Раді Вас бачити!

Юля.

Стоїмо на касі, а я все дивлюся на вулицю, вдивляючи Руслана.

Він там чи ні?

Колишній Рус пішов би. А от теперішній — без поняття.

Наче й боятися нічого. Він усе усвідомлює і вибачився. Хоч це нічого й не змінює, але якось трохи спокійніше стало.

Катя кладе на стрічку жуйки і шепоче:

— Може, з ним поговориш? Він так просив.

— Не хочу, — одразу відповідаю.

Я вже зробила помилку, подзвонивши йому, тим самим давши надію — більше не буду. Розмова ні до чого не приведе, тільки нерви обом потріпає. Краще хай додому їде.

Наші продукти пропікують — Катя оплачує все сама. У неї вагомий аргумент:

«Сьогодні моя черга готувати, тому — їмо піцу, морозиво і п’ємо винце».

Я не сперечаюся — вдома є трохи тушеної картоплі. Поділимо на двох, а якщо буде мало — закусимо кожен своїм. Я — солоденьким, вона — ріденьким.

Виходимо з магазину, і я хапаю Катю за руку.

— Біжимо, — шепочу, тягнучи її за собою вліво.

Руслан стоїть до нас спиною і з кимось голосно сперечається по телефону.

Звертаємо за ріг магазину, і Катя зупиняється.

— Дай видихнути, — бурмоче. — Я не бігаю, як ти.

Забігала б, якби її хтось під магазином караулив.

Махає рукою в бік Руслана.

— Я вигляну.

— Кать, — бурчу. — Краще…

— Та спокійно ти, — перебиває. — Я обережно.

Заглядає за ріг і задоволено хмикає.

— Далі йдемо спокійно. Він досі на телефоні сидить.

Випрямляється і бере мене під руку.

— Ти зобов’язана зі мною випити для розслаблення.

— Я не п’ю, — вперто заявляю.

— У лікувальних цілях, — клацає пальцями. — Як Біттнер.

Я голосно видихаю.

— Сама пий свій Біттнер. Я морозиво буду.

Теж мені лікар-самоучка.

Катя фиркає.

— Юляшко, — озирається і тягне мене перейти дорогу. — Ти стала занудою.

— Чудово, — киваю. — Так і було задумано.

Вона косо дивиться на мене.

— Знаєш…

Але дзвінок її телефону перебиває.

— Блін… — шепоче.

Дістає мобільний і сповільнює крок, дивлячись на екран.

— Рус, — каже.

Серце завмирає.

— Не відповідай, — вчіплююся в її руку з телефоном. — Будь ласка.

Катя киває і ховає телефон у кишеню.

— Але ігнорити його не хочеться, — тихо каже.

Прикушую губу і мовчу.

Що мені казати, якщо він їй подобається?..

Дзвінок повторюється.

Катя дивиться на мене, потім на телефон.

— Просто не кажи, що я з тобою.

Вона киває і приймає дзвінок.

— Русю, що треба? — одразу питає і показує: «Теж слухай».

Я не дихаю, притискаючись вухом з іншого боку телефона, намагаючись почути, що він каже.

— Катя, а ви де зараз? У магазині?

— Ні. А тобі навіщо?

— Як ні? — гаркає. — А де?

Катя косо дивиться на мене — я на неї.

— Не знаю, — одними губами шепочу. — Працюємо.

— Працюємо, — повторює йому.

Секунда тиші.

— Не бреши мені, — роздратовано. — Повз мене не проходили.

— Проходили, — впевнено заявляє Катя. — Ти по телефону говорив.

— Блять, — шипить. — Дай мені Юлю.

Показую пальцем угору і шепочу:

— Поверхом вище.

— Вона на поверх вище, — так само бреше. — Я не можу туди просто так піти.

Руслан видихає, ніби дим випускає.

— Катюш, — м’яко каже. — А до котрої сьогодні робочий день?

Катя починає усміхатися.

Я на пальцях показую «вісім».

Вона підтискає губи, зиркаючи на мене, і невдоволено бурчить:

— До восьмої.

Він знову видихає.

— А ти можеш мені смс кинути, коли звільнишся?

Катя дивиться на мене — я махаю «ні».

— Русик, — бурмоче. — Тобі Юля потрібна?

У мене очі округлюються.

— Ти що? — шепочу їй і стискаю пальці так, що нігті впиваються в долоню.

— Так, — різко, голосно. — Потрібна.

Катя хмуриться.

— Нічим допомогти не можу. Вибач, робота чекає, — і скидає виклик.

Вона важко видихає.

— Козел, — бурмоче. — Пішли, Юляш, — бере мене під руку. — Вип’ємо за те, що мені подобаються одні мудаки.

Йду за нею мовчки, і якось не по собі. Якесь дивне відчуття провини, хоча від мене нічого не залежить. Я не хотіла, щоб він у мене закохувався, і зовсім не проти, якби він почав зустрічатися з Катею. Вона — закохлива й романтична, змогла б оцінити його по-справжньому і зробити щасливим.

— От скажи, — дивиться собі під ноги. — Чому в мене немає стосунків довших за три місяці?

Я ковзаю поглядом по парку і взагалі не знаю, як відповісти.

— Що я роблю не так? А?

— Ще не зустріла того єдиного, — обережно відповідаю стандартною фразою.

— М-да?! — бурчить сердито. — І де мені його зустріти? Якщо всі красиві або закохані, або в стосунках?

Знайшла в кого питати. Я не найкращий порадник у таких речах. У мене самої діра в серці.

— Катя, — втомлено кажу. — Спитай у когось іншого. Я не знаю.

Далі йдемо мовчки. Вона, насупившись, про щось думає, а я — намагаюся заглушити біль, який знову розворушили.

Я теж не розумію, навіщо доля постійно повертала мені чоловіка, який раз за разом робив мені боляче? Чому не можна було просто стерти його з пам’яті, з моєї дороги і дати мені бути щасливою. З кимось іншим.

Хоч із Русею, хоч із якимось Федею, який просто не робив би боляче.

— Пробач, Юляш, — шепоче вона, коли доходимо до під’їзду. — Я не права. Не ми ж обираємо, хто нас буде любити, як і те, кого любитимемо ми.

Кліпаю очима, стримуючи сльози.

— Все нормально, — відповідаю, дістаючи ключ. — Я не образилася.

Немає сенсу мусолити цю тему, коли на душі так паскудно, що хочеться кричати на все горло й ридати, забившись у кут.