Раді Вас бачити!

Юля.

Відриваюся від ліжка і, як зомбі, плентаюся у ванну.

Вмиваюся, чищу зуби, а позіхання ніяк не відпускає — хоч лягай назад і не муч себе.

Очі ще толком не розплющилися, а волосся — як солома після бурі.

Ну привіт, красуне.

— Які ранні жертви, — бурмочу відображенню. — Заради тебе, Бодю.

З кімнати долинає музика — мій телефон горлає на всю хату.

Лечу до нього. Дарма звук увімкнула.

— Оу… — бурмочу, хапаючи.

Мама.

Чудово. От чого-чого, а ранкової лекції мені зараз точно бракувало.

— Алло, — видихаю, намагаючись звучати бадьоро.

Закушую губу.

Все, тримайся, Юлько, зараз буде прочуханка.

— Доброго ранку, доню, — каже мама підозріло спокійно.

Я напружуюся. Не подобається мені її інтонація. Коли вона занадто мила — це або перед бурею, або перед допитом.

— Доброго, мамуль, — швидко вставляю. — Як робота? Людно? Клієнтів багато?

Мама мене знає прекрасно, тому робить вигляд, що питання взагалі не прозвучало.

— Доню, я розумію, ви дорослі люди, у вас є почуття, пристрасть, АЛЕ…

Я, здається, червонію одразу в три шари. Вуха палають, як дві червоні лампочки.

О боже, вона здогадалася? Чи почула?! Але ж ми межу не перейшли!

Я нервово переступаю з ноги на ногу, стискаючи зубну щітку в руці.

— Я дуже прошу, — мама робить паузу, і по голосу чути — зараз почнеться. — Без дурниць! Чи твій атлет уже в нас?

— Атлет? — перепитую, нервово хихикаючи. — Ні, Бодя не в нас.

Серйозно, мамо, який ще атлет? Він не спортсмен, він…

Ну гаразд, тіло в нього — як із реклами протеїну.

— Доню, — продовжує вона вже суворіше, — спочатку довчися. Добре? Дітей не наробіть.

Я просто плюхаюся на ліжко.

— Мам! Ти що! Які діти?! Ми з Бодею… нічого такого не робимо! — пищу, відчуваючи, як обличчя палає.

І от як їй пояснити, що ми майже робили, але Бодя вчасно почув кроки і вхід без стуку?!

— Я так і подумала, — серйозно відповідає мама. — Йому просто жарко було, так?

Я кліпаю очима.

Жарко?! Та він без футболки, бо… бо… Я її зняла — але мамі це казати не можна.

— Мам, — тягну, ховаючи обличчя в долоні, — у нього… просто… ем… кава пролилася.

— У якому місці? — саркастично уточнює мама.

Я захлинаюся повітрям.

— Мам! — стогну, накриваючи обличчя подушкою. — Перестань!

Чую, як мама на тому кінці фиркає, явно стримуючи сміх.

— Гаразд, гаразд, не мучся. Я ж пожартувала.

— Дуже смішно, — бурмочу в подушку.

— Я просто нагадую, — її голос знову стає м’якшим, — почуття — це добре. Але голова має працювати швидше, ніж гормони, зрозуміла?

Я зітхаю.

Зрозуміла. Звісно. Тільки спробуй пояснити їй, що коли він дивиться — ніяка голова взагалі не працює.

— Зрозуміла, мамуль, — здаюся.

— От і розумниця. Ну, цілую. І… скажи своєму атлету, щоб одягався наступного разу швидше.

— Маааам! — стогну, готова розчинитися в подушці.

Мама скидає дзвінок, а я все ще лежу з телефоном у руці й обличчям у подушці.

Оце вже ранок. Дякую, всесвіте, за турботу про мої нерви.

Щоки палають так, ніби мені не просто соромно — ніби я особисто перед усією країною зізналася у «майже сексі».

Перевертаюся на спину, видихаю. Бодя скоро приїде — треба збиратися.

Мозок прокидається повільно, зате думки — швидко.

Що вдягнути?

Тільки не те, що підкреслить усе, що він і так уже обмацав очима й губами.

Схоплююся, підлітаю до шафи.

Шорти — ні.

Джинси — обтягують.

Сукня — взагалі забудь.

Ти їдеш дивитися квартири, а не влаштовувати показ білизни через тканину!

Порившись у шафі, витягаю спортивний костюм.

Сірий, м’який, затишний. Штани вільні, худі з капюшоном. Саме те.

Мінімум спокус. Максимум «я просто друг».

— Ось, — бурмочу собі під ніс, натягуючи штани. — Він і не подумає до мене чіплятися.

Іти навіть не думай лізти до нього! Ага?

— Ага, — шиплю сама собі.

Потім підходжу до дзеркала і хмикаю.

Скромність, ага. Волосся — в різні боки, очі — як у панди після вечірки.

Ну, хоча б не сексуальна панда — вже плюс.

Збираю волосся у пишну гульку. Пучок виходить нарочито недбалий — ніби «ой, я просто зібрала волосся, бо мені байдуже», а не «п’ятнадцять хвилин крутила, щоб він подумав, що я не старалася».

Оцінюю себе в дзеркалі.

Виглядаю… ну, як людина, яка вдає, що їй байдуже, хоча насправді зовсім не байдуже.

Телефон блимає — повідомлення.

«Я виїхав. Через 10 хвилин буду. Надягни щось зручне».

— Уже, — шепочу екрану, закочуючи очі. — Навіть занадто зручне, Бодю.

Ходжу по кімнаті, роблячи вигляд, що прибираю, а насправді просто чекаю звук мотора під вікном.

Живіт трохи тягне — від нервів. Серце калатає.

Юлько, ти що взагалі, як перед побаченням? Це просто квартири. Просто допомога другові. Просто Бодя.

Який учора цілував тебе так, що в тебе досі губи палають і груди ниють. Чудово. Усе «просто».

Рекс гавкнув — якось радісно.

Підходжу до вікна.

Бодя.

Машина — як завжди блищить, ніби щойно з мийки.

Він виходить, кидає погляд на будинок. І чорт… навіть здалеку видно, як губи в нього ледь торкнула усмішка.

— Усе, Юлько, — бурмочу, — тримай себе в руках.

І не забувай: ти — скромна дівчинка в спортивному костюмі, а не грішниця з минулого вечора.

Хапаю сумку, видихаю і прямую до дверей.

Кросівки. Ключі.

Останній погляд у дзеркало — і на вихід.

На вулиці волого, асфальт блищить після ранкового дощу. Повітря свіже, пахне квітами з маминих клумб, а Рекс задоволено чатує біля воріт.

— Посунься, — пхаю його в зад. — Бо підеш у вольєр.

Рекс відсувається, але заглядає на вулицю, коли я відчиняю ворота, протягуючи:

— Вуф.

Ніби вітається з Бодею.

Той притулився до дверцят машини, наче в рекламі чоловічих парфумів:

сіра футболка, джинси, руки в кишенях, а на обличчі — фірмова нахабна півусмішка.

Чвалаю до нього, втупивши погляд у свої ноги. Моя сором’язливість, схоже, прокинулася за настроєм. Учора її чомусь не було.

— Привіт, Вередлива, — каже він, ковзнувши поглядом з голови до ніг.

Цей погляд… проходить по мені повільно, оцінювально. Я відразу відчуваю, як усередині все стискається.

Боже, я що — дарма цей костюм одягла? Він дивиться так, ніби я в сукні, а не в мішкуватих штанях.

— Привіт, — бурмочу. — Чого дивишся?

— Дивлюся, як ти вдаєш із себе скромну, — хмикає.

— Я не вдаю.

— Та невже? — він повільно обходить мене, його парфум огортає — теплий, звичний, такий… його.

— Бодю, — обертаюся до нього, примружившись, — ти зранку завжди такий розумний чи тільки коли хочеш мене довести?

— Тільки коли ти поруч.

Він відчиняє передні дверцята машини, трохи схиляє голову.

— Сідай, скромняшко.

Я закочую очі, але сідаю, а він тихо шепоче:

— Я скучив. А ти?

— Я — ні, — вилітає, і я прикушую губу.

Скучила. Дуже.

Бодя усміхається, очі сяють. Нахиляється максимально близько.

— Знову брешеш, Юлько.

Я піднімаю голову і отримую — чмок у губи.

Кліпаю на нього очима, а він уже грюкає дверцятами.

Уфф… Нехай не цілує. Не треба.

У салоні пахне кавою і його парфумами. Тим самим запахом, від якого вчора зносило дах. Тому — НЕ ТРЕБА.

Він сідає за кермо, кидає короткий погляд.

— Зручно?

— Так. — Намагаюся говорити спокійно, не показуючи, що серце вже гасає.

— Добре виглядаєш, — каже ніби між іншим.

— Я в спортивному костюмі, — фиркаю.

— Саме тому. — Куточки його губ сіпаються. — Люблю, коли ти… домашня. Справжня.

Ну все. Приїхали.

Тепер у мене щоки червоні, як буряк.