Раді Вас бачити!

Юля.

Робота йде криво-косо. Я роблю переклад повільніше, ніж будь-коли. Думки розбігаються в різні боки, стрибаючи, як тенісний м’ячик. Від Каті до Руслана, а від Руса — до Богдана.

— Боже… — видихаю, кладучи голову на стіл і накриваючи її руками.

У серці щемить від слів Каті, ніби вона наступила на болюче місце підбором.

Вона не зі зла. Просто сказала, не підбираючи слів, — виправдовую її. Вона ж мені як сестра і точно не хотіла зробити боляче.

«Рус підтримує…»

«Приїхав сюди…»

«Намагається поговорити з тобою…»

«Ось де справжнє кохання…»

— Ммм… — стогну.

Це просто неможливо. Може, існують якісь ліки від зайвих думок? Я не витримую.

— Юлю, — лунає над головою. — Поквапся, шеф питає документи.

Піднімаю голову. Лола. Вона ж секретарка Бориса Івановича.

— Я зараз усе зроблю, — запевняю. — Ще пів години — і особисто принесу.

Вона киває, але дивиться уважно.

— Втомилась? Виглядаєш… ем… невиспано.

Я натягую усмішку.

— Кінець тижня — всі такі.

Лола усміхається.

— Згодна. Я вже мрію про вечір — гаряча ванна і шампанське з полуницею. А не звіти, договори й позапланові переговори.

Я косо дивлюся на монітор — на годинник.

— Ще три годинки, — з полегшенням кажу. — І додому — до мрії.

Вона фиркає.

— Це тобі три годинки, а мені — поки шеф не піде або не відпустить.

Мені її стає щиро шкода, бо Борис Іванович славиться любов’ю посидіти довше. Здається, у нього розлучення і суди, от він і відсиджується тут.

— Ну, може сьогодні буде інакше? Відпустить усіх разом, — кажу дурницю, бо думки зовсім не здатні зрушити в потрібний бік.

— Може, — знизує плечима. — Я завжди на це сподіваюся.

А потім додає:

— Ну добре, чекаю документи.

Киваю і втуплююся в монітор.

Зосереджуючись, забороняю собі думати про що-небудь, окрім перекладу слів, збереження суті прочитаного і граматики написання.

Але погляд раз у раз піднімається до ліфта.

На останніх рядках хвилювання бере гору.

Де Катя?

Чому так довго?

Руслан її не відпускає?

Ображає?

Що?

Я не знаю, про що і думати. А раптом він знову п’яний і поводиться агресивно?

Дописую текст насилу. І вже готова сама йти за нею, щоб переконатися — з нею все нормально.

Натискаю на друк. Чекаю.

Принтер смикається, запускається, а я барабаню нігтями по столу. Терпіння — зараз не моє.

Документи вилазять. Хапаю їх, встаю — і погляд чіпляється за Катю.

Вона йде зі сторони сходів.

Брови вигинаються від здивування. Вона пішки на тринадцятий поверх піднялася?

Катя йде повільно, губи припухлі, але вона їх підтискає. Волосся трохи розпатлане, одяг зім’ятий. Особливо спідниця.

Порівнявшись зі мною, дивиться в підлогу, а я на її шиї бачу засоси.

— Катя?! — шепочу, хапаючи її за руку. — Ти… Тебе…

Я не знаю, як запитати. Вона виглядає так, ніби її взяли без її згоди.

— Руслан… Що сталося? — усе ж таки формулюю нормально питання.

Катя облизує губи, прибирає мою руку. Хапається за спинку стільця, спирається на неї, все так само не дивлячись на мене, бурмоче:

— Я Ваньку зустріла, і ми поговорили… вийшло трохи… неконтрольовано і… пристрасно.

Мене трохи відпускає. Не Руслан. Вона в порядку.

Але зачекай…

— А Ванька що, не з Кірою? Вони ж ніби з’їхалися.

Катя вдихає. Глибоко.

— Ну, кохати можна одного, а мати шикарний секс з іншою.

У мене очі розширюються. Роблю крок до неї.

— У тебе був… — я запинаюся, бо повз нас проходять люди, — …з Ванею? Тут? На роботі?

Катя починає гризти ніготь.

— Так. Було на роботі, — відповідає. — І це найкращий у моєму житті.

— Кать, ти що? — розгублено питаю. — Тебе ж звільнять. І практику не зарахують.

Вона хмуриться.

— І що? Я не шкодую, — шипить. — Шкодую тільки про те, що… Не важливо.

Я її не впізнаю. Ніколи б не подумала про неї так — що вона може зайнятися сексом невідомо де й з чужим чоловіком.

Катя сідає на стілець із протяжним видихом і здригається.

— Ти в порядку? — схиляюся до неї. — Може…

— Так, — перебиває, сердито бурмочучи. — В порядку.

Я різко випрямляюся.

— Ну… добре, — шепочу.

Розвертаюся і йду до Лоли, стискаючи перед собою документи сильніше, ніж потрібно. Це, звісно, не моя справа, але Катя повелася, м’яко кажучи, як дівчина легкої поведінки. Знати, що хлопець у стосунках з іншою і погодитися на інтим — це… навіщо?

У пам’яті миттєво спливає:

«Аня. Та, з ким Богданчик спав. До тебе.»

Видихаю, а серце пришвидшується.

Катя — тепер «Аня» Кіри.

Плюс ще одне наївне, закохане, розбите серце.

******

Руслан.

Натягую футболку і бішуся від самого себе. Знову, блять, у моїх руках не Юля. А звичайна сука, яка готова розсувати ноги. Стогнати і вигинатися, віддаючи себе без залишку.

Знову бажання стерло реальність. Знову я бачу ту, яка навіть говорити зі мною не хоче.

— Чортова Юля, — шиплю.

У роті сухо до болю, губи печуть і відчувається огидно чужий смак.

Я вже в мільйонний раз їх облизую, хоч слини немає. Мені потрібна вода. Терміново.

Проходжу повз охоронця, навіть не глянувши на нього. Виходжу на вулицю — і погляд чіпляється за колону, біля якої цілував Юлю.

Тіло миттєво гарячіє, член твердіє ще сильніше. Я фізично відчуваю її руки на собі. М’які, гарячі губи. Її смак і подих у мене. І тремтіння. Сильне. Явне.

Ковтаю, кліпаю, але бачу оголені груди, вигин тіл на ліжку. Стони. Крики від оргазму.

Язик на моїй шиї, руки на грудях і шепіт:

«Я твоя, Юля…»

«Та-ак, продовжуй…»

«Хочу тебе ще…»

Витираю піт із чола, намагаюся віддихатися.

— Кохана… але ж ти можеш бути зі мною…

Заплющую очі, і тіло тремтить, знову прагнучи близькості. З Юлею.

Відчуваю, як входжу в неї, як вона стискається у відповідь.

— Ммм… — видихаю.

Ноги німіють, стають ватяними. Живіт напружується сильніше.

Крик долинає ніби крізь пелену. Розплющую очі — реальність розмита. Переплітається з відчуттями і бажанням.

Кричить велосипедист. Озираюся — велодоріжка.

Відходжу вбік і обпираюся на дерево.

Серце калатає скажено, жар і напруга в м’язах заважають нормально рухатися і думати.

Погляд чіпляється за магазин.

Вода. Мені потрібна холодна вода.

Зрушую з місця — і знову картинки миготять перед очима.

Хапаюся за голову і тихо стогну.

— Ти будеш моєю, кохана. І мені не доведеться доводити себе до такого стану, щоб відчувати тебе.