Раді Вас бачити!

Ярослав ще довго стояв біля столу після того, як вона вийшла. Пальці все ще стискали край стільниці так сильно, що кісточки побіліли. У кабінеті пахло її парфумом — легким, солодкуватим, тим самим, що тоді в готелі. Він навмисне відкрив вікно, щоб вивітрити.

Не допомогло.

Він сів і кілька хвилин просто дивився в одну точку. Потім різко відкрив ноутбук і набрав коротке повідомлення помічниці:

«З завтрашнього дня всі питання першокурсників філологічного щодо документів і зарахування направляти безпосередньо до деканату. Мій кабінет у таких справах більше не задіяний.»

Натиснув «надіслати». Поставив крапку.

Професійна дистанція. Єдине, що зараз могло його врятувати.

Він знав себе. Знав, наскільки тонкою була межа. Щойно вона зайшла і прямо спитала «ти мене пам’ятаєш?» — весь його контроль знову пішов тріщинами. Він ледь не торкнувся її. Ледь не сказав те, чого казати не можна. Ледь не зробив те, за що потім не зміг би себе виправдати.

Тому правила мали стати жорсткішими.

Ярослав відкрив календар і переніс кілька зустрічей. Усі заходи, де могли бути першокурсники філологічного, він або пропускав, або з’являвся мінімально. Якщо треба було бути присутнім на загальних зборах — тримався якомога далі від їхнього факультету. Якщо бачив знайоме світле волосся в коридорі — змінював маршрут.

Це виглядало смішно. Майже жалюгідно. Ректор, який тікає від однієї студентки. Але краще так, ніж навпаки.

Увечері він ще довго сидів над документами. Коли нарешті зібрався їхати додому, телефон на столі завібрував. Повідомлення від Ірини Сергіївни:

«Ярославе Володимировичу, ви сьогодні просили направити всі питання першокурсників до нас. Все зрозуміло. Але якщо раптом знадобиться — ми на місці.»

Він коротко відписав подяку і вимкнув екран.

У квартирі було тихо і порожньо. Ярослав скинув піджак, розстібнув сорочку і налив собі віскі. Сів біля вікна і довго дивився на вогні міста. У голові все одно крутилась вона. Те, як стояла біля дверей і вимагала відповіді. Те, як тремтів її голос. Те, як вона дивилась — прямо, без страху, майже з викликом.

Він зробив ковток. Рідина обпекла горло.

«У нас не може бути нічого», — жорстко сказав він собі вголос. — «Зовсім. Ніяких поглядів. Ніяких розмов наодинці. Ніяких випадкових зустрічей у коридорах. Крапка.»

Слова прозвучали переконливо. Майже як наказ.

А тіло все одно реагувало інакше. Варто було лише заплющити очі — і він знову бачив її під собою. Відчував, як стискаються її пальці на його плечах. Чув тихий стогін, коли він рухався глибше. Пам’ять виявилась жорстокою і дуже детальною.

Ярослав різко відкрив очі і допив віскі одним ковтком. Поставив склянку. Дістав телефон і відкрив робочу пошту. Змусив себе читати листи. Відповідати. Планувати наступний тиждень.

Професійна дистанція.

Єдиний спосіб залишитись на цій посаді.

Єдиний спосіб не зруйнувати їй життя ще до того, як воно по-справжньому почалось.

Він це розумів головою.

А руки все одно пам’ятали, яке в неї м’яке волосся.

І як вона тихо шепотіла його ім’я в темряві.

Ярослав відкинувся на спинку крісла і закрив обличчя долонями.

Він встановить цю дистанцію.

Навіть якщо для цього доведеться стати холоднішим за лід.

Навіть якщо кожного разу, коли вона проходитиме повз, йому захочеться все зруйнувати одним рухом.

Бо інакше вони обоє програють.