Раді Вас бачити!

Ярослав доїхав додому майже на автопілоті. Запаркувався, піднявся в квартиру, скинув ключі на тумбу і тільки тоді дозволив собі сісти. Прямо в передпокої, на підлогу, спиною до стіни.

Руки все ще пахли нею.

На светрі залишився слабкий запах її парфуму.

А в голові стояв лише один факт: він щойно трахнув свою студентку в машині. І не зупинився.

Він закрив очі і тихо, зло вилаявся.

Скільки разів він казав собі «достатньо». Скільки разів ставив стіну, тікав поглядом, нагадував про посаду, про правила, про те, чим усе може закінчитись. І все одно. Варто було їй сісти в машину — і весь контроль посипався за кілька хвилин.

Ярослав провів долонями по обличчю. Перед очима все ще стояло, як вона перебиралася до нього на коліна. Як дивилась. Як сказала «то не зупиняйся». І як він увійшов у неї прямо там, у темній вуличці, де будь-хто міг пройти.

Це вже був не зрив.

Це був свідомий вибір.

Він підвівся, зайшов у ванну і довго стояв під холодною водою. Намагався змити з себе не тільки запах, а й відчуття. Не вийшло. Тіло все одно пам’ятало, яке вона вузька, як стискалась, як тремтіла, коли кінчала.

Ярослав витерся, налив віскі і сів біля вікна. Місто світилось далеко внизу. Він крутив склянку в пальцях і думав про те, чого раніше старанно уникав.

Він закохується.

Не просто хоче її. Не просто не може забути ту першу ніч. А саме закохується. І саме це лякало найбільше.

Бо закоханість означає слабкість. А слабкість у його житті завжди закінчувалась погано. Він з дитинства звик, що контроль — єдине, що тримає все на місці. Втратиш контроль — втратиш усе. Тому й піднімався так високо. Тому й став ректором у тридцять чотири. Тому й звик відсікати все, що може затягнути занадто глибоко.

А Олеся затягнула.

Він згадав, як вона сиділа на ньому в машині, з розпатланим волоссям і припухлими губами. Як тихо сказала «знаю», коли він промовив, що це вже не помилка. Без істерик. Без вимог. Просто прийняла факт.

І саме це добивало. Бо з нею не треба було грати. Вона бачила його справжнього — і все одно залишалась.

Ярослав зробив великий ковток. Рідина обпекла горло.

Завтра він побачить її в університеті. Треба буде кивнути, можливо, навіть коротко заговорити при свідках. І робити вигляд, що нічого не сталося. Хоча вже все сталося. І назад дороги немає.

Він міг би зараз набрати її і сказати, що це була помилка. Що більше такого не повториться. Що краще триматись подалі. Саме так вчинив би той Ярослав, якого він будував роками.

Але пальці навіть не потягнулись до телефону.

Бо він уже знав правду: наступного разу, коли вони залишаться наодинці, він знову її торкнеться. І знову не зупиниться.

Ярослав відставив порожню склянку і відкинувся на спинку крісла. У квартирі було тихо. Занадто тихо після того, як ще годину тому в машині вона стогнала йому в шию.

Він закрив очі.

— Ти влізли в халепу, Цісарський, — тихо сказав сам собі. — І навіть не намагаєшся з неї вилізти.

А найгірше було те, що вилазити вже й не хотілось.

Він ще довго сидів у темряві. Думав про посаду. Про те, що скажуть, якщо все розкриється. Про те, як легко можна зруйнувати і її життя, і своє. І все одно в голові крутилось лише одне:

Вона зараз у гуртожитку.

Напевно, теж не спить.

І теж розуміє, що після сьогоднішнього між ними вже нічого не буде як раніше.

Ярослав дістав телефон, відкрив чат з нею… і нічого не написав. Просто подивився на її ім’я кілька секунд і вимкнув екран.

Завтра.

Завтра вони поговорять.

А сьогодні він дозволить собі ще трохи побути тим чоловіком, який уперше за багато років перестав себе стримувати.

І якому від цього було одночасно соромно і дуже, дуже добре.