Раді Вас бачити!

Богдан.

Серце калатає з божевільною силою, ніби працює на знос. Хоча так і є.

На знос — від почуттів.

Від усвідомлення, що Юлька не намагалася мене стерти й замінити кимось іншим, а тримає всередині. І їй так боляче, що вона навіть не намагається це сховати за усмішкою. Навіть через три довбані тижні.

«Їй погано без тебе.»

«Майже не їсть.»

«Схудла.»

Ці фрази — як удар під дих. Бо я не зміг знайти її раніше, і це розриває мене на шматки.

Моя чортова робота — це кожна її безсонна ніч. Кожна думка: я йому не потрібна. Він мене забув.

Це змучене серце з однією думкою — він мене зрадив.

Опускаю голову на руль, намагаючись не добивати себе думками. Але, сука, не можу. Бо саме Я — причина всього цього пиздеця в наших життях.

Сповіщення з адресою спалахує, як моє особисте помилування. Квиток у той момент раю, який у нас уже був.

Затискаю екран — скрін спалахує внизу зліва.

— Про всяк випадок…

Хрін його знає, що в голові у жінок. Візьме й видалить, а я не перестрахувався.

Погляд ковзає по вивісці готелю.

— Хоч би номери були, — видихаю.

Часу в мене немає, а освіжитися треба. Їхав усю ніч — очі печуть і злипаються.

З Юлькою під боком висплюся, коли пробачить мене, — одразу пролітає думка в голові. Приємна. І, сподіваюся, досяжна.

Хапаю валізу з багажника й прямую до рецепції.

Хлопець натягнуто усміхається.

— Добрий день. У вас бронювання?

У мене холодок пробігає по спині.

Місць, блять, немає?

— Добрий, — буркаю. — Немає бронювання. Але мені потрібен номер. Терміново. І байдуже який.

— Хвилинку, — відповідає.

А для мене ця хвилинка — як година. Я хочу якнайшвидше поїхати до Вередливої. ВЖЕ.

— На жаль, залишився номер для молодят і верхня ділянка — повністю весь сектор.

Я кліпаю очима. Для молодят?

Дурня. Недоречно. Але всередині все одно щось стискається.

— Для молодят давайте.

Ми тут будемо разом. Навіть якщо мені доведеться виблагати цю можливість навколішках. 

— Ваші документи. На який термін берете? — ввічливо питає.

Поки не пробачить. Іншого терміну в мене немає.

— Не знаю, — простягаю документи. — На невизначений.

Юлька з характером, і мені тільки тиждень знадобиться, щоб вимолити хоча б можливість вислухати мене.

Хлопець щось розповідає про те, що входить у вартість номера, а я згрібаю документи, ключ і, перебивши, гаркаю:

— Дякую.

Йду до ліфта, прокручуючи в голові одну думку — з чим іти миритися?

З квітами, цукерками чи її улюбленим манго?

Хоча сумніваюся, що вона прийме хоч щось. Швидше відлупцює тим, що під руку потрапить.

Шостий поверх. Двері ліфта роз’їжджаються.

Шукаю потрібний номер, прикладаю картку. Заходжу — і завмираю на мить.

Великий. Пахне чимось солодким.

На ліжку — пелюстки троянд.

А на столику — шампанське у відерці й гора фруктів.

Уява миттєво малює картини: як Юлька — спокійна й ніжна — лежить на пелюстках і притискається до мене, слухаючи, як я її кохаю. А ще краще — відчуває, наскільки глибоко і довго я її кохаю.

— Усе потім, — бурчу сам до себе й швидко розкриваю валізу.

Хапаю речі, засоби гігієни й мчу у ванну, майже ні на що більше не дивлячись.

Влітаю, стягую з себе одяг — і помічаю джакузі.

З Юлею ми тут точно проведемо кілька годин.

Зачиняю двері й вмикаю теплу воду. Краплі тільки торкаються шкіри, а я вже наливаю гель у долоню.

Піна вкриває тіло, а в голові прокручую діалоги — і в кожному з них один фінал:

Юлька мене пробачає.

— Якби все було так просто, — підставляю обличчя під струмінь води.

Я скоро з глузду з’їду від усіх цих думок. Юлька — як мій всесвіт, навколо якого обертається моє життя.

Мій коханий всесвіт.

Хапаю рушник і нашвидку витираюся. Волосся лише промокаю, аби не капало. 

Натягую одяг, беру телефон, ключі й гаманець.

— Здається, усе взяв?! — озираюся.

Господи, допоможи мені повернути мою дівчинку. Ти ж сам бачиш, як нам паршиво одне без одного.

******

Юля.

Я голосно видихаю, протираю очі й знову продовжую втуплюватися в монітор.

Договір на п’ять сторінок. П’ЯТЬ. З пунктами й підпунктами, які суперечать один одному.

І як я маю встигнути перекласти це до обіду?

Дивлюся на годинник — 11:02.

Навряд чи до першої встигну — втомилася, і мозок уже відмовляється працювати.

— Юльчик, — сідає поруч Лола. — Пиздець?

— Повний, — зізнаюся. — Терміни й абревіатури майже в кожному рядку. Я зараз вголос стогнати почну.

Вона трохи нахиляється до мене.

— Вірю, — шепоче. — Це одна з найвимогливіших компаній, і в них пунктик на штрафах і неустойках.

— Воно й видно, — з жаром випалюю. — Тут усе навколо цього крутиться.

Лола косо дивиться на двері боса, потім нахиляється до мого вуха:

— Давай мені клавіатуру — допоможу, а ти трохи відпочинеш.

Пальці зависають над клавішами. Вона це серйозно?

Повертаю голову до неї.

— Допоможеш? — перепитую.

— Та не дивуйся, — усміхається. — Шеф мене відпустить, коли договір буде підписаний.

Морщить ніс і весело додає:

— Я корислива, на свою руку.

У мене виривається тихий смішок. Прибираю руки, і вона тягне клавіатуру до себе.

— Я й так вдячна, — не дивлячись на мене каже. — Інакше я б сама це робила. Наш бос, — киває головою на кабінет, — звірюка. Експлуатує мене як тільки може. Дарма я вказала в резюме, що знаю п’ять мов.

У мене вигинається брова. Але тепер зрозуміло, за що її взяли. І це точно не за великі груди й пухкі губи.

Лола друкує швидше за мене. Цокає гострими нігтиками по клавішах, майже не дивлячись на них, і бурмоче собі під ніс, ніби пише не переклад, а власні думки.

Їй знадобилася всього година на дві сторінки, а я одну робила стільки ж.

Вона тільки гордо кидає: «все», як раптом басовито лунає:

— Лоліто, до мене в кабінет. Швидко.

Я напружуюся, почувши голос Бориса Івановича. Злий і роздратований.

Лола фиркає.

— Не мужик, а терорист мого часу, — і тисне на друк.

— А нам не прилетить, що ти за мене зробила? — схвильовано питаю.

Не хочу отримати догану, та й щоб вона теж.

— Та ні, — витягує листки з принтера. — Хто йому скаже?

Я трохи розслабляюся, але всередині все одно неспокійно.

— Можеш іти додому, — кидає на мене погляд. — Якщо щось не так — сама виправлю.

Починає швидко переглядати листи й бурмоче мені:

— Гарних вихідних.

— Дякую, — щиро відповідаю. — І тобі теж.

— Та де там, — шипить. — З понеділка — відрядження з босом. Непруха, блін.

І знову:

— Лоліто! Довго!

Вона закочує очі й швидко цокає підборами.

— Мда уж… — шепочу собі під ніс.

Беру сумочку, закидаю туди телефон і плетуся до ліфта.

Мої вихідні — це готування і прибирання, які я розтягую на цілий день. Так легше…

Заходжу в ліфт, тисну перший поверх і спираюся на поручень, заплющивши очі.

У роботи є і свої плюси — у соцмережах не сиджу. Очі так втомлюються, що навіть мамі рідко дзвоню по відеозв’язку.

Виходжу — а Назар Петрович стоїть біля будки, і погляд одразу на мені.

Махаю рукою й звертаю до чорного виходу, але він мене тормозить.

— Юліє Ігорівно, зачекайте.

Я мимоволі напружуюся, спостерігаючи, як він швидко йде до мене.

— Вас там хлопець чекає, — киває на вулицю. — Рвався всередину, але я не пропустив.

У мене в горлі пересихає.

Звідки Рус дізнався, що я сьогодні на роботі?

Пальці самі стискаються в кулак на ручці сумки.

— Добре, дякую. До побачення, — роблю кроки до чорного виходу.

— Це інший хлопець, — каже охоронець. — Не той аб’юзер.

Серце на мить зависає. Полегшення… і одразу щось боляче стискає всередині.

— А хто?

Назар Петрович дістає з кишені папірець.

— Кирило Баженов, — повідомляє.

Кирило?!

У мене пальці німіють.

Як він мене тут знайшов? А головне — навіщо?

— Знаєте такого? — питає.

— Знаю, — шепочу і швидко йду до головного виходу.

Хоч би Богдану нічого не сказав.

Я на мить збиваюся з кроку від думки:

А якщо з Бодею щось сталося?