Раді Вас бачити!

Богдан.

Ми доїхали додому швидко — якщо не враховати, як мені хотілося притиснути її до себе на задньому сидінні, забувши, що зараз білий день. Але… тримаю себе в руках. Через силу.

Юлька вистрибує з машини першою. Оглядається довкола, вдихає повітря району.

— Усе-таки хороший район, — бурмоче.

Кидаю на неї погляд, відкриваючи багажник. Вона дивиться на дітей на майданчику — м’яко, з легкою усмішкою.

Я зависаю.

Як у цій дівчині вміщується стільки граней?

Шкідлива, запальна, різка — і водночас наївна, добра, ніжна.

Охрініти.

Вона обертається на мене — і я, щоб не витріщатися як ідіот, хапаю пакет. Досить уже пожирати її очима. Хоча… у цих її клятих шортах — це неможливо.

Коротких. Облягаючих. І з цими засмаглими ногами, від яких у мене дах зносить. І футболка, під якою вгадуються лінії її тіла.

Ну пиздець. Нормального дня більше не буде — і не передбачається.

Закриваю багажник. Блокую машину. Намагаюся думати про щось, крім неї. 

Хоч про податки почни думати, Болю — легше буде.

Підходжу до неї, а вона дивиться на мене очима, в яких — очікування… і ще щось. Те саме «ще», від якого тягне внизу живота і долоні сверблять від бажання доторкнутися.

Нема чого пояснювати — я її хочу. Сильно. До тремтіння. До бажання забути, як дихати.

— Юля… — починаю, але…

— Добрий день! Ви нові мешканці з 32-ї? — окликають нас.

Юля визирає з-за мого плеча, усміхається.

Я різко обертаюся — і всередині спалахує роздратування, гостре, як лезо.

Дівчина з візочком. І малий років п’яти. Оцей дрібний ловелас уже будує Юлі оченята.

Пиздець.

— Так, — відповідаю стримано.

Дівчина підходить і простягає руку Юлі.

Ніяковіє. Червоніє.

Ага. Все зрозуміло. Вона тут вирішила знайомства заводити.

НЕ ВЧАСНО.

— Я Ілона.

— Юля, — відповідає вона, тиснучи руку.

— Богдан, — бурчу, щоб не довелося теж тиснути руки.

У дівчини щоки спалахують ще сильніше. Вона стискає ручку візочка, ніби від хвилювання.

— Ви вибачте нас за шум уночі… У мене малеча неспокійна, плаче… Інакше ніяк…

Як на замовлення — з візочка долинає плач.

Юлька торкається моєї руки. Непомітно. Ледь піднімає брову:

«Ну давай, говори».

Я видихаю:

— Усе добре. Ми розуміємо. Нас це не турбує.

Дивлюся на Юлю — вона на мене, очі великі, щоки рожеві. І всередині щось дивно тьохкає — приємно. Бо я хочу, щоб вона була поруч не тільки сьогодні. І сподіваюся — буде.

Ілона дістає малечу. Усміхається Юлі.

— Хороший у тебе чоловік… Розуміючий. Теж готуєтесь до діток?

Юлька давиться повітрям. Ну все, приїхали.

А я — усміхаюся. Так, ніби моя Вередлива й справді вагітна, і мені це… подобається.

— Поки що ні, — спокійно відповідаю і обіймаю Юльку за талію. Притягую до себе. — Гарного дня.

Відводжу свою дівчину подалі. Вона йде поруч — маленька, тендітна, але, блін, вогняна.

Брови зведені, губи стиснуті — обдумує почуте. І ревнує, швидше за все.

Шорти миготять у полі зору кожні кілька секунд. І мені хочеться просто покласти руку туди — на її сідницю — і тримати. І не відпускати.

Пускаю її першою в під’їзд — а сам витріщаюся на її зад. Він у неї… він у неї ідеальний, чорт забирай. Очей відірвати не можу.

Але я тримаюся.

Один, два, три... — подумки рахую. Жалюгідна витримка, але хоч щось.

Заходимо в ліфт. Вона стає переді мною, піднімає погляд — знизу вгору… І я ледь не гаркаю сам на себе:

НЕ ПРИТИСКАЙ. НЕ ЦІЛУЙ. НІЧОГО НЕ РОБИ.

Якщо поцілую — готуванню кінець. Вона в спальні опиниться швидше, ніж я встигну вдихнути.

Двері відчиняються.

Виходимо.

Двоє мужиків заходять у ліфт — і обидва хмикають, оцінюючи Юлю.

Я завмираю. Стискаю зуби так, що аж у голові хрускіт віддається.

— Блять… — виривається.

Юля здригається — дивиться на мене.

— Що?

Що…

Та те, що якщо вони ще раз так подивляться — я їм очі в інший бік поверну.

Мовчки відчиняю двері, вона заходить першою — і мій погляд… На її нахилі — в голові вибухає ще одна граната пристрасті.

Юля нахиляється зняти ремінець із босоніжки.

Не присідає.

Нахиляється.

Юля… твою… мать… ти взагалі розумієш, що робиш із чоловіком?

Стискаю щелепу, але, блін, мазохіст — так і дивлюся на неї.

Вона одразу йде на кухню, навіть не звертаючи на мене уваги. Ніби квартира давно її, а я — додаток до меблів.

Розпускає волосся — і знову збирає в пучок, який я б одним рухом розпустив.

Оглядається.

— Став продукти на стіл, — каже, навіть не дивлячись. — Я все розберу.

Ставлю пакет, а в голові тільки одна думка:

Господи, мене клинить на ній. І я хочу її в спальні. Під собою. З усіх боків. Просто зараз.

Іду до кавомашини. Роблю найміцнішу каву.

Хоч якось відволіктися.

Юля розбирає пакет — щось ставить на стіл, щось у холодильник. І така зосереджена, ніби вона тут одна.

— Допомогти? — сам не знаю, навіщо питаю.

Не зможу крутитися біля неї й не торкатися.

— Ні, — бурмоче, скидаючи овочі в миску. — Займися своїми справами.

«Займися»… це слово різонуло слух.

Хапаю чашку — і на вихід. Моя фантазія вже знімає з неї шорти, саджає на стіл і…

— Стоп, — гаркаю.

Ставлю чашку на стіл. Відкриваю ноутбук.

— Робота… займуся роботою.

Намагаюся зосередитися на документах. Але за кілька хвилин — запах. Домашній. Теплий. Такий, який хочеться завжди відчувати вдома.

Вона ритмічно стукає ножем по дошці, вмикається вода, грюкає холодильник.

Видихаю. Мені треба працювати. Треба. Інакше втратю замовника.

Зосереджуюся на цифрах. Вчитуюся. Але чую, як вона тихо бурчить сама до себе. Чую, як сковорідка шипить. Як ложка стукає об каструлю.

Кожен звук — її.

Кожен нагадує: вона поруч.

Чорт. Думати важко.

Знову намагаюся зануритися в документи — і в цей момент хтось стукає.

Глухо. Наполегливо. Разів так три.

Я піднімаю очі.

— Кого це принесло? — бурмочу собі під ніс.

До мене ніхто не ходить. Я ж тільки заїхав.

Юля завмерла. Зі звуків — тільки булькання і шипіння сковорідки.

БАМ. Щось відставила вбік.

Кроки. Її.

Іде відчиняти.

Клацання замка — і чую жіночий голос:

— Привіііт.

Я одразу впізнаю. Сусідка справа. Та ще заноза. Липне, як жуйка під столом.

— Привіт, — відповідає Юля холодно.

Підводжуся з дивана. Тихо підходжу ближче. Чую кожне слово.

— Я сусідка справа. Тут хлопець живе, так?

І от тут починається шоу, яке я б подивився ще раз.

— Живе. А що? — голос у неї — крижаний. Спокійний. Небезпечний.

Я усміхаюся. Ось вона — моя Вередлива.

— А ти йому хто? — тисне сусідка. — Бо наче він тут один живе.

І пауза. Така, що я навіть дихання затримав.

Юля відповідає рівно, спокійно:

— А ти слідкуєш за мешканцями?

Кутики губ самі повзуть угору.

Сусідка трохи губиться:

— Ні. Але ми перетинаємось на сходовій. Ти сестра? — робить акцент на «сестра».

І Юлька видає:

— Дружина його. Ще питання є?

Я стою, притулившись до стіни, і стримую сміх.

Глухий. Низький. Задоволений.

Дружина… От воно, значить, як.

Добре, сонечко. Мені подобається. Дуже.

Сусідка явно розгубилася:

— Нема… Я просто хотіла познайомитися…

— Сумніваюся, що він теж хоче знайомитися. До побачення.

І Юлька так грюкнула дверима, що, я впевнений, на три поверхи вниз і вгору почули.

Виходжу, щоб не спалитися на підслуховуванні.

Юля повертається. Щоки червоні. Губи стиснуті.

— Хтось приходив? — питаю, ніби нічого не чув.

— Дверима помилилися, — різко кидає.

Я ледь стримую сміх.

Ох ти ж моя маленька брехуха.

Підходжу ближче. Дивлюся на неї.

Вона — злиться. Ревнує. Видає це лінією губ, поглядом, різкими рухами.

І ця її ревність… Гостра. Жива. Чиста. Вона мені подобається. Чорт, як же вона мені подобається.

Дивлюся на неї і думаю:

якби вона знала, що своїм «дружина» зробила мене щасливішим, ніж це взагалі мало б бути.

І що я б не заперечував… якби вона перестала жартувати й сказала це серйозно.