Раді Вас бачити!

Олеся піднялась на останній поверх уже після того, як більшість викладачів розійшлися. Коридор був порожнім, тільки десь далеко гудів прибиральний пилосос. Вона постукала і, не чекаючи відповіді, увійшла.

Ярослав стояв біля столу зі спиною до дверей. Коли обернувся, на секунду його обличчя змінилося — ніби він не очікував, що вона справді прийде.

— Ти сказала, що зайдеш по документ, — тихо мовив він. — Документ уже підписаний учора.

Олеся закрила двері. Клацнув замок.

— Я не по документ.

Він повільно відклав ручку і сів на край столу. Рукава сорочки були закочені, татуювання на передпліччях видно чітко. Олеся підійшла ближче. Серце калатало так, що було чути у вухах.

— Тоді по що? — спитав він низько.

Вона зупинилась за крок від нього.

— По те, що вчора сталося. І по те, що ти сказав «пізніше поговоримо».

Ярослав дивився на неї довго. Потім тихо видихнув і провів рукою по обличчю.

— Олеся… якщо ми зараз почнемо говорити — я знову тебе торкнуся. А після вчорашнього я вже не впевнений, що зможу зупинитись.

— Тоді не зупиняйся.

Слова повисли між ними. Ярослав різко підвівся. Зробив крок. Потім ще один. Тепер він стояв так близько, що Олеся відчувала тепло його тіла і запах парфуму.

— Ти розумієш, де ми? — тихо спитав він. — Це кабінет ректора. За дверима будь-хто може пройти.

— Тоді треба бути тихішими.

Він різко притягнув її до себе. Поцілунок вийшов одразу глибоким, майже сердитим. Олеся вчепилась пальцями в його сорочку, відповідаючи так само жадібно. Ярослав розвернув її і посадив на край столу. Папери поїхали вбік, щось упало на підлогу — ніхто не звернув уваги.

Його руки вже були під її футболкою. Гарячі, впевнені. Він стягнув її через голову одним рухом і кинув на крісло. Олеся сиділа перед ним у одному бюстгальтері і відчувала, як горять щоки. Але відводити очі не стала.

Ярослав дивився на неї темно, важко. Потім нахилився і поцілував шию — саме туди, де вчора залишив слід. Олеся закинула голову і тихенько охнула. Його рот спускався нижче, до ключиць, до грудей. Коли він стягнув бюстгальтер, вона вже тремтіла.

— Тиха, — прошепотів він їй у шкіру. — Дуже тиха.

Вона кивнула, кусаючи губу. Ярослав опустився нижче, розстібнув її джинси і повільно стягнув їх разом із білизною. Олеся підняла стегна, допомагаючи. Коли вона залишилась повністю голою на його столі, він на мить просто дивився.

— Красива, — глухо сказав він. — До біса красива.

Потім опустився на коліна між її ніг і поцілував її там. Олеся різко вдихнула і вчепилась пальцями в край столу. Його рот був гарячий, язик — повільний і точний. Вона намагалась не стогнати, але виходило погано. Ярослав притримував її стегна, не даючи відсторонитись, і робив усе так, ніби мав увесь час світу.

Коли вона кінчила, то ледь не скрикнула. Він піднявся, витер рот тильною стороною долоні і швидко розстібнув ремінь. Олеся дивилась, як він звільняє себе, і знову відчула тягуче тепло між ніг.

Ярослав притягнув її ближче до краю столу, розвів ноги і повільно ввійшов. Обидва завмерли. Він був глибоко, щільно, і Олеся тихо застогнала йому в плече.

— Тихіше, — нагадав він хрипко, але сам уже рухався.

Спочатку повільно. Потім швидше. Стіл тихо скрипів. Олеся обхопила його ногами, вчепилась у плечі і кусала губу, щоб не кричати. Ярослав цілував її шию, груди, губи — жадібно, майже грубо. Кожен поштовх віддавався в усьому тілі.

— Дивись на мене, — раптом сказав він.

Олеся відкрила очі. Їхні погляди зустрілися. У його очах не було нічого від ректора. Тільки голод і щось темне, майже болісне.

Вона кінчила вдруге, стискаючись навколо нього. Ярослав догнав її через кілька різких рухів, втиснувшись обличчям їй у шию і глухо стогнучи.

Після цього вони ще деякий час стояли так — він між її ніг, вона на столі, обидва важко дихали. Десь за дверима пройшли кроки. Обидва завмерли. Кроки віддалились.

Ярослав обережно вийшов і допоміг їй зійти зі столу. Мовчки подав футболку. Олеся одягалась швидко, пальці трохи не слухались. Він теж привів себе до ладу, застібнув ремінь, поправив сорочку.

Коли вона вже збиралась до дверей, він раптом тихо сказав:

— Це вже не помилка. І не зрив. Я більше не можу себе в цьому переконувати.

Олеся обернулась. Він стояв біля столу, дивлячись на неї серйозно, без жодної маски.

— Тоді ким ми є? — спитала вона.

Ярослав кілька секунд мовчав. Потім відповів чесно:

— Я ще не знаю, як це назвати. Але я точно знаю, що не збираюся зупинятись.

Олеся кивнула. Горло було сухим.

— Тоді й я ні.

Вона вийшла, тихо закривши двері. У коридорі притулилась спиною до стіни і закрила очі. Між ніг усе ще відчувалось, тіло тремтіло, а в голові крутилось лише одне:

Він більше не тікає.

І це вже небезпечніше за будь-яку таємницю.