Раді Вас бачити!

Юля.

Йду прямо на кухню і, нічого не питаючи, роблю йому каву.

Розчинну. Нехай п’є несмачну.

Настрою немає. Знову. І навряд чи сьогодні щось його підніме.

Богдан шарудить пакетом, і кухню повільно наповнює аромат солодких пиріжків.

Теплий, домашній запах ніби знущається — занадто затишний для бурі, що крутиться в мене всередині.

— Мама зробила і з персиковим джемом, — спокійно каже він. — Сказала, що ти теж такі любиш.

— Люблю, — бурмочу і трохи голосніше, ніж треба, грюкаю чашкою об стіл.

Богдан кидає короткий погляд.

Мовчить.

Лише спокійно дістає пакуночки і розв’язує вузлики.

Йому спокійно. А в мене всередині — каша:

злість, образа, нерозуміння.

Наливаю окріп у кружку і відчуваю, як усе всередині стискається.

Може, прямо запитати — хто я для нього?

Хапаю його каву і гупаю чашкою перед ним.

Богдан трохи кривить губи — майже всміхається.

— Незадоволена Юля — це дуже зла Юля.

Я закипаю, як чайник хвилину тому.

— Що ти можеш знати про мою задоволеність? — шиплю, впираючись руками в стіл і нахиляючись до нього ближче.

Злюся, але все одно пам’ятаю — мама вдома. Стримуюся, хоча всередині все рветься назовні.

Богдан трохи подається вперед. Погляд стає важким, чіпким.

Він стискає щелепу.

— Ти знову починаєш? — голос низький, майже гарчання. — Шкідлива ти дівчинка.

Він різко хапає мене за потилицю і видихає прямо в губи, не відводячи погляду.

— Я знаю, як ти дихаєш, коли хочеш мене, — шепоче, ледь торкаючись моїх губ. — Бачу, як танеш від моїх дотиків. Як притискаєшся до мене. Пам’ятаю, як вигиналася і стогнала, коли мої пальці ковзали…

— Досить! — видихаю.

Щоки палають так, що ще мить — і з них піде пара. Мені не треба, щоб він нагадував — я і так пам’ятаю кожну секунду. Там, на капоті його машини. І мені соромно від того, що тоді було.

А він дивиться, не кліпаючи. І злиться — аж до вогню у сірих очах.

— Відпусти, — відводжу погляд убік.

Бодя ще кілька секунд пропалює мене поглядом, а потім різко тягне до себе на коліна.

Я незграбно гепаюся йому на ноги й ледь не падаю, але його руки втримують мене, вмощуючи зручніше.

Серце калатає, дихання збивається. На мить усе ніби завмирає — тільки його руки і моє шалене серцебиття.

А потім я впираюся руками в стіл, намагаючись підвестися.

— Не відпущу, — хрипко кидає він, притискаючи мене ближче. — Поки не скажеш, яка, чорт забирай, муха тебе знову вкусила?!

Муха, значить, мене вкусила? Знову? Ага.

А він весь такий хороший і щиро не розуміє, у чому справа.

— Прибери свої руки, — бурмочу. — Дай мені встати. Поводься нормально. Ти не в кабаку з бабою, яку можна лапати.

Нічого я йому говорити не буду! Зараз душу відкрию, а він туди нагадить. Ні вже. Знаю — він уміє так.

Богдан трохи зводить брови на переніссі.

— Юлько, у тебе що, жіночі дні?

Я закочую очі.

— Богдане, — соваюся в нього на колінах, намагаючись підвестися. — Ні. І відпусти.

Бодя голосно видихає.

— Сиди спокійно, — крізь зуби цідить. — Кажи, що вже не так?

Але я вперто намагаюся встати.

Це бажання вмоститися в його обіймах і дихати ним — зовсім невчасне. І починає бісити. Тому краще злісти з його ніг.

— Юля! — гаркає голосніше, ніж треба.

Він відкидається на спинку диванчика і мене ледь не вкладає на себе. Стискає так міцно, що ми починаємо дихати в унісон — важко й уривчасто.

— Чого ти скаженієш, Вередлива? — дихає мені у волосся.

— А ти мене не дратуй! — гаркаю у відповідь.

Лунають мамині кроки — і він одразу відпускає.

Я підскакую, зачіпаючи стіл і проливаючи каву.

Мама заходить.

Погляд на нас — і брови вигинаються у пильному, прискіпливому погляді.

— Привіт, Богдане, — дивиться на нього мама.

— Добрий вечір, — відповідає, але голос напружений.

Я дивлюся тільки собі під ноги. На маму — не можу, а на Бодю — не хочу.

А злюся тому, що хочу його ніжності, а він, козел такий, знову відштовхнув.

Йду до мийки, беру губку. Мовчки витираю стіл.

Ну хоч пиріжки не залило — і то добре.

— Ви чого тут гризетеся? — цікавиться мама.

— Юля шкідлива!

— Бодя шкідливий!

Кажемо в один голос. І я стріляю в нього поглядом.

Він що, безсмертний? Навіщо моїй мамі на мене скаржиться?!

Мама переводить погляд — від мене до нього і назад.

— Шкідлива, — погоджується мама, і я фиркаю. — Але по ділу. Десь ти проштрафився, Богдане.

Бодя хмуриться, але мовчить. Лише дивиться на мене так, ніби я якась букашка на морозиві.

Я підходжу до раковини й там і залишаюся, спираючись на стільницю. Вперто не помічаю його погляду.

Мовчимо, поки мама робить собі чай із лимоном. Взявши чашку, іде до себе в кімнату.

Богдан підводиться і йде до мене. А я — вбік, до холодильника.

Бо вперта. І злюся.

— Юлька, — ловить мене, притискаючи спиною до своїх грудей. — На що ти образилася?

Голос уже не злий, а радше примирливий.

— На тебе, — хапаюся за його руку, намагаючись її прибрати.

Але він не реагує, лише нахиляється і дихає мені в щоку.

— Що я зробив не так? — тихо питає.

Поправляє мені волосся, відводячи його набік, і цілує в шию. По тілу розливається приємне тепло. І я, затамувавши подих, насолоджуюся його гарячим диханням і ніжними, неквапливими поцілунками.

Пояс халата зісковзує, поли розходяться. Гаряча долоня лягає мені на живіт і зміщується вбік.

Бодя веде носом по моїй шиї — поцілунок під вухом. А я, як пластилін, піддаюся всім його дотикам.

— За що? — шепоче мені у вухо.

Серце гупотить, шкіра палає, ніби при температурі, але мені це дуже подобається.

Так хочеться прошепотіти: люблютебе. Але йому це не потрібно.

— Ти граєшся зі мною, — шепочу. — То відштовхуєш, то притискаєш до себе.

Бодя завмирає. Повільно випрямляється і розвертає мене обличчям до себе.

— Я з тобою не граюся, — серйозно каже. — З чого ти це взяла?

Я мовчу. Чомусь знову стає прикро. Закохалася в нього по вуха — і перетворилася на якусь розмазню.

Він проводить великим пальцем по моїй щоці й ковзає рукою у волосся.

— Ти образилася, що я відійшов?

Я стою, як дурепа, дивлюся йому в груди і мовчу.

— Юлька, — нахиляється ближче до мого обличчя. — Це не гра. Якби ти знала, як мені важко від тебе відходити.

Цілує в губи.

— Як мені подобаються твої дотики.

Знову цілує.

— Але я зірвуся, якщо вчасно не зупинюся.

Я знову заливаюся рум’янцем. І тепер моя образа здається такою безглуздою. Як і спогади з минулого.

Бодя вже інший. Він же не відштовхує — навпаки, іде напролом. Нахабно цілує і дозволяє собі вольності — ось як зараз, гладить мене по спині під футболкою.

Руслан просто налякав мене своїми словами. А я, замість того щоб нормально подумати, влаштувала сцену. Ну точно — закохана бовдурка.

Піднімаю на нього погляд, а він дивиться з бажанням. Очі буквально горять.

Ну і як я про це не подумала?

Йому ж просто важко. Поруч зі мною ходить збуджений чоловік.

Кладу руку йому на щоку і чмокаю в губи.

Бодя усміхається.

— Примирливий чмок?

— Примирливий, — ніяково шепочу.

Він видихає і притискає мене до себе, кладучи підборіддя мені на маківку.

— Яка ж ти в мене шкідлива, Юлька. Просто жах.

Я усміхаюся, обіймаючи у відповідь.

— Щоб життя медом не здавалося.

— Я так і зрозумів.

Гладить мене по волоссю і шепоче:

— Пий чай із пиріжками, Вередлива. А потім зміряємо температуру.

Не хочу відходити, але все ж відлипаю. І так показала себе у всій «красі».

Роблю йому нормальну каву з кавомашини, а не розчинну. Собі — чай.

Сідаю поруч.

Богдан кладе руку мені на стегно і тягне ближче до себе.

— Смачного, — спокійно каже і підсуває мені пакет із пиріжками. — Може, ситою ти добріша?!

Я кидаю на нього погляд, але мовчу.

Знав би він, що в мене в душі коїться — зрозумів би, чого я така ненормальна.

Беру пиріжок, відкушую — і усмішка сама з’являється на обличчі. Які ж вони смачні. І начинки багато.

Богдан сидить мовчки. П’є свою каву, тримає руку в мене на стегні, але не рухає нею.

Я, з’ївши пиріжок, бурмочу:

— А ти чого не їси?

— Я не голодний.

Я втоптую ще один без краплі сорому. Вони просто неймовірно смачні.

— А хто привіз стільки апельсинів? — раптом питає він, і я ледь не давлюся чаєм.

— Мама купила, — брешу, щоб він не злився.

Бодя тягнеться до пакета і дістає шоколадку.

На ній маркером написано: «Одужуй» і намальований смайлик.

Я округляю очі.

Як вона там опинилася? Я ж її не бачила.

— Це теж мама? — і рука на моєму стегні стискається трохи сильніше. — Руслан приїжджав? Чи ще хтось намалювався?

Зрозуміло. Тепер його черга виступати.

Але я продовжую брехати.

— Це теж мама.

Богдан ляскає шоколадкою по столу.

— Може, ноги йому переламати? Щоб більше сюди не сунувся.

Апетит одразу зникає. Знову будемо гризтися, як каже мама.

— Не треба йому ноги ламати, Бодю. Він більше не приїде.

— Ось ти і попалася на брехні! — сердито кидає мені в волосся.

Я трохи морщу ніс. Спалилася миттєво.

— Давай фільм подивимось, — дуже ввічливо кажу, ще й усміхаюся, щоб усе згладити. — «Джуманджі» на новий лад.

Я намагаюся відсунутися, але він тримає.

— Що він хотів?

Я закочую очі. Ну прямо як ревнивий чоловік, блін.

— Бодю, мені температуру треба поміряти, — з’їжджаю з теми.

Рус більше не приїде. Нема чого йому злитися на рівному місці.

Віддираю його руку від себе і встаю, а він — разом зі мною.

— Ти куди? — насторожуюся.

Богдан мовчить, лише жили на обличчі ходять.

Недобре. Дуже.

Беру його за руку. Ще не вистачало, щоб він поперся до Руслана.

— Ходімо фільм дивитися, — кажу і тягну за собою.

Коли він усе ж іде, у мене ніби гора з плечей падає.

Я радію.

Значить, зараз заспокоїться. І, сподіваюся, далі — без сварок.