Раді Вас бачити!

Юля.

Екран яскраво світиться одним ім’ям.

Богдан.

У мене миттєво тремтять пальці. Чи то від хвилювання. Чи від того, наскільки сильно я за ним скучила.

Чую власне серцебиття.

Бум.

Бум.

Бум.

Натискаю «прийняти».

— Алло… — виходить тихіше, ніж я планувала. Навіть занадто.

Він не змушує чекати відповідь.

— Вередлива… — голос низький, хрипкий, такий приємний і теплий, що в мене всередині все кудись сповзає. — Чого так довго слухавку брала?

Заплющую очі, на секунду притуляючись лобом до колін.

Бо він звучить… так, ніби хоче збудити мене навіть своїм голосом. Але мене все одно розривають переживання.

— Я швидко відповіла, — вперто заявляю і одразу питаю: — А що з телефоном у Іри? Не можу додзвонитися.

Бодя щось шарудить і тарабанить.

— Вона поїхала в гості до свого брата, а там наша сімка не працює. Дзвони через інтернет.

Ось воно що.

— А навіщо тобі мама?

Але я не встигаю відповісти — у нього щось гучно падає, і він матюкається.

— Що в тебе там відбувається? — насторожено питаю.

— Моя лазанья на підлозі, а не в моєму шлунку, — бурчить.

У мене брови повзуть угору.

— Ти спік лазанью? Сам?

Бодя хмикає.

— Я сам купив.

Купив?

— Ти їси напівфабрикати? — здивовано уточнюю.

— Мені ніколи готувати. Роботи багато.

Та ними ж отруїтися можна. Або потім з унітаза не встати.

Моя мама якось поїла готового салату — її добу в лікарні відкачували.

— Краще яєчню посмаж, ніж це їсти, — раджу.

— Хтось мені обіцяв мене нагодувати, — задоволено каже. — Може, вже час?

Я червонію. Пульс збивається. Але язик уже ворочає відповідь:

— Нагодую.

Бодя сміється. Задоволено, хрипло.

— Через десять хвилин буду. Нагодуєш. Тільки в мене вдома.

Відкриваю рот, щоб щось пробурмотіти у відповідь, але він коротко кидає:

— Збирайся.

І гудки.

Я повільно опускаю телефон, дивлячись на чорний екран, ніби він може пояснити, що щойно сталося.

Через десять хвилин.

ДЕСЯТЬ.

Богдан сказав це так спокійно, ніби ми живемо в якомусь ідеальному світі, де:

— я не хвора,

— моя тітка вчора не зіпсувала нам вечір,

— я не їду через чотири дні,

— і в душі в мене не каша з питань, страхів і ревнощів.

Серце гупає в грудях швидше, ніж мені комфортно.

— М-да… — видихаю. — От і поговорила.

Схоплююся з ліжка, підбігаю до дзеркала.

Волосся у всі боки, наче кури греблись.

Обличчя — втомлена школярка, а не доросла дівчина, яка зараз має «нагодувати чоловіка».

— Збирайся… — передражнюю пошепки, запихаючи волосся в хвіст. — Легко сказати.

І тут у голові вмикається панічне кіно. Друга частина:

«ти зараз поїдеш до нього додому. Одна.

До чоловіка, з яким учора була біля стіни. З яким між вами іскри палили повітря. Який просить “нагодуй” таким тоном, що я вже не розумію — про їжу це чи ні.»

Стискаю губи.

— Юлю, зберись. Це просто… їжа. Просто Бодя. Просто… чоловік, якого ти хочеш так, що тобі соромно зізнатися в цьому навіть самій собі.

Мама рідна, чого я така ляклива?!

Натягую шорти. Футболку.

Дивлюся в дзеркало.

— Нормально, — кажу вголос. — Не як на побачення. Просто… нагодувати людину.

Але кого я намагаюся обдурити?

Щоки червоні. Очі блищать. Серце скаче.

Телефон вібрує.

Повідомлення.

Богдан:

«Вередлива. Я сказав десять хвилин. Ти в процесі?»

Видихаю. Ховаю усмішку долонею.

Друкую:

«Так. Одягаюся.»

Одразу приходить відповідь:

«Без фанатизму. Сукню не вдягай…»

Я ковтаю повітря.

Він робить це спеціально. Йому подобається, коли я червонію.

Беру сумку. Телефон.

Чай не допитий — ну й нехай.

Перед тим як вийти, дивлюся в дзеркало.

— Місяць… — шепочу, дивлячись на себе.

Треба не відтягувати. Сказати. 

Бо чим довше тягну — тим важче тільки буде.

— А ти куди? — лунає за спиною так несподівано, що я ледь не впускаю сумку.

Обертаюся — мама. Сперлася на дверний косяк, руки схрещені, погляд уважний… занадто уважний.

— До Богдана, — відповідаю так невинно, ніби йду годувати голубів у парку.

— А додому… повернешся? — мама трохи піднімає одну брову.

Я миттєво спалахую.

— Звісно! — надто різко, надто швидко. — Що за питання?!

— Найзвичайніше, — мама ледь усміхається кутиком губ. — Для дорослої доньки, у якої з’явився… серйозний хлопець.

Серце б’ється як скажене.

Ох, зараз почнеться…

— Мам, тільки не починай лекцію… — бурмочу, вже мріючи розчинитися в повітрі.

Але мама піднімає долоню — мовляв, спокійно.

— Я не збираюся тебе соромити, Юль, — каже м’яко. — Просто хочу, щоб ти думала головою, а не тільки… — вона киває кудись у бік моїх грудей, — серцем.

— Мааам… — тихо нию, бо червоніти вже просто нікуди.

— Я серйозно, — продовжує вона вже тихіше. — Мені подобається, як він на тебе дивиться. І як ти про нього говориш. Але ти — моя донька. Моя найцінніша… — вона трохи запинається. — Тому просто будь розумною. Не поспішай. Добре?

Мені стає тепло.

І соромно.

І ніяково.

І трохи щемко.

Я киваю.

— Добре, мам.

У цей момент телефон вибухає вібрацією.

Богдан.

— Бодя приїхав! — видихаю поспіхом, уже крокуючи до дверей. — Я… скоро повернуся. Чесно.

Мама йде слідом, проводжаючи мене до виходу.

— Юлю? — кличе.

— М? — обертаюся, вже застібаючи босоніжки.

Вона дивиться м’яко, майже ніжно.

— Якщо… щось зміниться — подзвони. Просто щоб я не хвилювалася.

Я спалахую, як пічка.

— Мааам…

— Ну що? Я ж не забороняю. Просто хочу знати, якщо додому не повернешся.

Я підбігаю, швидко цілую її в щоку:

— Буду розумничкою. Обіцяю.

— Добре, — усміхається мама. — Іди вже, поки він сам сюди не зайшов.

Я тихо хихочу і вислизаю у двір.

Щойно опиняюся за дверима — дозволяю собі голосно видихнути:

— Господи… та вона вже думає, що ми з Бодею…

У мене починають тремтіти руки, і стає жарко — чи то від сонця, чи від адреналіну. Серце б’ється об ребра, як об барабан.

Жах. Боюсь так, неначе йду до вовка в ліс.

Підходжу до воріт — і ледве виходжу за межі двору, як бачу його машину.

Богдан стоїть, облокотившись на водійські дверцята.

Біла футболка. Світлі джинси. Волосся після душу — вологе, трохи розтріпане. Погляд опущений у телефон…

А потім — він піднімає його на мене. І завмирає.

На секунду — на частку секунди — у нього повністю змінюється вираз обличчя. Ніби він щойно побачив щось, що одночасно зводить його з розуму і змушує задуматися, чи зможе він тримати себе в рамках пристойності.

Повільно ховає телефон у кишеню.

Іде до мене.

Крок.

Ще.

І ще.

Я ловлю себе на тому, що просто стою, як статуя, поки він підходить так близько, що повітря між нами стає… гарячим.

— Привіт, — видихаю.

Дивиться на мене згори вниз. Таким поглядом…

Жадібним. Обпікаючим. Ніби з'їдає.

— Привіт, Вередлива, — хрипко відповідає.

Його очі впираються в мої ноги. Підіймаються до шортів. Вище. І я бачу, як у нього сіпається скула.

— Ти сказала «одягаюся», — вимовляє він майже звинувачувально.

— Ну… так? — кліпаю.

— А те, що… — він знову повільно проводить по мені поглядом, від якого в мене по шкірі мурашки, — …одягаєшся ТАК, ти уточнити не захотіла?

Я ковтаю.

— А що не так?

Бодя робить крок — рівно настільки, щоб я трохи відступила назад.

— Юлька, — його голос стає нижчим, густішим, ніби торкається шкіри, — коли ти виглядаєш ось так… — його долоня лягає мені на талію, пальці стискають трохи сильніше, ніж треба, наче він уже звик мене так тримати, — …це НЕ їжа, яка мене цікавить. Розумієш?

Мене трясе зсередини. Губи трохи привідкриваються.

— Богдан…

— Треба було просити тебе вдягнути штани, — шепоче, перебиваючи мене.

Я опускаю погляд — і бачу, як його груди піднімаються швидше, ніж треба.

Він робить вдих. Глибокий. Важкий. І нахиляється до моєї щоки.

Гаряче дихання — і легкий поцілунок.

— Поїхали, Вередлива, — шепоче на вухо.

Коліна стають м'якими як тісто.

— Куди? — нервово бурмочу.

Бодя протяжно видихає і робить крок назад.

— У магазин — купимо продукти. У мене вдома тільки напівфабрикати.

Киваю — занадто швидко. Проходжу повз нього до машини… і відчуваю його погляд на своїй спині. На ногах. На всьому тілі.

Сідаю в машину і кладу сумку на коліна. Хоч буде що нервово теребити в руках.