Раді Вас бачити!

Потяг прибув до столиці з невеликим запізненням. Олеся вже стояла біля дверей з валізою, коли вагон нарешті зупинився. Двері відкрились з шипінням, і її одразу обілляло чужим шумом — голоси, оголошення в динаміках, гуркітки валіз по плитках.

Вона вийшла і на мить просто зупинилась на пероні. Людей було занадто багато. Усі кудись поспішали, обходили, зачіпали плечима. Олеся міцніше стиснула ручку валізи і пішла за вказівниками до виходу.

На вулиці виявилось ще гамірніше. Таксі вишикувались у довгу чергу, хтось голосно торгувався з водієм, хтось курив прямо біля дверей вокзалу. Олеся дістала телефон і ще раз перевірила адресу гуртожитку. Їхати треба було через пів міста.

Спочатку вона хотіла зекономити і сісти на маршрутку, але з валізою це здалося надто складно. Тому спіймала перше вільне таксі. Водій лише кивнув, коли вона назвала вулицю, і мовчки поїхав.

За вікном змінювались райони. Спочатку старі будинки біля вокзалу, потім висотки, потім тихіші вулиці з деревами. Олеся дивилась і ловила себе на думці, що все виглядає інакше, ніж вона уявляла. Більше скла, більше реклами, більше людей, які ніби ніколи не зупиняються.

Гуртожиток знайшли не одразу. Водій двічі уточнював номер будинку. Коли нарешті зупинились біля дев’ятиповерхівки зі старою штукатуркою, Олеся вже була готова просто вийти куди завгодно.

Вона заплатила, витягла валізу і стояла кілька секунд перед прохідною. Охоронець байдуже подивився на неї через скло.

— Документи.

Олеся простягнула направлення і паспорт. Чоловік довго вивчав папірці, звірив зі списком і лише тоді кивнув.

— Третій поверх, 312. Ключі в комендантки. І щоб без гостей після одинадцятої.

Вона подякувала і потягнула валізу до входу. Ліфт не працював — на дверях висів папірець «Несправний». Сходами з валізою виявилось важче, ніж вона думала. На третьому поверсі Олеся вже трохи задихалась.

Кімната 312 була в кінці коридору. Двері виявились відчиненими. Усередині пахло пилом і чиїмось солодким парфумом. Два ліжка вже були зайняті — на одному лежали розкидані речі, на іншому стояла дорога валіза. Третє, біля стіни, залишалось вільним.

Олеся обережно зайшла і поставила свою валізу біля порожнього ліжка. Кілька секунд просто стояла, оглядаючи нове житло. Стіни злегка потріскані, вікно виходило у двір, де вже хтось сушив білизну. Не ідеально. Але її.

Вона сіла на край матраца. Пружини тихо скрипнули. За вікном доносились голоси і далекий шум дороги. Олеся провела долонею по жорсткій поверхні і раптом чітко відчула: вона справді тут. Сама. Без батьківських криків. Без потреби щовечора зачинятись на ключ.

Усміхнулась сама собі — втомлено, але по-справжньому.

Потім розстебнула валізу і почала діставати речі. Одяг, рушник, пакет з їжею на перший вечір, зарядки, документи. На самому дні лежала червона футболка, у якій вона була тієї ночі. Олеся дістала її, секунду потримала в руках і швидко засунула в дальній кут шафи. Не зараз. Не сьогодні.

Коли основні речі були розкладені, вона дістала телефон і написала коротке повідомлення матері:

«Доїхала. Все нормально.»

Відповіді не було. І вона особливо не чекала.

Зате Віка з рідного міста відповіла майже одразу:

«Ну як там? Кидай хоч щось. І не губись одразу.»

Олеся зробила кілька фото кімнати і відправила. Потім просто лежала на ще незастеленому ліжку і дивилась у стелю. На білій поверхні хтось давно намалював маркером маленьке серце, яке вже майже стерлося.

Вона закрила очі. У голові знову майнуло вчорашнє — його руки, голос, слова «не закохуйся». Олеся різко відкрила очі і сіла.

Досить. Це вже інше місто. Інше життя. Чоловік з однієї ночі залишився там, де й мав залишитись.

Вона підвелася, розстелила постіль, яку видала комендантка, і ще раз оглянула кімнату. Скоро мають з’явитись сусідки. Треба хоч трохи прибрати свою половину.

Олеся закотила рукави, дістала вологі серветки і почала протирати полицю в шафі. Проста справа. Саме те, що зараз було потрібно.

За вікном уже сідало сонце. Столиця шуміла своїм звичним шумом. А дівчина з валізою нарешті була на місці.