Раді Вас бачити!

Юля.

Ми повертаємося у двір, а я все ще пихкаю, як чайник. Серце ніяк не заспокоїться, щоки палають, а цей гад тягне мене за руку, ніби ми закохані голубки після романтичної прогулянки, а не після сцени на всю вулицю.

— Відпусти хоч зараз, — бурмочу, коли він заводить мене на кухню.

— Ні, — спокійно кидає і сідає за стіл, наче господар. — Ти нервуєш, а я поруч — значить, зараз заспокоїшся.

Тягне мене до себе на коліна. Я впираюся йому в плечі й дивлюся на нього згори вниз.

— Я не хочу сидіти в тебе на руках! Я хочу тебе прибити, щоб моє життя стало спокійнішим!

Він усміхається, зовсім не вражений моїм протестом.

— Приб’єш? — шепоче, стискаючи мою талію ще міцніше. — Спробуй, Юлько. Але після побачення.

Нахиляється й цілує мене в живіт, і в мене всередині все завмирає.

— Іди, одягайся, — дивиться мені в очі знизу вгору.

Я витріщаюся на нього так, ніби він щойно сказав: «Полетіли на Марс».

— Ти взагалі адекватний? — дивуюся. — Ти щойно поцілував мене в живіт!

— Ага, — ухмиляється, відкидається на спинку стільця, але рук із моєї талії не прибирає. — І ще раз можу. Хочеш?

— Не хочу! — огризаюся, але сама від жару в щоках мало не падаю в непритомність. — Богдане, ти… можеш поводитися як нормальний?

— Можливо? А це як? — його очі палають, дивляться так, ніби хоче з’їсти.

Я відводжу погляд. Так жадібно дивитися — бентежить.

— Ну… хоча б сидіти спокійно! Не чіплятися! — махаю руками, намагаючись вирватися з його хватки. Але марно — тримає міцно.

— Ага, — серйозно киває, але губи кривляться в усмішці. — Сидіти спокійно, не чіплятися… Можу, Юлько.

Сумніваюся. Дуже сумніваюся.

— Добре! Тоді прибери руки з моєї талії! — випалюю і дивлюся йому просто в очі, вся на нервах.

Він повільно-повільно прибирає долоні, але усмішка з обличчя не сходить.

— Виконав, — ліниво бурмоче. — Тепер твій хід, Юлько.

— Який ще хід? — кліпаю підозріло.

— Іди вдягайся. У тебе три хвилини.

— Це як? — вибухаю. — Мені мало трьох хвилин!

— Тобі вистачить, — спокійно відповідає, складаючи руки на грудях, ніби все вже вирішено. — Ти в мене і так красива, Юлько. Що тобі там вдягатися?

Щоки спалахують, як у школярки. Поруч із ним я не можу бути спокійною. Він мене нервує. Дуже. А може, це й не нервує?

Я розвертаюся і чешу до своєї кімнати, щоб далі не гризтися з ним.

А цей гад за спиною, звісно ж, додає:

— Юлько, я чекаю тебе в сукні. Красивій.

Я тупочу до кімнати, бурмочучи собі під ніс:

— Господи, ну чому з усіх чоловіків саме цей бовдур?!

Зачиняю двері до кімнати, обпираюся на них і видихаю.

— Ну і навіщо я вляпалася в це побачення?.. — питаю сама в себе.

Підходжу до дзеркала, завмираю, дивлюся на своє відображення. Щоки палають, губи припухлі після його-моїх поцілунків, очі блищать так, ніби я їх блискітками посипала.

— Краса-а-а… — кривлюся. — Ще подумає, що це через нього.

Риюся в шафі, викидаю на ліжко кофту, джинси, сукню. Усе здається або надто буденним, або занадто святковим.

— Господи, я що, реально підбираю вбрання заради Богдана? — витріщаюся на речі, що купою лежать на ліжку. — Капець!

Прикладаю до себе сукню. Дивлюся — занадто «я хочу бути красивою для тебе». Жбурляю назад.

— Юлю, зберись, яка сукня?! — наказую собі й знову лізу в шафу.

Телефон на ліжку вібрує. Повідомлення.

Від Богдана.

«Дві хвилини вже витратила. Залишилася одна. Поспішай, сонечко.»

— Убити мало, — шиплю, але серце калатає десь у горлі від того «сонечко».

Нарешті обираю рвані джинси й футболку. Бажання зробити все наперекір перемогло.

Знову підходжу до дзеркала. Пальцями поправляю волосся, відкриваю шию. Засоси!

— Бля-я-я… — прикриваю обличчя долонями. — Ну точно індик!

Це ж і мама бачила його шедеври. Який сором. Реальна ганьба перед мамою.

Риюся в косметичці, мажу тоналкою, пудрою, придивляюся. Здається, не видно.

Збираю рюкзак, востаннє дивлюся в дзеркало. Зітхаю.

Зараз він буде бурчати, а я — радіти.

Заходжу на кухню. Богдан сидить так само, розвалившись, кружку з моєю кавою крутить у руці. Піднімає на мене погляд… і завмирає.

— Ти… серйозно? — його брови повільно піднімаються.

Я гордо розправляю плечі, показую на свої джинси й футболку.

— Ага. Це називається «комфорт».

Він опускає погляд нижче, потім знову на мене, і усмішка повільно розповзається по обличчю.

— М-да, Юлько… — ліниво тягне. — На побачення з чоловіком і в рваних джинсах. Ти мене здивувати вирішила чи перевірити на витримку?

— Це називається «мені так зручно», — огризаюся. — І взагалі, ти сказав три хвилини! За три хвилини в сукню не перевдягнешся!

— Могла б, якби захотіла, — парирує, підводиться зі стільця й іде до мене.

— Богдане! — попереджувально піднімаю долоню. — Навіть не наближайся до мене!

Він ухмиляється, нахиляє голову так, що його губи майже торкаються мого вуха.

— Усе одно ти красива, Юлько, — хрипко шепоче. — Хоч у мішку.

Щоки спалахують так, що хоч яєчню смаж.

От зараза…

— Ти… дякую, — бурмочу й відвертаюся, а серце стрибає, ніби в класики грає.

Бодя сміється низько й задоволено, бере мене за руку.

— Ходімо, сонечко. Твої джинси мене не зупинять.

— Звучить двозначно, — бурмочу, дивлячись то на кеди, то на кросівки.

Кросівки. Взуваюся, а він мовчить. Лише спостерігає.

Я зав’язую шнурки, намагаюся не дивитися на нього. Але відчуваю — свердлить поглядом.

— Чого витріщився? — бурчу, не витримавши.

— Думаю, — ліниво відповідає.

— Про що? — піднімаю голову.

Він нахиляється ближче так, що я мимоволі відсуваюся.

— Як би з цих джинсів тебе швидше витягнути.

— Богдане! — гаркаю, схоплюючись. — Ти що мелеш? Ти нормальний? Ні?

Він ухмиляється, бере ключі з вішалки, ніби це його дім, і підморгує:

— Дивлячись у чиєму розумінні. У твоєму — ні. У своєму — так.

Я закочую очі, але серце тріпоче, мов спіймана пташка.

Бодя відчиняє двері, пропускає мене вперед.

— Ходімо, Юлько. На тебе чекає сюрприз.

— І що за сюрприз? — примружуюся, але він лише ухмиляється ширше.

— За поцілунок скажу, — знову нахабно відповідає.

Я готова прибити його прямо на місці. Знову він із цим поцілунком. Йому мало? І так губи, ніби оси покусали.