Раді Вас бачити!

Богдан.

Відкриваю ноутбук. Дивлюся на екран. Намагаюся зосередитися — марно.

Думки скачуть, як скажені. Ніби треба займатися важливими справами, але замість цифр і креслень — її очі. Її запах. Її поцілунок.

У голові каша: хочеться… тягне… і водночас бісить.

Як, чорт забирай, працювати в такому стані?

Протираю очі, кидаю погляд на годинник. Майже шоста.

— Чорт, запізнююся.

Йду в душ, дорогою набираю їй повідомлення:

«Запізнюся хвилин на двадцять. Завал по роботі.»

Відповіді — нуль.

Ну і вреднюча…

Мовчить — значить, злиться.

Сподіваюся, це не знак «не приїжджай». Хоча з неї станеться: відчинить двері в піжамі й скаже: «Вали звідси, у мене маска на обличчі».

Збираюся, виїжджаю.

Поки кермую, сам себе накручую: а раптом вона не вийде? А раптом спеціально тягнутиме час, щоб я тут стирчав, як ідіот? Або взагалі передумає й пошле мене нахрін?

Повний треш у голові.

Паркуюся. Набираю.

— Так, — відповідає невдоволено після третього гудка.

О, чудово. Схоже, вечір буде «веселим».

— Виходь, ти ж зібралася?

— Угу, — коротко. І кладе слухавку.

Мило. Просто прекрасно.

Оце жіноче «угу» — може означати «так, я вже виходжу», а може — «іди під три чорти». Лотерея, бляха.

Сиджу. Чекаю. Роблю глибокі вдихи.

Головне — терпіння. Терпіння, Богдане. Якщо хочеш щось будувати з цією дівчинкою — вчися згладжувати кути.

Навіть якщо один із цих кутів гострий, злий і принципово невдоволений.

******

Юля.

Кидаю телефон на ліжко, а сама так і стою посеред кімнати. І злюся, аж зуби зводить.

Насамперед — на себе. А вже потім — на Богдана.

Як згадаю поцілунок на кухні — аж погано робиться. І справа не лише в тому, як він мене цілував, а в тому, як я його цілувала. Губи самі відповідали. Руки самі тягнулися. І ніби світ перестав існувати — залишилися тільки його подих і моє серце, що калатало, як скажене.

Я — ідіотка. Повна.

Після всього, що було, я мала вигнати його до біса. А я? Каву подала, усміхалася. Стояла, танула й дозволяла йому бути занадто близько.

Як колись поруч із ним погано думалося, так і зараз. Нічого не змінюється. І я не змінилася. Знову лізу на ті самі граблі. Знаю, що вдарять. І боляче вдарять. А все одно наступаю.

Хоча ні. Схоже, від сьогодні я на них танцюватиму. З надією, що вдарять по чолі не до втрати свідомості.

Смикаю дверцята шафи й витягую спортивний костюм. Сподівалася, що він не приїде й я якось викручуся, але він, блін, узяв і приїхав.

Натягую штани, майку, а кофту кидаю на ліжко. Волосся збираю абияк — хай радіє, що я взагалі виходжу. 

Перед дзеркалом кидаю на себе погляд і фиркаю. Губи червоні, ніби досі пам’ятають його поцілунок. Стираю з них бальзам — нічого його провокувати.

І взагалі, я так і не зрозуміла, навіщо він знову з’явився в моєму житті? Що йому від мене треба? Проблем? Чи просто час скрасити? Ну що ж, сьогодні я йому «скрашу». Зіпсую вечір своїм невдоволенням.

Думки, думки… куди від них подітися?

Хапаю кофту й іду взуватися. Тягнути час більше нічим.

Мама перехоплює мене біля дверей:

— Уже йдеш?

— Угу, — бурчу, зав’язуючи шнурки.

Вона дивиться уважно, ніби хоче щось сказати, але лише усміхається:

— Гарного відпочинку, доню.

Відпочинку? Сумніваюся. З Богданом відпочинок — це щось із розряду фантастики. По-любому посваримося. Він бути ввічливим не вміє, а я — не хочу.

— Дякую. Буду скоро.

Довго там точно не затримаюся. Не планую. А він? Це вже його проблеми, що він там собі надумав. Фантазія — річ зла й підступна. Нехай вона його вкусить за самолюбство.

Виходжу з дому — і серце чомусь починає битися швидше.

Біля дороги — чорний, тонований «Мерс».

Ну от, тепер плітки підуть на весь район. Авжеж. Красунчик на машині приїхав за Юлею.

Стоїть, обіпершись на капот, руки в кишенях, і дивиться просто на мене. Спокійний. Упевнений. Ніби все так і має бути.

І ця його усмішка… бісить.

— Привіт, — кажу трохи ніяково.

— Привіт. Сідай, — відчиняє дверцята, мов справжній джентльмен. 

Милий, що тут скажеш.

— І я скучив, — нахиляється до мене й каже впівголоса.

Я зависаю на секунду, потім різко повертаюся до нього:

— У сенсі «і я»? Я не скучала.

Він, звісно, усміхається.

— Добре. Сідай, брехухо.

Ооо, оце в нього фантазія розгулялася.

— Я не брешу!

— У тебе щоки червоніють, коли брешеш.

Фиркаю й спеціально грюкаю дверцятами голосніше, ніж треба:

— Це від злості. Не плутай.

Пристібаюся, смикаючи ремінь. Богдан теж — щоправда, спокійно, а не як я, ніби намагаюся його вирвати.

Дивиться на мене краєм ока й усміхається. Знову ця його усмішка.

— Який настрій? — питає так, ніби ми їдемо на побачення, а не до його друзів.

— Нормальний, — коротко кидаю.

— Це радує.

Я скептично хмикаю. Чого він такий задоволений? Йому весело, а в мене в животі клубок, ніби на іспит їду.

— Ми… їдемо до твоїх друзів? Я правильно зрозуміла? — уточнюю, бо від нього можна чекати чого завгодно.

— Так, до друзів, — киває.

— Ммм… добре.

Радіти чи навпаки?

Знайомити з друзями — це ж ніби серйозно. Але в мене всередині все стискається: навіщо? Для чого я йому? І чому я взагалі погодилася їхати?

А раптом вони подумають, що ми пара?

Прекрасно. До нього ще й плітки додаються — як бонус.

Поки я накручувала себе, він намагався базікати. Розповідав щось кумедне — як вони з Ігорем познайомилися, як потрапили в якусь безглузду історію. Я, хочеш не хочеш, розсміялася. Давно не сміялася так щиро.

Цей жук уміє бути добрим і НОРМАЛЬНИМ. Але підозрюю — ненадовго.

Я все одно тримала дистанцію. Відповідала коротко: «так», «ні», «угу». Він, звісно, помітив. Але лише ширше усміхався — ніби розумів, що я граю в «холодну», і це його тільки підбурювало.

— Приїхали, — повертається до мене.

— Ааа?.. — кліпаю, не одразу розуміючи.

— Приїхали, кажу, — знову усміхається.

— Ааа… — повторюю.

Він нахиляється ближче:

— Усе добре?

— Сумніваюся, — чесно відповідаю. — А що?

— Ти якась налякана. Тут тебе ніхто не образить. Обіцяю.

— Мені, крім тебе, й боятися нікого. Тільки ти можеш образити.

Його погляд змінюється. Стає серйозним.

— У мої плани це не входить.

— Клас. І на тому дякую.

Він усміхається кутиком губ.

— Мені подобається ця риса твого характеру. Смілива. Зухвала. Дуже сексуально.

Фиркаю й швидше відчиняю дверцята.

Поки він тут розійшовся з компліментами, мені краще вибратися першою.

Погляд праворуч. 

Ого. У нього й справді багато друзів.

Стоять біля мангала, сміються, розмовляють. І всі разом обертаються на нас, ніби за командою.

Ой, як же хочеться додому. Чого вони так дивляться? Я що, якась знаменитість?

І тут — Богдан бере мене за руку. Просто так. Спокійно. Впевнено.

Я смикаюся, намагаюся вирвати, але він лише міцніше стискає пальці.

— Відпусти, — шиплю крізь зуби.

— Мені так спокійніше, — відповідає, навіть не дивлячись на мене. — А то раптом утечеш.

— Куди я тут утечу, генію? У ліс? — бурчу.

Назустріч виходить Кирило. І його погляд одразу падає на наші переплетені пальці.

Ого… погляд — як у кота, якому молока недолили. Але вголос нічого не каже.

— Привітики. Запізнюєтесь, — тягне він, киваючи більше мені, ніж Богдану.

— Саме вчасно, — відповідає Бодя.

— Привіт, — бурчу, не знаючи, куди себе подіти.

Кирило усміхається. Трохи єхидно.

Підходить ще пара.

— Привіт, Богдане, — хлопець простягає руку. — Не очікував побачити тебе з дівчиною.

Я кліпаю. З дівчиною? Якою ще, блін, дівчиною?

Богдан усміхається:

— Привіт, Ігорю.

Дівчина поряд із ним дивиться на мене з цікавістю й одразу простягає долоню:

— Світлана. Дуже приємно.

— Юля, — киваю.

І тут вона, весело примружившись:

— Допоможеш мені з салатом? Вкраду твою Юлю ненадовго, гаразд?

— Він не проти, — відповідаю першою, не даючи Богдану вставити й слова. І відразу ж іду з нею.

Чудово. Подалі від його усмішки.

За столом уже сидять дівчата. Світлана бадьоро оголошує:

— Дівчата, у нас поповнення! Це Юля — дівчина Богдана.

Я ледь не вдавилася повітрям. Дівчина Богдана?!

— Ми друзі, — поспіхом кажу якомога переконливіше.

Світлана хитро шепоче:

— Та все зрозуміло. Ми з Ігорем теж спочатку «дружили».

І всі хихикають, переглядаються.

А я лише всміхаюся через силу. Що я їм скажу? Що сама не розумію, що між нами відбувається?

Зате швидко стає легше. Дівчата добрі, одразу втягнули в розмову. Жарти, підколи, жодних косих поглядів. Навіть весело.

Тільки от кожна друга називає мене «дівчиною Богдана». Мінус — жирний.

Сиджу, краєм ока дивлюся на нього. Він там — з хлопцями, розслаблений, усміхається. Зовсім інший. Не злий, не похмурий. Легкий, упевнений. Навіть красивий. 

Ну це я могла й не озвучувати.

І раптом ловлю його погляд на собі. Він усміхається.

Я — сердито косо дивлюся у відповідь. Хай знає, що я невдоволена. Хоч мені тут і подобається, але їхати ж я не хотіла.

Він іде до мене. І погляду не відводить.

— Як справи? — питає, опускаючись поруч так, ніби це місце для нього заздалегідь заброньоване.

— Добре. Світлана дбає, щоб я не нудьгувала, — відповідаю.

Він усміхається:

— Вона вміє. Ти не змерзла?

— Трошки. Треба кофту з машини взяти.

А він тягне до мене руки й обіймає. Просто так. Перед усіма.

Я завмираю.

— Давай я тебе зігрію, — спокійно каже, притискаючи сильніше.

— Я кофту хотіла, а не обіймашки, — шиплю, намагаючись викрутитися. — На нас усі дивляться, ти тільки пліток додаєш.

— Нехай дивляться, — ухмиляється. — Я все одно кращий, ніж кофта.

У мене щоки палають від злості.

— Сумніваюся, — бурчу, намагаючись звільнитися, але він лише міцніше обіймає.

І саме в цей момент — ніби за сигналом — друзі починають переглядатися.

— Гляньте-гляньте, наш Бодя ожив, — підколює хтось.

— То ось чому він весь час ходив із кислою міною, — додає інший. — Йому когось не вистачало.

Світлана сміється, явно задоволена видовищем:

— Точно, йому просто вітамінів бракувало. І я знаю, у якому вигляді.

Усі сміються. А я… готова крізь землю провалитися. Щоки палають, як жар у мангалі.

— Припини! — шиплю на Богдана, намагаючись вирватися. — Ти ж чуєш, вони знущаються!

— Нехай, — спокійно відповідає він, не відпускаючи. — Мені подобається, коли вони заздрять.

— Та чому їм заздрити? — випалюю я, намагаючись хоч якось відвести від себе увагу.

Але пізно: компанія вже дивиться на нас із цікавістю. І чекає, що буде далі.

І чим більше я смикаюся, тим ширша його усмішка.

— Усе, я йду по кофту, — нарешті вириваюся.

— Разом підемо, — спокійно заявляє він, і, клянусь, у мене відчуття, що він робить це навмисне.

— Точно ні! — відрізаю. — Я сама.

Світлана з Лізою переглядаються, і я чую, як одна шепоче іншій:

— Та вона ж прям вогонь. Не здивуюся, якщо він скоро каблучку дістане.

Я закочую очі. Прекрасно. Тепер ще й чутки про весілля підуть.

Іду до машини по кофту й відчуваю, як усередині все дзвенить.

Мене бісить, що він так нахабно тримає мене при всіх. Бісить, що друзі тепер думають — я його дівчина. Бісить, що він усміхається, коли я злюся.

Але найбільше бісить те, що… мені не було погано в його руках. Навпаки. Тепло. Спокійно. Ніби все навколо — сміх, жарти, погляди — перестало існувати. Залишився тільки він.

І ось це — найстрашніше.

Я надто добре знаю, як це — тягнутися до нього, відчувати його тепло. А потім опинитися за дверима, як непотрібна.

Натягую кофту, роблячи вигляд, що дуже зайнята, і думаю:

«Ні, так далі не можна. Треба терміново взяти себе в руки. Інакше він знову зробить зі мною те, що вміє найкраще — зробить боляче.»

******

Богдан.

Багаття тріщить, іскри злітають у темне небо. Хлопці сміються, сперечаються, хто піде по гітару, у кого руки з правильного місця, а в кого — ні. Усе як завжди — шумно, весело, звично.

Але вся моя увага — не тут.

Вона сидить навпроти, поруч зі Світланою. Підібгала ноги під себе, волосся розтріпане вітром, очі блищать у світлі вогню. Робить вигляд, що слухає розмову, киває, усміхається… але я ж бачу — всередині в неї буря.

Юля ніколи не вміла ховати емоції від мене.

Щоки спалахнули, коли впіймала мій погляд, — і одразу відвернулася, ніби я її підловив.

Усміхнувся. Підловив, звісно.

Кирило щось ляпнув про те, що «Бодя вперше за сто років дівчину привів». Хлопці зареготали, а в мене всередині закипіло. Особливо коли на неї дивляться надто довго.

Підводжуся. Обходжу багаття. Стою поруч із нею.

Вона навіть не дивиться. Наче навмисно робить вигляд, що мене тут немає.

Бляха, яка ж уперта.

Сідаю поряд і торкаюся її руки.

Юлька смикається. Хоче прибрати долоню, але я перехоплюю її пальці й тримаю.

— Відпусти, — шепоче сердито, повертаючи до мене голову.

— Не відпущу, — відповідаю тихо. — Сиди спокійно.

Очі блищать, губи ледь прочинені, і я відчуваю, як знову накриває те саме шалене бажання, що було на кухні. Ця дівчина зводить мене з розуму.

Торкаюся її підборіддя, змушую подивитися на мене. Вона встигає лише видихнути:

— Богдан…

А я вже, бляха, тону в її погляді й швидко накриваю її губи своїми. Навіть не думаю про те, що вона може відштовхнути чи врізати.

Юля напружується, але губи стискають мої. Розумію — інстинктивно, бо її рука впирається мені в плече, намагається відштовхнути. Та слабко. І я цим користуюся.

Моя долоня лягає їй на щоку, великий палець ковзає по шкірі, і я відчуваю, як вона палає. Я трохи сильніше притискаюся, дражню. Язик обводить її губи, вимагаючи впустити. Вона тихо видихає — і дозволяє. Язик одразу сплітається з її. Солодко. Ніжно. Бажано.

Усе, блять. Я втрачаю голову.

Юля відповідає. Спочатку обережно, ніби сама з собою сперечається, а потім сміливіше — і мене зриває.

Я поглиблюю поцілунок — жадібно, вимогливо, показуючи їй, що вона моя.

Усередині підіймається полум’я — таке саме, як це багаття поруч. Пальці ковзають у її волосся, заплутуються, тягну трохи ближче, відчуваючи, як у неї збивається подих.

Її долоня все ще впирається мені в плече, але вже не відштовхує — тримається. Стискає футболку, ніби сама не розуміє, чого хоче більше — відштовхнути чи притиснути сильніше.

Її губи — гарячі, живі. І цей її смак… чорт, я пам’ятаю його. Надто добре пам’ятаю, як шукав у інших, не в змозі її забути.

Мене плескають по плечу, і здається, це голос Кирила:

— Бодю…

Я неохоче відриваюся від улюблених губ. Світ повертається ривком — сміх, багаття, голоси. Усе дратує. Хочеться загарчати, щоб усі пішли під три чорти.

Юлька дихає уривчасто, нервово облизує губи. Бляха, Юля… яка ж вона прекрасна саме в такі моменти — коли сама собі не зізнається, що хоче.

— Поїхали додому, — шепочу їй так, щоб чула лише вона.

— Угу, — ховає погляд і тремтячою рукою знімає резинку — волосся спадає набік.

Два вдихи — і її погляд врізається в мене.

— Ти охрінів? — шипить, дивлячись прямо в очі. 

Щоки палають, губи почервоніли, подих збитий. Господи, саме така вона й зводить мене з розуму найбільше.

— Ще й як, — усміхаюся, навмисно не відпускаючи її руки. — І знаєш що? Ані краплі не шкодую.

— Богдане, — вона смикається, намагається вирватися, але я тримаю міцно. — Ти… при всіх!

— А мені байдуже, хто дивиться, — нахиляюся ближче, так що наші лоби майже торкаються. — Нехай знають. Нехай бачать.

— Дурень! — різко видихає, і в очах стільки злості, що ніби ось-ось вріже.

Вона підводиться й, не зважаючи на здивовані погляди, прямує до моєї машини.

Навколо стихає сміх, хлопці замовкають, хтось переглядається, але мені байдуже. Я — за нею.

Юля йде швидко, рішуче, плечі напружені. Відчиняє задні дверцята й сідає, грюкнувши ними просто перед моїм носом.

Я видихаю.

Злість і бажання перемішалися, кулаки самі собою стискаються. Хотілося б крикнути, струснути її, змусити дивитися на мене.

Але замість цього кутики губ усе одно смикаються в усмішці.

Ну треба ж було закохатися в таку Вередливу.

Хоча сам винен. Не ображав би — не стала б такою.