двері стукають.

— Блять… — шипить Бодя, коли стук повторюється.