Раді Вас бачити!

Юля.

Прокинулася майже о десятій. Усю ніч збивала температуру — то жар, то озноб. Не ніч, а якийсь кошмар. Голова ватяна, горло ніби наждаком подерте.

Підводжуся — а на столі два пакети.

— Опа, — бурмочу.

Плентаюся до них.

Заглядаю — а там ліків на пів вулиці. Це хто такий марнотрат? Таблеток від горла п’ять пачок і три спреї.

Дивлюся в другий — там фрукти. А манго найбільше.

— Бодя, — шепочу.

А коли він приїжджав? І хто його впустив?

— Мам? — кажу сипло, стою над пакетами, як над скарбами.

Чую кроки, і мама з’являється у дверях: волосся зібране в пучок, у руках кружка.

— Прокинулася, — тепло усміхається. — Твій приїжджав о сьомій ранку, — коситься на пакети.

— Не мій! — миттєво вибухаю, але голос хрипкий, та й щоки палають так, що й без слів усе зрозуміло.

— Ну-ну, — хмикає мама. — Просто чужі чоловіки о сьомій ранку ліки й манго не привозять.

Я відводжу погляд убік, бурмочу:

— Він просто… нахабний. І все.

Мама тихо сміється, відпиває з кружки:

— Нахабний — це коли будить усю вулицю своїм сигналом. А коли купує пів аптеки заради твого горла — це інше, Юлю. Це турбота.

Я замовкаю, пальцями колупаю етикетку на упаковці таблеток. Усередині розливається тепло, але язик не повертається визнати це вголос.

— Все одно… — бурчу. — Перебір.

Мама тільки хитає головою:

— І що він у тобі, такій вредній, знайшов?!

Я зводжу брови, хапаю яблуко з пакета й роблю вигляд, що дуже зайнята ним.

— Ще хто в кому що знайшов? — бурмочу собі під ніс.

Мама усміхається — явно чує.

— Ох, доню… — знову хитає головою й виходить.

А я витягую манго. Мені приємна його турбота, юлити не буду. Але він усе одно — нахабний.

Беруся за телефон. Екран спалахує — десять пропущених.

— Мамочки… — видихаю. — Ото бурчати буде.

Тицяю на його ім’я. Палець зависає над кнопкою «передзвонити».

Ніби й дзвонити першою якось незручно, а не подзвоню — примчить. А потім фіг додому відправлю.

— Без варіантів, — натискаю «подзвонити».

У слухавці одразу різкий, трохи хрипкий голос:

— Юлька?!

Я здригаюся і відсмикую телефон від вуха.

— Господи, Бодю, ти чого кричиш? — буркаю сипло. — Я не глуха.

Чую, як він шумно видихає, ніби весь цей час затримував подих.

— Ти де була? Чому не брала слухавку?! Я серйозно злюся!

Я закочую очі, хоча він мене не бачить.

— Спала я, — відповідаю і кусаю манго, щоб сховати усмішку. — Уявляєш, хворі люди іноді сплять.

Здираю шкірку зубами добираючись до м'якоті.

— Манго їси? — його голос одразу змінюється, стає м’якшим, але напруга все одно відчувається.

— Їм, — відповідаю з набитим ротом. — Дякую.

Він мовчить кілька секунд, потім тихіше:

— Не лякай мене так більше, Юлько.

У мене в грудях усе спалахує теплом. Він хвилюється, а я прикушую губу, але усмішка все одно розповзається.

— Я після роботи до тебе заїду.

— Навіщо?

У слухавці щось починає гупати. Але звук швидко віддаляється.

— «Навіщо»? — повторює зло, але голос тремтить від стриманих емоцій. — Юлько, у тебе температура, ти ледь говориш, а я маю сидіти й спокійно працювати?

— Я впораюся, — уперто кажу, облизуючи манго. — У мене мама поруч.

— Мама — це добре, — видихає. — Але я теж хочу бути поруч.

Я піднімаю очі до стелі, але серце вже вистрибує від тахікардії.

— Богдане, ти мене задушиш своєю турботою.

— Краще задушу турботою, ніж ти будеш сама з температурою, — рявкає. — Все. Не сперечайся. Після роботи заїду.

— Бодю! — зітхаю. — Я серйозно кажу: не приїжджай.

— А я серйозно кажу: буду. Все! Цілую. Чекай!

Він обриває дзвінок. Я дивлюся на екран круглими очима.

— Господи… — шепочу. — Упертий, як баран!

Тягну пакет на кухню й мию всі фрукти. Досить уже брудними гризти. А то ще з унітаза не злізу.

Зробила чай і поплелася до вітальні. Дивилася «Як приборкати дракона», їла гранат і запивала чаєм.

І пів мультфільму не минуло, як на градуснику знову 39,4. Температура така, що в очах двоїться. Лоб мокрий, вся тремчу, ніби на морозі.

— От пиздець, — шепочу сипло, відкидаючись на подушку.

Телефон поруч на дивані вібрує — повідомлення від Богдана.

«Скоро буду. Привезти щось?»

Я втуплююся в екран, але сил відповісти вже немає.

Притискаю до себе плед, намагаюся сфокусуватися на телефоні, але літери пливуть. Усе дратує — і біль у горлі, і жар, і те, що цей упертий реально приїде й побачить мене в такому стані.

— Ну і навіщо мені все це? — шепочу сама до себе, але очі вже злипаються.

Бачу останню сцену, де дракон підлітає до хлопця, і провалююся в сон.

******

Богдан.

Їду й кожні кілька хвилин поглядаю на телефон. Повідомлення прочитала, а відповіді немає. Тиша.

Стискаю кермо й намагаюся заспокоїтися.

— Господи… — видихаю крізь зуби. — Ти що, цій дівчині всю впертість світу у подарунок віддав? Так?

То вона кричить, то бурчить, то усміхається, а я як останній ідіот ловлю кожне її слово.

Знову на світлофорі косо дивлюся на екран. Порожньо.

— Юлько, тільки спробуй мене ігнорити, — бурмочу. — Я твій апетитний зад відшльопаю.

Під’їжджаю до її будинку, гальмую. Ключ ще не встиг провернути — і тут ворота відчиняються. Виходить тітка Віра — з пакетом, сумочкою, на годинник коситься. Кроки швидкі, ділові.

Помічає мене — і завмирає. Ворота тримає відчиненими. Не зачиняє.

— Ти в гості? — примружується, ніби рентгеном світить. — Другий раз за день?

Я відчиняю дверцята машини, виходжу, шанобливо киваю:

— У гості.

Стоїть, дивиться уважно, ніби вирішує, пускати мене чи ні. Секунда паузи. Потім губи стискаються в тонку лінію, але в голосі з’являється іронія:

— Богдане… з розумом! — і пальцем погрозила. — Я на зміну. Якщо що — приб’ю.

Я криво всміхаюся, але серйозно киваю:

— Не хвилюйтеся, тітко Віро. Я з розумом.

— Дивись мені, — бурмоче і крокує далі вулицею.

А я стою, дивлюся їй услід і всміхаюся: мама як Юлька, тільки доросліша. Та сама вредність, той самий прищур. Зрозуміло, звідки в неї такий характер.

Зітхаю, повертаюся до хвіртки. Серце гупає: зараз побачу свою Юльку.

Заходжу у двір, тихо прикриваю хвіртку. Дім ніби притих — навіть собака не гавкає, тільки дивиться на мене з вольєра.

Відчиняю двері — й одразу тягне теплом, запахом чаю і випічки.

Проходжу до вітальні й завмираю.

Юля на дивані, загорнулася в плед, як гусінь у коконі. Щоки червоні, очі заплющені, губи трохи прочинені, тихенько сопе. Телефон валяється поруч, а на телевізорі мультик «Як приборкати дракона» гуде фоном.

— Моє сонечко, — шепочу.

Підходжу до неї й цілую в лоб. Гарячий. Дуже.

Серце стискається. Чорт… я знав, що в неї температура, але щоб так? Вона знову вся горить.

Тягнуся до пульта й помічаю градусник.

— Твою ж… — шиплю, побачивши, до куди червона смужка доходила минулого разу.

Нахиляюся до неї й погладжую по щоці.

— Юлько, — тихо кличу. — Відкрий оченята. Давай температуру поміряємо.

Вона ворушиться. Сонні очі повільно розплющуються. Дивиться на мене, а я милуюся. Моя милашка.

— Ти що тут робиш? — хрипко бурмоче.

— Тебе рятую, Вередлива, — відповідаю тихо, але серйозно. — Ти вся гориш.

Вона морщить ніс, як завжди, коли невдоволена, і відвертається до подушки.

— Мене сон рятує…

Я всміхаюся, натягую плед так, щоб плечі були добре вкриті.

— Погано він справляється.

Поправляю подушку і вкладаю їй у долоню градусник.

— Тримай.

Вона примружується, хоче огризнутися, але пальці автоматично обхоплюють градусник.

— Нахабний, — шепоче сипло.

— Турботливий, — парирую, пригладжуючи її волосся. — Давай, міряй, поки я добрий.

Секунди тягнуться. Вона дрімає, градусник ось-ось випаде, і я сам притримую його пальцями, щоб не вислизнув.

Дістаю. Дивлюся — і щелепу зводить.

— Тридцять дев’ять і вісім, Юлько! — ледь не рявкаю. — Це що за жарти?!

Вона трохи розплющує очі, шепоче:

— Це моє горло.

Я дістаю телефон і набираю приватного лікаря. Мені спокійніше буде, якщо її оглянуть.

Юлька кліпає очима — і вони знову заплющуються.

— Марино Костянтинівно… Так, Богдан… Ні, дівчина моя… Горло, температура під сорок… Напишу адресу СМС… Дякую. Чекаємо.

Моє сонечко сонно розплющує очі й уже примружується. Зараз бурчати почне.