Раді Вас бачити!

Наступного дня Олеся майже не чула викладача.

Вона сиділа на останній парті, дивилася на дошку й намагалася робити вигляд, що слухає лекцію, але слова розсипалися в голові без жодного сенсу.

Вона весь час поверталася до вчорашнього повідомлення.

«Ти в гуртожитку?»

«Не виходь нікуди сьогодні.»

«Просто довірся мені.»

Ярослав нічого не пояснив.

І саме це лякало найбільше.

Бо вона вже знала його достатньо добре, щоб розуміти: якщо він мовчить, значить, проблема серйозна.

Телефон лежав поруч із зошитом екраном донизу.

Олеся кілька разів хотіла перевірити повідомлення, але щоразу зупиняла себе.

Не зараз.

Ще трохи.

Вона обіцяла собі дочекатися кінця пар.

Коли нарешті пролунала остання пара, студенти почали швидко збирати речі. У коридорі стало шумно. Хтось сміявся, хтось обговорював викладача, хтось уже домовлявся, куди піде ввечері.

Олеся вийшла з корпусу останньою.

Біля старого корпусу було майже порожньо.

Вона одразу побачила його машину.

Ярослав сидів за кермом.

Навіть здалеку було видно, що він виглядав погано.

Темні тіні під очима.

Неголений.

Жорстка лінія рота.

Він ніби постарів за одну ніч.

Олеся підійшла до автомобіля й відчинила дверцята.

— Привіт.

— Привіт.

Його голос був тихим.

Вона сіла поруч і зачинила двері.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Ти не спав? — запитала вона.

— Спав.

Вона ледь усміхнулася.

— Не бреши.

Ярослав відвів погляд.

— Майже не спав.

Олеся хотіла запитати, що сталося, але він уже завів двигун.

Автомобіль рушив.

Спочатку вони їхали мовчки.

За вікном пропливали знайомі вулиці, перехрестя, магазини, люди з пакетами в руках. Місто жило своїм звичайним життям, ніби нічого не відбувалося.

А для Олесі все змінилося.

Вона дивилася у вікно й відчувала, як усередині наростає тривога.

— Куди ми їдемо?

— Подалі від університету.

— Чому?

— Поговорити.

Одне слово.

Але сказане таким тоном, що Олеся відчула холод у грудях.

Вона повернулася до нього.

Ярослав тримав кермо обома руками.

Занадто міцно.

Наче це було єдине, що він зараз міг контролювати.

Через двадцять хвилин він звернув із головної дороги.

Тут було тихо.

Невеликий приватний сектор, кілька старих будинків, дерева вздовж дороги. Машин майже не було.

Ярослав зупинився біля узбіччя й заглушив двигун.

Тиша стала ще важчою.

Олеся подивилася на нього.

— Що сталося?

Він не відповів одразу.

Дивився вперед через лобове скло.

— Ярославе?

Він повільно вдихнув.

— Олеся, нам треба зупинитись.

У неї ніби забрали повітря.

Вона не одразу зрозуміла слова.

— Що?

— Це.

Він нарешті повернув до неї голову.

— Нас.

Олеся кілька секунд просто дивилася на нього.

— Я не розумію.

— Поки ще можна.

— Що можна?

— Зупинити все.

Він говорив рівно.

Надто рівно.

Саме тому вона зрозуміла, наскільки йому важко.

— Чому?

Ярослав опустив погляд.

— Фото.

Одне слово.

І все стало зрозуміло.

Олеся повільно відкинулася на сидіння.

— Воно в них?

— Так.

— Ти його бачив?

— Так.

— Що там?

Він подивився їй в очі.

— Ми.

Олеся заплющила очі.

Вона знала.

Знала, що колись це мало статися.

Але сподівалася, що коли цей момент прийде, вони зустрінуть його разом.

— Хтось шантажує тебе?

— Поки що лише погрожує.

— Чого хоче?

— Не знаю.

— Тоді чому ти говориш про розрив?

Ярослав провів долонею по обличчю.

— Бо якщо фото піде далі, удар буде не тільки по мені.

— По мені?

— Так.

Він повернувся до неї всім корпусом.

— Ти розумієш, що буде, якщо воно потрапить у студентські чати? Люди не будуть розбиратися. Ніхто не стане слухати пояснення. Ти першокурсниця. Я ректор. Для них цього буде достатньо.

— Я знаю.

— Ні, Олеся. Ти не знаєш.

Його голос уперше став різкішим.

— Тебе почнуть обговорювати. Писатимуть гидоту. Називатимуть усе, що тільки зможуть придумати. Тобі можуть створити проблеми з навчанням. Тебе можуть змусити виправдовуватися за те, чого ти не повинна була нікому пояснювати.

Олеся дивилася на нього, стискаючи пальці.

— А ти?

— Я переживу.

— А якщо тебе звільнять?

— Переживу.

— А якщо університет зруйнує твою кар'єру?

— Олеся...

— Тоді чому ти вирішив, що я не переживу?

Він замовк.

Вона відчула, як у горлі стискається клубок.

— Ти хочеш мене кинути.

— Я хочу тебе захистити.

— Це не захист.

— А що?

— Втеча.

Ярослав різко повернувся.

— Ти думаєш, мені легко це говорити?

— Ні.

— Тоді не роби вигляд, що я цього хочу.

— А хіба ні?

Він нічого не відповів.

Олеся відвернулася до вікна.

Очі пекли.

Вона не хотіла плакати.

Не перед ним.

Не зараз.

— Пам'ятаєш, що ти мені сказав?

— Що?

— Що кохаєш мене.

Ярослав опустив очі.

— Пам'ятаю.

— І що тепер?

— Саме тому я це роблю.

Олеся гірко усміхнулася.

— Знаєш, що найстрашніше?

Він мовчав.

— Не фото.

Вона витерла сльозу, яка все-таки скотилася по щоці.

— Не студенти. Не плітки. Навіть не те, що буде з твоєю посадою.

Ярослав дивився на неї.

— Я боюся, що ти вирішиш за нас обох.

Його обличчя змінилося.

— Олеся...

— Ти весь час думаєш, що повинен мене захищати. Вирішувати. Контролювати. Відводити від небезпеки.

Вона повернулася до нього.

— Але я не дитина.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш.

Її голос затремтів.

— Бо якби знав, то запитав би мене, чого хочу я.

Ярослав мовчав.

— Ти навіть не дав мені шансу сказати, що я залишусь.

— Я не хочу, щоб ти через мене втратила все.

— А я не хочу втратити тебе.

Ці слова зависли між ними.

Він дивився на неї, не знаходячи відповіді.

Олеся вдихнула.

— Ти думаєш, що якщо зараз підеш, мені стане легше?

— Можливо.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Мені буде боляче. Дуже.

Ярослав стиснув щелепу.

— З часом мине.

Олеся подивилася на нього майже ображено.

— Ти справді в це віриш?

Він не відповів.

— Бо я не вірю.

Вона опустила голову.

Кілька секунд у машині було чути лише її тихе дихання.

Потім вона сказала:

— Я вже одного разу втратила людину, якій довіряла.

Ярослав уважно подивився на неї.

— Я не хочу вдруге пережити те саме.

Він хотів щось сказати, але слова не знаходилися.

Олеся витерла щоку.

— Ти сам казав, що ми повинні бути чесними одне з одним.

— Так.

— Тоді будь чесним.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Ти хочеш мене залишити?

Ярослав завмер.

Відповідь була очевидною.

Але вимовити її він не міг.

— Ні.

Олеся ледве чутно видихнула.

— Тоді не залишай.

Ярослав заплющив очі.

— Олеся...

— Не залишай мене.

Цього разу її голос зламався.

Вона простягнула руку й торкнулася його рукава.

— Я боюся.

Він відкрив очі.

— Дуже боюся.

Її пальці тремтіли.

— Але я більше боюся прокинутися завтра і зрозуміти, що ти просто вирішив, що мене більше немає у твоєму житті.

Ярослав дивився на її руку.

Потім накрив її своєю.

— Я не хочу тебе втрачати.

— Тоді не роби цього.

— Я просто не знаю, як тебе вберегти.

— Тоді будемо думати разом.

Він стиснув її пальці.

— А якщо стане гірше?

— Тоді будемо думати ще раз.

— А якщо фото опублікують?

— Тоді будемо вирішувати, що робити.

— А якщо через мене ти втратиш навчання?

Олеся ледь усміхнулася крізь сльози.

— Я не вступала сюди заради університетської репутації.

— А заради чого?

— Заради себе.

Він усміхнувся вперше за весь день.

Ледь помітно.

Але усміхнувся.

— Ти неймовірна.

— Ні. Просто вперта.

— Це я вже зрозумів.

Вона подивилася на нього.

— То що?

Ярослав довго мовчав.

Потім повільно кивнув.

— Добре.

— Що означає «добре»?

— Я не тікаю.

Олеся заплющила очі від полегшення.

— Справді?

— Поки що.

Вона одразу насупилася.

— Поки що?

— Якщо ситуація погіршиться, ми поговоримо ще раз.

— І я тебе вислухаю.

— Обов'язково.

— Але й ти мене вислухаєш.

— Домовились.

Олеся видихнула.

Наче тільки зараз дозволила собі перестати боятися.

Ярослав потягнувся до неї.

Не різко.

Обережно.

Він притягнув її ближче, і вона одразу обійняла його.

Олеся вткнулася обличчям йому в плече.

Від нього пахло парфумом і кавою.

Звичайний запах.

Такий знайомий.

І раптом він став для неї чимось на кшталт доказу, що все ще може бути добре.

Ярослав заплющив очі й обійняв її міцніше.

Він не знав, що буде завтра.

Не знав, хто надіслав фотографію.

Не знав, чого вимагатиме ця людина.

Але зараз Олеся була поруч.

І він не збирався її відпускати.

— Ярославе?

— Мм?

— Тільки не бреши мені більше.

Він завмер.

— Про що?

— Про небезпеку.

Вона трохи відсторонилася й подивилася йому в очі.

— Якщо тобі ще щось напишуть — ти скажеш мені.

Ярослав вагався.

Потім кивнув.

— Скажу.

Це була неправда.

Бо він уже знав про зустріч завтра о чотирнадцятій.

І поки що не збирався їй про неї говорити.

Не тому, що не довіряв.

А тому, що хотів спочатку сам зрозуміти, з ким має справу.

Він не хотів знову бачити страх у її очах.

Не хотів втягувати її ще глибше.

Але десь усередині вже розумів:

тепер приховати від неї правду надовго не вийде.

Олеся знову поклала голову йому на плече.

— Я думала, що ти справді мене залишиш.

— Не залишу.

— Обіцяєш?

Він провів рукою по її волоссю.

— Обіцяю.

За кілька секунд телефон Ярослава завібрував у кишені.

Він завмер.

Олеся підняла голову.

— Це він?

Ярослав дістав телефон.

На екрані було повідомлення з невідомого номера.

«Добре, що ви вирішили залишитися разом.»

Ярослав відчув, як холоне кров.

Він повільно підняв очі на Олесю.

— Що там?

Він нічого не відповів.

Бо наступне повідомлення прийшло майже одразу.

«Завтра о 14:00. Будьте самі. І не приводьте її.»

Ярослав стиснув телефон у руці.

Тепер він зрозумів головне.

Той, хто стежив за ними, знав не тільки про їхнє минуле.

Він знав, де вони знаходяться зараз.

І, можливо, бачив їх просто в цю мить.