Правда випливла некрасиво і швидко.

Ще два дні тому вони не знали, хто стоїть за повідомленнями. Не знали, хто фотографував їх, хто стежив, хто знав, де вони перебувають, і головне — чого від них насправді хочуть.

Тепер у Ярослава було ім'я.

А разом із ним — ціла купа нових питань.

Він не став чекати, поки шантажист знову напише.

Після останньої розмови з Олесею Ярослав зрозумів одне: сидіти й чекати більше не можна.

Він підняв усі свої контакти.

Спочатку звернувся до охорони університету. Потім до людей з IT-відділу. Перевірили записи з камер, журнали доступу до службових приміщень, час входу та виходу з корпусів.

Ярослав навіть подзвонив кільком колишнім однокурсникам, з якими роками майже не спілкувався. Один працював у сфері кібербезпеки, інший мав знайомих у відповідних структурах.

Він не розповідав їм усю історію.

Лише те, що було необхідно.

Чим більше інформації збирали, тим чіткіше вимальовувалась картина.

Повідомлення надходили не випадково.

Людина стежила за ними.

Знала університет.

Знала розклад.

Знала, де Ярослав паркує машину.

А найгірше — мала доступ до місць, куди звичайний студент просто так не потрапив би.

На другий день вдалося вийти на IP-адресу, з якої кілька разів відправляли повідомлення.

Далі слід привів до невеликого кафе неподалік університету.

Там одна й та сама людина кілька разів сиділа з ноутбуком.

Після цього залишилося найпростіше.

Ім'я.

Ярослав отримав його ближче до вечора.

Олеся саме сиділа за кухонним столом і намагалася читати конспект, коли почула, як відчинилися вхідні двері.

Вона одразу зрозуміла, що щось сталося.

Ярослав зайшов мовчки.

Не зняв одразу пальто.

Не запитав, чи вона вечеряла.

Просто пройшов до кухні, дістав із сумки кілька аркушів і поклав їх на стіл.

Олеся подивилася на нього.

— Що це?

— Почитай.

Вона взяла верхній аркуш.

Очі швидко пробіглися по тексту.

А потім зупинилися на імені.

Максим Коваленко.

Олеся підняла погляд.

— Це він?

Ярослав сів навпроти.

— Схоже, так.

Він говорив спокійно, але по обличчю було видно, чого йому коштувало зберігати цей спокій.

— Третій курс. Юридичний факультет. Помічник одного з членів наглядової ради.

Олеся знову подивилася на папір.

— Помічник?

— Так.

Вона повільно перевела погляд на Ярослава.

— Тобто він мав доступ до інформації про університет?

— Частково.

— І міг знати про засідання ради?

— Міг.

У Олесі по спині пробіг холодок.

Вона ще раз подивилася на ім'я.

— Аліна...

Ярослав кивнув.

— Він колишній хлопець Аліни з компанії Романова.

Тепер усе починало складатися.

Не ідеально.

Не до кінця.

Але вже не було тієї безформної темряви, у якій вони перебували останні дні.

— Навіщо йому це? — тихо запитала Олеся.

Ярослав відкинувся на спинку стільця.

— Гроші. І помста.

— За що?

— Виявилося, його батько втратив великий підряд через рішення, яке я підтримав ще на початку року.

Олеся мовчала.

— Для мене це було звичайне робоче рішення, — продовжив Ярослав. — Один із контрактів університету. Були порушення, я виступив проти продовження. Для його родини це виявилося серйозним ударом.

— Вони втратили гроші?

— Великі гроші. Потім пішли борги.

Ярослав провів долонею по обличчю.

— А Аліна залишила його саме тоді, коли гроші закінчилися.

— І він вирішив помститися тобі?

— Не тільки.

Ярослав подивився на аркуш.

— Схоже, він хотів довести, що може мене притиснути. Заробити на цьому. А якщо одночасно допоможе людям Романова або поверне собі їхню прихильність — ще краще.

Олеся повільно відклала папір.

— Він використовував мене.

— Так.

— Просто як спосіб ударити по тобі.

— Схоже на це.

Вона опустила очі.

Ця думка була неприємною.

До болю неприємною.

Весь цей час вона думала, що хтось ненавидить їх як пару. Що хтось хоче зруйнувати їхні стосунки.

А виявилося, що для тієї людини вона могла бути лише зручним інструментом.

— Як ви його знайшли?

Ярослав коротко пояснив.

Про повідомлення.

Про IP.

Про кафе.

Про камери.

Про збіг часу.

Про те, як одна деталь потягнула за собою іншу.

— Він не був особливо обережним, — сказав Ярослав. — Думав, що якщо використовуватиме різні точки доступу, ми не вийдемо на нього.

— Але вийшли.

— Так.

Олеся на секунду усміхнулася.

Вперше за останні кілька днів.

Зовсім трохи.

— Значить, він не такий розумний, як думав.

Ярослав теж ледь усміхнувся.

— Не поспішай радіти.

— Чому?

— Бо фото вже зроблені. І я не знаю, скільки копій він встиг зробити.

Усмішка зникла з її обличчя.

— Тобто він міг відправити їх комусь ще?

— Міг.

— У студентські чати?

— Можливо.

— Романову?

— Можливо.

Олеся стиснула пальці.

— Тоді ми все одно не можемо це повернути назад.

— Ні.

Ярослав говорив чесно.

Без красивих обіцянок.

— Але можемо зробити так, щоб він більше не міг нами керувати.

Олеся підняла на нього очі.

— Що ти будеш робити?

— Завтра викличу його на розмову.

— Сам?

— Ні.

Він похитав головою.

— Цього разу все буде офіційно. Свідки. Матеріали. Представник університету.

Ярослав зробив паузу.

— Якщо він не прибере фото і не припинить шантаж — підемо далі.

— До поліції?

— До поліції.

— Навіть якщо через це все стане ще гірше?

— Так.

Олеся кілька секунд мовчала.

Потім запитала:

— А якщо він скаже, що це не він?

— Тоді ми покажемо йому те, що вже маємо.

Ярослав узяв телефон.

На екрані було кілька фотографій, скриншоти повідомлень і результати перевірки.

— У нас достатньо, щоб він зрозумів: більше ховатися за невідомим номером не вийде.

Олеся дивилася на екран.

— Я хочу бути там.

Ярослав одразу заперечив:

— Олесю...

— Ні.

Вона сказала це спокійно.

— Я хочу бути там.

— Це може бути неприємно.

— Мені вже було неприємно.

Вона підняла очі.

— Я хочу бачити його обличчя, коли він зрозуміє, що більше не анонім.

Ярослав кілька секунд мовчав.

Потім кивнув.

— Добре.

Він простягнув руку через стіл і накрив її пальці своєю долонею.

— Тоді завтра. О десятій. У малому залі засідань.

— Я прийду.

— Я подбаю, щоб були потрібні люди.

Олеся кивнула.

Вона відчула, як напруга в плечах трохи відступає.

Вперше за останній тиждень вони знали, куди йти.

Знали, проти кого.

Знали, що можуть зробити.

Але спокій усе одно не приходив.

Того вечора вони майже не говорили.

Телевізор не вмикали.

Олеся сиділа на дивані, підібгавши ноги, і бездумно перегортала сторінки конспекту.

Ярослав кілька разів відповідав на дзвінки.

Коротко.

Сухо.

— Так.

— Ні, завтра о десятій.

— Документи будуть.

— Добре. Дякую.

Після кожної розмови він клав телефон на стіл і на кілька секунд заплющував очі.

Олеся це помічала.

Вона бачила, наскільки він втомився.

І знала, що найбільше його виснажувала навіть не загроза посаді.

А страх за неї.

Телефон Олесі завібрував.

Вона подивилася на екран.

Повідомлення від Віки.

«У гуртожитку поки тихо. Усі чекають, що буде далі. Ти як?»

Олеся кілька секунд думала, що відповісти.

Потім написала:

«Нормально. Завтра все має вирішитися.»

Віка майже одразу поставила запитання:

«Ти точно впевнена?»

Олеся подивилася на Ярослава.

Він сидів поруч і читав документи.

Вона набрала:

«Ні. Але тепер ми знаємо, хто це.»

І вимкнула телефон.

Ближче до півночі вона притулилася до спинки дивана.

У квартирі було тихо.

За вікном зрідка проїжджали машини, десь далеко гавкав собака.

Ярослав сидів поруч.

Олеся кілька секунд дивилася перед собою, а потім тихо сказала:

— Мені страшно.

Він одразу повернувся до неї.

— Знаю.

— Але вже не так, як раніше.

— Чому?

Олеся знизала плечима.

— Бо тепер хоча б зрозуміло, з ким воюємо.

Ярослав нічого не сказав.

Просто обійняв її ззаду й уткнувся підборіддям у її плече.

— Завтра все закінчиться.

Олеся повернула голову.

— Ти впевнений?

Він на секунду замислився.

— Принаймні ця частина.

Вона хотіла йому повірити.

Дуже хотіла.

Але всередині все одно залишався страх.

Бо навіть якщо завтра Максим визнає провину...

Фото вже бачили.

Їх могли пересилати.

Зберігати.

Обговорювати.

І навіть якщо всі докази зникнуть з чатів, пам'ять людей не видалиш одним наказом.

Олеся тихо видихнула.

— Думаєш, ми зможемо після цього нормально повернутися до університету?

Ярослав не відповів одразу.

— Не знаю.

Ця чесність чомусь заспокоїла її більше, ніж будь-яка красива обіцянка.

— Але спробуємо.

Олеся накрила його руку своєю.

Вони ще не знали, що завтра чекає на них у тому маленькому залі.

Не знали, чи визнає Максим усе.

Не знали, хто ще може бути втягнутий у цю історію.

Але тепер вони більше не билися з тінню.

У них було ім'я.

Було обличчя.

Був мотив.

І були докази.

Принаймні вони так думали.

Бо наступного ранку на телефон Ярослава прийшло одне коротке повідомлення.

Від Максима Коваленка.

«Я прийду. Але ви знайшли не того, хто все це почав.»

Ярослав прочитав його двічі.

А потім повільно підняв очі на Олесю.

І вперше за весь вечір його обличчя змінилося.

— Що? — запитала вона.

Ярослав повернув їй телефон.

Олеся прочитала повідомлення.

І холод знову повернувся під шкіру.

Виявляється, знайти винного — ще не означало знайти того, хто стояв за всім.