Раді Вас бачити!

Юля.

Бодя хоч і просив чекати його в спальні, але я почекаю на кухні.

Так спокійніше. Так… безпечніше для моєї нервової системи.

Одягнена. Повністю.

У свій одяг.

Так мені буде більш-менш комфортно, хоч я й не знаю — як тепер себе поводити.

Я соромлюся настільки, що могла б спокійно світити щоками в темряві, як гірлянда.

Заправляю волосся за вухо і згадую про безлад на голові.

Роблю пучок, кидаючи погляд на плиту.

Виделка стирчить зі сковорідки.

Ага. Бодя дегустував.

— Цікаво, як йому? — питаю сама себе.

І тут мене осіняє:

— Бля… пиріг!

Кидаюся до духовки.

Відчиняю з надією, що шарлотка не згоріла.

Теплий запах яблук і кориці б’є в обличчя.

Рум’яна. Красива.

Ідеальна.

— Ура… — шепочу, з полегшенням видихаючи.

Як я про неї забула?

Щоки знову спалахують жаром, коли згадую — чому саме забула про пиріг.

Дістаю його, ставлю на дошку… І в цей момент за спиною чуються кроки.

Обертаюся — і зависаю.

Бо Богдан…

Богдан стоїть у дверях, ніби щойно вийшов із еротичної реклами.

Без футболки. Штани низько на стегнах.

Волосся мокре, ще темніше, ніж зазвичай. Крапля води стікає по шиї й зникає десь на грудях.

І я стою… і тупо дивлюся. Як дурепа. Наче вперше в житті бачу чоловічий торс.

А він просто стоїть. Але виглядає так, ніби рекламує секс просто в дверях.

— У нас навіть десерт є? — голос низький після душу, обволікаючий.

Красивий.

Небезпечно красивий.

— Та-ак… — тягну, і миттєво червонію, бо не можу відірвати погляду від його преса.

Того самого, який кілька годин тому торкався мого розпеченого тіла.

— Тобі допомогти, Вередлива? — спокійно питає він.

І усміхається так, що в мене всередині все провалюється вниз.

— Ні, — бурмочу, поспішно відвертаючись.

Наче й голим його бачила, а все одно — витріщаюся так, ніби Аполлон зійшов з Олімпу і ще й допомогу пропонує.

Беру тарілку, але зависаю біля плити.

— А ти будеш суп чи рагу? — питаю максимально невимушено.

Хоча голос видає все: я нервова, як оголений дріт.

— Усе буду, — відповідає і шльопає босими ногами до мене.

Я встигаю тільки кришку з каструлі зняти.

Він обіймає мене ззаду. Теплі руки лягають на живіт.

Сильні. Спокійні.

І я одразу відчуваю, як всередині все стискається і водночас тане.

Бодя утикається носом у мою шию. Проводить ним до вуха…

І тихо шепоче:

— Ти смачно готуєш, Вередлива. Рагу сподобалося.

— Дякую… — видихаю, бо від його подиху по шкірі біжить холодок змішаний з теплом водночас.

Він цілує мене в шию — м’яко, невинно, але в мене коліна стають гнучкими.

— Подивимось фільм на ноуті? — знову цілує, вже під вухом.

Жар розливається по тілу повільно, хвилями.

— Угу, — видихаю.

Продовжую стискати порожню тарілку так, ніби вона єдине, що тримає мене при тямі.

— Який? — і його губи знову торкаються шкіри.

Я буквально тану в його руках, і, здається, Бодя це прекрасно відчуває.

— Принесу ноут, — шепоче, цілуючи мене в голову. — Оберемо разом.

Коли він відходить, я ковтаю. Почуваюся іскрою, що спалахує від його близькості.

Руки тремтять, але я намагаюся накласти їжу, нічого не розливши, поки його немає. Бо під його поглядом — точно все полетить на підлогу.

Йому наливаю суп. Рагу.

Собі — рагу.

Беру ніж, встромляю його в пиріг — і саме в цей момент повертається Бодя.

— Юлька, мама твоя дзвонить.

Мама. І що мені їй відповісти? М?

Беру свій телефон із його рук, а він питає:

— Хочеш, я сам скажу, що ти залишишся на ніч у мене?

Я піднімаю погляд — і серце робить зайвий удар.

Хоче, щоб я залишилася.

ХОЧЕ.

— Ні, дякую.

Бодя трохи вигинає брову, погляд стає уважнішим. І я розумію — відповідь не зрозумів.

— Сама скажу, — додаю уточнення.

Легка усмішка з’являється на його мордашці.

— Я тоді пиріг поріжу, — задоволено каже, обходячи мене.

Стискаю телефон у руці — він уже перестав дзвонити — і думаю:

Дзвонити мамі? Чи написати СМС?

Але повідомлення від мами спалахує на екрані, вирішуючи дилему саме собою.

Мама:

«Доню, ключі у тебе є від дому?»

І одразу нове повідомлення:

«Я їду до Олени. Вони не помирилися.»

О, значить мама повернеться вранці.

Супер.

Я швидко набираю відповідь:

«Ключі є. Не хвилюйся.»

Відправляю і думаю: 

може, треба було сказати правду?

Мама:

«Чи ти додому не приїдеш?»

Боже, мам, ти як усе знаєш?..

Щоки горять, але я друкую:

«Я у Боді залишаюся»

Відправляю і прикушую губу.

Телефон вібрує в руці. Опускаю погляд:

«З розумом!»

Ох, мамо… розум у мене давно відключився. Ще тоді, коли я вперше його побачила.

Кидаю погляд на Бодю. Він ріже пиріг, відламує шматочок і кладе до рота, облизуючи палець.

Я видихаю, а він, усміхаючись, повертає голову до мене.

— Хочеш скуштувати?

І знову відламує шматочок.

— Іди до мене, Вередлива.

Кладу телефон на стіл і з пульсом у скронях іду до нього.

Бодя обіймає мене однією рукою за спину — і я повторюю його рух. Моя рука теж лягає на його оголену шкіру.

Підносить шматочок пирога до моїх губ і шепоче з напівусмішкою:

— Відкрий ротик, Юлька.

Серце пришвидшується від його хрипкого шепоту.

Відкриваю рот, беручи шматочок. Губи ковзають по його пальцях — і він ковтає.

Я навіть не встигаю розсмакувати, як він нахиляється й чмокає мене в губи.

— Смачно, — шепоче.

Цілує тепер у лоб і відходить від мене.

І я тільки тепер починаю жувати.

А думки в моїй голові:

Боже, допоможи не залізти до нього на коліна і не почати його цілувати.