Раді Вас бачити!

Наступного дня Олеся майже не бачила Ярослава. Він промайнув у коридорі один раз — кивнув коротко, як і обіцяв, і зник за дверима якоїсь наради. Вона весь день ходила з відчуттям, ніби під шкірою все ще горить учорашній кабінет. Стіл. Його руки. Те, як він сказав «я більше не можу себе в цьому переконувати».

Увечері вона навмисне затрималась біля корпусу. Більшість студентів уже пішли. Коли Ярослав вийшов через бічний вихід, вона стояла біля його машини.

Він зупинився за кілька кроків.

— Олеся. Тут можуть побачити.

— Тоді швидко. — Вона схрестила руки на грудях. — Назви це якось.

Ярослав мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Сідай у машину.

Вони сіли. Він не завів двигун. Просто сидів, дивлячись на кермо.

— Ти хочеш назву, — нарешті промовив він. — Добре. Але я не знаю, яке слово підійде. Ти моя студентка. Я твій ректор. Ми вже двічі переспали. І я хочу тебе знову. Зараз. Завтра. Післязавтра.

Олеся дивилась на нього збоку.

— Це все?

— Ні. — Він повернув голову. — Я думаю про тебе постійно. Злюсь, коли бачу біля тебе Романова. Не можу працювати, якщо знаю, що ти в корпусі. І вперше за дуже довгий час мені страшно не за посаду, а за те, що можу тебе втратити.

Вона ковтнула.

— Тоді скажи прямо. Ми просто трахаємось? Чи це вже щось інше?

Ярослав провів рукою по обличчю і тихо видихнув.

— Для мене — уже інше. Я просто не звик давати цьому ім’я. Бо як тільки даси ім’я — стає ще важче все зруйнувати.

Олеся мовчала. Потім тихо сказала:

— Мені теж страшно. Але ще страшніше ходити і не розуміти, ким я для тебе є. Вчора в кабінеті. Позавчора в машині. А сьогодні ти знову киваєш мені в коридор які, ніби я просто Гончар з третьої групи.

Він різко повернувся до неї.

— Ти не «просто Гончар». І я більше не зможу робити вигляд, що ти просто Гончар. Навіть якщо дуже захочу.

Повисла пауза. У машині було тихо, тільки десь далеко їхали машини.

— Тоді давай домовимось, — сказала Олеся. — Якщо це вже не випадковість і не помилка — то ми не будемо вдавати, що між нами нічого немає. Принаймні наодинці.

Ярослав дивився на неї довго. Потім повільно кивнув.

— Добре. Наодинці — без масок. Без «ми не можемо». Без постійних спроб відступити.

— А при всіх?

— При всіх поки що залишаємо все як є. Не тому, що я соромлюсь. А тому, що поки не готовий підставляти тебе під удар.

Олеся відвела погляд до скла.

— А якщо я скажу, що готова ризикнути?

— Тоді я все одно не дозволю. Не зараз.

Вона гірко усміхнулась.

— Ти знову вирішуєш за мене.

— Я намагаюсь тебе захистити.

— А я хочу, щоб ти просто був зі мною. Не як ректор. А як чоловік, який вчора трахав мене на своєму столі і казав, що не зупиниться.

Ярослав різко видихнув. Його рука лягла їй на стегно — важка, гаряча.

— Я і є цей чоловік. Просто поки що змушений носити ще й костюм зверху.

Олеся поклала свою долоню поверх його.

— Тоді назви це хоч якось. Для себе. Для мене.

Він мовчав кілька секунд. Потім тихо, майже пошепки сказав:

— Ти моя. Поки що таємно. Але моя.

Олеся відчула, як щось у грудях стискається і відпускає одночасно.

— Добре. Тоді і ти — мій.

Ярослав кивнув. Пальці сильніше стиснули її стегно.

— Їдь додому. Зараз. Бо якщо залишишся ще на хвилину — я знову не довезу тебе до гуртожитку.

Олеся усміхнулась краєм губ, відкрила двері і вийшла. Перед тим як закрити, обернулась.

— На добраніч, Ярославе.

— На добраніч.

Вона пішла до під’їзду, відчуваючи його погляд спиною. А в голові крутилось лише одне:

Він назвав її своєю.

І вперше за весь цей час їй не захотілось тікати від цих слів.

Відео тут:

https://vt.tiktok.com/ZSqPwKJFE/