Раді Вас бачити!

Богдан.

Я не від’їжджаю від будинку Юльки, так і сиджу в машині, чекаючи, по суті, незрозуміло чого.

Погляд не відривається від циферблата.

Час тягнеться повільно, а відчуття — ніби його проходить до хріна багато.

— Все, блять, — шиплю.

Я не можу просто сидіти.

НЕ МОЖУ.

Беру телефон, знову набираю Юлю.

Гудка немає.

— Вередлива ти, Юля. Дуже.

Кидаю телефон на сусіднє сидіння, хапаюся за кермо, стискаючи його щосили. Газ у підлогу — і машина зривається з місця.

Зараз куплю нову сімку і подзвоню їй. А якщо знову заблокує — двадцять куплю. І з кожної дзвонитиму. Їй набридне — і вона погодиться поговорити.

Сподіваюся.

Дорога, сука, як на зло — забита, аж до сигналів. Я не можу спокійно стояти в заторі — мені вже, терміново треба.

Тисну на клаксон — мені теж сигналять у відповідь. Але кілька машин з’їжджають на бордюри, пропускаючи мене.

Зриваюся з місця, дякую аварійкою.

Є ще нормальні люди, що входять у положення.

Різко звертаю до першого-ліпшого кіоску з мобільним зв’язком. Гальмую так, що машина верещить.

Вилітаю назовні, грюкнувши дверима.

— Сімку, — кидаю продавцю. — Будь-яку. Швидко. П’ять.

Він щось питає, але я його не чую. У голові знову і знову її обличчя.

Те, як вона дивилася на мене в коридорі — ніби я помер у неї на очах.

Оплачую, киваю, забираю пакети.

Сідаю в машину, тремтячими руками міняю сімку.

Телефон вмикається занадто довго.

— Давай… — шепочу. — Давай же…

З’являється зв’язок.

Швидко набираю номер Юлі.

Гудки.

Один.

Другий.

— Візьми слухавку, сонечко… — голос зривається. — Будь ласка.

Третій гудок.

Вона відповідає.

Я чую шум, чужі розмови.

Серце зривається на швидкий ритм.

— Юлечко, давай поговоримо, — тараторю. — Мене…

Зв’язок обривається. Я навіть не почув її голосу.

Набираю ще раз.

«Абонент недоступний або перебуває поза зоною досяжності…» — противний жіночий голос.

Не «не відповідає».

Не «зайнято».

Недоступний.

Холод миттєво проходить по хребту. У грудях стискає так, ніби хтось вирвав повітря.

— Ні, — видихаю. — Ні-ні-ні…

Юлька… ну навіщо ти так?

Пробую ще раз.

«Абонент недоступний…»

— Чорт…

Дурна надія, яка точно провальна. Але я розриваю ще одну картку.

Вставляю. Чекаю.

Набираю.

«Абонент…»

— Блять… блять, блять… — б’ю долонею по керму.

Вона вимкнула телефон.

ВИМКНУЛА.

Наче я для неї нічого не значу.

Наче немає до мене жодних почуттів.

Наче вона не просто пішла, а вирішила жити без мене.

Не на зло. Не згарячу. А свідомо.

Усередині щось остаточно обривається.

— Ти серйозно?.. — хриплю, жбурляючи картки на заднє сидіння. — Отак?..

— Ні, Юлька, так не піде!..

Знаю, що важливий тобі.

Знаю, що почуття в тебе є.

І знаю — я не винен.

— Я тебе знайду!

Змушу вислухати. Вимолю пробачення. І більше жодних таємниць від тебе не буде. Розкажу все. Навіть те, як здихав, захлинаючись почуттями до тебе ще малою.

Телефон оживає — і я хапаю його, як голодний шматок хліба.

— Юлька?..

Толік.

— Пробив? — питаю замість «алло».

По той бік щось шарудить.

— Вона на швидкісній трасі, кудись виїжджає з міста.

— Я це знаю, — роздратовано. — Куди? Куди саме їде?

— Богдане, я не всесильний. Розумієш це?! — відповідає. — Твоя дівчинка розумна — вимкнула телефон. Далі тільки чекати — поки ввімкне.

Я відкидаюся на спинку, заплющуючи очі.

Сукаааа…

Треба було не дзвонити.

— Ідіот… — ціджу крізь зуби, вчепившись у телефон сильніше.

— Я? — ліниво цікавиться Толян.

Було б непогано. Але, на жаль — я.

— Я… Я дзвонив їй з різних сімок.

— О-о, — тягне Толян. — Помилка. Велика.

— Та знаю я, — гаркаю. — Тепер що робити?

Звук зачинених дверей у трубці.

— Чекати. Більше нічого.

Чекати…

Це неможливо.

— До вечора, ну максимум — зранку, з’явиться в мережі. Сподівайся на це, — підбадьорює. — Зазвичай так і буває.

— Юлька не звичайна. Вона Вередлива, — виривається саме собою.

— Ну-у, якщо Вередлива й розумна — то замінить сімку.

Я смикаюся на сидінні, як ошпарений.

— Сука, ти нахуя мені це кажеш? Я й так не знаю, що робити.

Толік протяжно видихає.

— Приїжджай — розкажеш, що сталося. Може, разом щось придумаємо.

Я зараз за будь-яку ниточку готовий хапатися.

— Їду.

Вивертаю, вклинююсь у потік.

Юлька, будь ласка, не рубай усе одним махом.

Я не така тварюка, як ти думаєш.

******

Юля.

Світло в салоні спалахує, б’є в запалені від сліз очі. Я заплющуюся, відчуваючи, як пече.

Водій оголошує кінцеву. Дякує за поїздку — все стандартно. Голос у мікрофоні рівний, ввічливий.

Люди поруч метушаться, сміються, радіють приїзду.

А я…

А я сиджу і не рухаюся. Ноги ніби налилися свинцем.

Секунда.

Друга.

Потім змушую себе встати. Взяти сумку. І піти до виходу.

Спускаюся сходами. Свіже, тепле повітря огортає, ніби обіймає.

Навколо вогні, метушня, ті, хто зустрічає — з квітами, м’якими іграшками. Життя кипить.

У всіх, крім мене.

Вдихаю глибше.

Привіт, зміни. Сподіваюся, тут я переживу це не так боляче.

Підходжу до водія за валізою. Він кидає на мене погляд і дістає останню — мою. Ставить на землю, але ручку не відпускає.

— Нове місто — це як чистий зошит, і тільки ти вирішуєш, як усе почнеться.

Я різко піднімаю голову.

— Я нічого не питала! — шиплю.

Мені зараз не до мудрості, дядьки з бородою.

Він ледь усміхається.

— Знаю. Але таких, як ти, — бачу часто, — прибирає руку від валізи. — І ще жодна не пошкодувала, що зважилася на зміни.

Я мовчки беру ручку й нахиляю валізу. Відходжу від нього, але через кілька кроків усе ж шепочу:

— Дякую.

Я вирішую… — дзвенить у голові.

Так — вирішую.

Забути тебе, Богдане.

І побудувати нове щасливе життя. Крапка.

А зараз — час зібратися. Купити нову сім-карту, зняти номер, бо заселять лише через кілька днів. І подзвонити мамі, Каті і… Руслану?

Чи йому не дзвонити?

Не хочу давати надію на щось.

Її немає.

Ні в кого її немає.

Хочеться стати тією холодною леді, яку, окрім кар’єри, нічого не цікавить.

Так легше. Так простіше. Так не боляче.

Робота не зраджує. Вона, навпаки, лікує.

Лікує всіх наївних дуреп, які довірилися не тій людині й заплатили за це — серцем.