Раді Вас бачити!

Богдан.

Я тільки звертаю на вулицю — тільки, бляха, вже подумки дякую всесвіту за те, що все нарешті заспокоюється — і бачу ЦЕ.

Фігура біля воріт.

Валіза.

Освітлення хренове, але силует жіночий.

Та ну нахрін… Чому саме зараз?

Юлька вже бере слухавку, мама щось гуде їй у вухо. А в мене всередині все стискається в один великий, нервовий, роздратований клубок.

От як?

ЯК цей день примудрився вирости у величезного, жирного, злого кабана проблем?

Ну от скажіть мені, хто там нагорі так сильно мене не любить?

Хто сидить із попкорном і такий:

«О, Богдан зібрався провести ніч із коханою? Давайте влаштуємо йому облом століття. І не один!»

Стискаю кермо міцніше, щоб уголос не вилаятися. Юльці знати не потрібно, що я бішуся до чортів у очах.

А як, його мать, інакше?

У нас не спільне проведення часу, а виживання психіки в екстремальних умовах.

Поцілунки, від яких плавиться мозок, а стояк тримається, як дубина. Потім — пошуки Рекса, хрін знає де, вночі, серед дерев, які ніби шепочуть і натякають: «ти дебіл, іди додому».

І тільки-но подумав: нарешті… нарешті я відвезу її додому, притисну до себе, заспокою — до жару в тілі. А тут тотальний пиздець. 

Я, чорт забирай, розраховував на ніжну, довгоочікувану ніч. Вона ж сама погодилась.

І що?

Хрін. Повний, бляха, хрін усьому. Бо біля воріт стоїть тітка з валізою. Як же без неї, еге ж?

Капець. Нормальних слів нема — самі мати.

Юлька вимикає телефон, знову дивиться у вікно, примружується.

— Це… тітка Олена, — каже. — У неї черговий апокаліпсис із дядьком Сашком.

Заєбісь. А в мене в штанях свій апокаліпсис.

Прибираю руку з її ноги, щоб не мучитися ще більше. Бо реально зараз здурію.

— Зрозуміло, — мрачно кидаю.

Юля смикає край чохла. Нервує.

— Бодю, — починає вона ніяково. — Ми разом не залишимося… на ніч.

— Розумію, Юлько, — намагаюся звучати спокійно.

Але всередині мене в цей момент:

ТА ВИ ЗНУЩАЄТЕСЯ?! Я НЕ ЗГОДЕН! ЗОВСІМ!

Тиша між нами падає така, ніби хтось вимкнув звук у всьому світі.

Юлька вже відстібає ремінь, тягнеться відчинити дверцята. Я хапаю її за руку.

— Стій.

Вона дивиться на мене здивовано.

А я… так, злий я. Пиздець який злий. І хочу накинутися на її губи. Мій погляд уже разів двадцять опустився на них.

— Руки помити можна? — зривається різкіше, ніж я хотів.

Вона трохи морщиться, але не відсторонюється.

А я видихаю. Тримаюся на волосині. Ковтаю злість, як таблетки.

— Можна, — бурмоче.

Я киваю, але вже розумію: дарма напросився. Мої думки зараз, бляха, дуже розпусні.

Вилажу з машини, випускаю Рекса й наказую собі: не підходити близько до Юльки і НЕ ТОРКАТИСЯ її.

Йду за нею, дивлячись, як ця Олена вже махає руками, наче в серіалі про мильні драми:

— «Юлечко!!! Це все! Кінець! Він мене не вартий!»

Охуїти. Почалося.

Я тихо шепочу Юльці на вухо:

— Може, її разом із Рексом у вольєрі закриємо?

Юлька фиркає, ловлячи пса за нашийник.

— Відкривай ворота, — пхає мені в руку ключі. — Рекс не любить тітку.

— Як же я його розумію, — бурчу собі під ніс.

Ця «без п’яти хвилин розлученка» витирає очі серветкою і дивиться на мене.

— Твій хлопець, Юлечко?

Я стискаю щелепу. Краще б вона мовчала, а то ще трохи — і я на неї, як пес, гарчати почну.

— Так, — чую сором'язливу відповідь. — Богдан.

— А я Олена, — шморгаючи носом каже. — Тітка Юлі.

Дуже не радий знайомству!

— Добрий вечір, — відповідаю, клацаючи замком.

Пропускаю Юльку, хапаю валізу і прямісінько до вхідних дверей.

Розчиняю — і ця гостя заходить у дім, роззувається й одразу на кухню.

Я йду мити руки. Хоча ситуацію це не врятує — одяг брудний від псини.

Сую руки під холодний струмінь і ніби трохи заспокоююся, повторюючи собі: завтра заберу Юльку до себе. Вранці! І телефони вимкнемо.

Заходжу на кухню попрощатися — а там водоспад сліз. На столі вже кипить чайник, цукерки на блюдці, серветки, а тітка Олена схлипує так, ніби її просто зараз ображає весь світ.

Юлька сидить, спершись ліктями на стіл, намагається слухати.

А я стою біля дверного одвірка. Злюся так, що якби я сів на стілець — він би піді мною загорівся.

Олена причитає:

— Він… він… ох, Юлечко… він знову! Він сказав, що я… що в мене характер важкий! Уявляєш?!

І це вся проблема?

Я прикриваю очі. Рахую:

Раз… два… три… не вбий тітку… чотири… п’ять… шість…

Вона витирає ніс і продовжує:

— Ну от як можна жити з людиною, яка не цінує?! Яка посміла підвищити голос?!

Посміла?

Він?

Не думаю.

Це вона кричить. КРИЧИТЬ. На весь дім. Як серена в пожарці.

Чоловік, мабуть, не витримав і правду сказав.

Я дивлюся на Юлю — і бачу, як у неї вже починає смикатися око.

Вона натягнуто усміхається:

— Тітко Олено, може, ви трохи заспокоїтеся? Ми чаю вип’ємо, а завтра…

— Чай не допоможе, — заявляє вона. — Мені заспокоїтися треба. Вино є?

Промокає очі серветкою і дивиться то на Юльку, то на мене.

— Немає, — відповідає Юля.

Олена нахиляється до неї ближче і шепоче так, що я все одно чую:

— А твій хлопець не купить? — і брови зводить, так жалісливо.

Юля завмирає.

Повертає голову до мене.

Наші погляди зустрічаються.

Дивлюся на свою Вередливу — втомлену, з червоними очима, з сіпаючою скронею… І розумію: мені треба рятувати не тітку Олену. Мені треба врятувати Юлю від цього виїзного концерту.

Стискаю щелепу, видихаю крізь зуби:

— Яке купити?

Юля полегшено усміхається — і від цієї усмішки вся моя злість всередині осідає. Як сніг на капоті.

Олена усміхається, вже забувши про сльози:

— Ой, я не перебірлива! Яке є — таке й підійде!

Звісно. Поки безкоштовно — хоч оцет підійде.

Юля схоплюється, хапає мене за руку — і шепоче, поки Олена витає у своїх трагедіях:

— Дякую… правда. Я швидко її вкладу — і ти поїдеш додому… добре?

«Додому».

Трясця.

Не в моє ліжко підемо.

Не в її.

Просто додому. Сам.

Сьогодні я так чекав ночі з нею, як пацан, який уперше заходить до дівчини. А тепер?

Тепер я їду за вином тітці Олені. А не знімаю з коханої той клятий блакитний бюстгальтер.

Життя — прекрасне, сука.

Підходжу до дверей, і Юлька підбігає ззаду.

— Бодю… — тихо кличе.

Я обертаюся.

Улюблені очі дивляться на мене уважно. Вона робить крок ближче й шепоче, червоніючи:

— Якби могла, я б обрала бути з тобою. Прямо зараз.

Все. Мене вкотре за сьогодні просто розмазує.

Проводжу пальцем по її щоці, нахиляюся до її рота.

— Знаю, сонечко, — шепочу і накриваю її вуста своїми.

Її губи теплі, м’які. Вона усміхається в поцілунок, і в мене від цього всередині вже не серце — згусток жару.

— Ти тільки недовго, — шепоче.

— Я швидко, — цілую її в щоку і виходжу з дому.

Двері за мною зачиняються тихим клацанням.

Підіймаю голову до неба й сердито бурчу:

— Може, зробиш сюрприз? — дивлюся на зірки. — Я з вином приїду, а тітки нема. Поїхала миритися.

Або хоча б кудись. Хвилин на сорок.

Мені вистачить.