Раді Вас бачити!

Олеся майже не пам’ятала, як спустилася сходами. Документи стискала так сильно, що кути аркуша пом’ялись. У голові гуло. Вона все ще відчувала його погляд на шкірі — той самий важкий, майже фізичний дотик очима.

На другому поверсі вона різко зупинилась і притулилась до підвіконня. Треба було віддихатись. Руки тремтіли. Вона кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись привести себе до ладу перед тим, як повертатись до групи.

За рогом раптом залунали знайомі голоси. Данило Романов ішов із Максом і Кірою. Олеся хотіла швидко пройти повз, але Данило вже її помітив.

— О, новенька. Якраз добре, що зустрілись.

Він зупинився прямо перед нею, блокуючи прохід. Усмішка була широкою, але очі холодні.

— Чула, ти сьогодні в ректора була. Що, проблеми з документами?

Олеся стиснула папку сильніше.

— Вже вирішила. Відійди, будь ласка.

— Не треба так різко. Я ж по-доброму. Можу допомогти, якщо що. У мене з адміністрацією хороші стосунки.

— Не треба мені твоєї допомоги.

Данило нахилився трохи ближче.

— А що тобі треба тоді? Може, вже знайшла собі когось серйознішого?

Олеся відчула, як піднімається злість. Саме те, чого зараз не вистачало.

— Відійди. Останній раз кажу.

У цей момент за їхньою спиною раптом залунав спокійний, дуже знайомий голос.

— Романов.

Усі троє обернулись. Ярослав стояв за кілька метрів, тримаючи в руках якусь теку. Обличчя абсолютно нейтральне. Ніби він просто випадково проходив коридором.

Данило миттєво випростався і навіть трохи посміхнувся.

— Ярославе Володимировичу. Добрий день.

— Добрий. — Ярослав повільно підійшов ближче. Погляд ковзнув по Олесі рівно на секунду — холодно, майже байдуже — і одразу повернувся до Данила. — У вас є якісь справи до цієї студентки?

— Та ні, просто розмовляли.

— Тоді розмовляйте в інший час. Зараз у всіх пари. І ви теж, здається, повинні бути в аудиторії.

Голос був рівний, без підвищень. Але в ньому відчувалась сталь. Данило лише кивнув, кинув на Олесю короткий колючий погляд і разом із компанією пішов далі коридором.

У проході залишились тільки вони двоє.

Олеся стояла, не знаючи, куди подіти очі. Ярослав дивився на неї вже інакше — уважніше, але все одно з тією самою холодною маскою.

— Ви в порядку? — спитав він офіційно, ніби справді був просто ректором, який випадково став свідком незручної розмови.

Олеся ковтнула.

— Так. Дякую.

Він кивнув.

— Якщо Романов або хтось інший буде створювати вам проблеми — звертайтесь до куратора або до деканату. Не треба вирішувати це самостійно в коридорах.

Слова були правильні. Абсолютно правильні. І абсолютно чужі.

Олеся підняла очі. Їхні погляди знову зустрілися. І під цією крижаною оболонкою вона побачила те саме, що було в кабінеті — напругу, пам’ять, голод. Він лише дуже старався це сховати.

— Добре, — тихо відповіла вона. — Я зрозуміла.

Ярослав ще секунду дивився на неї. Потім ледь помітно стиснув щелепу і сказав зовсім тихо, так, щоб чула лише вона:

— Ми не знайомі. Запам’ятай це. Для всіх.

Олеся відчула, як щось боляче стиснулось у грудях.

— Добре. Ми не знайомі.

Він кивнув — коротко, різко — і розвернувся. Пішов далі коридором рівною ходою, ніби між ними щойно не пролетіла ціла ніч і всі ті погляди.

Олеся залишилась стояти. Пальці все ще стискали пом’яті документи. Вона дивилась йому вслід і розуміла просту річ: він щойно поставив між ними стіну. Товсту. Холодну. Офіційну.

І при цьому все ще дивився так, ніби хотів цю стіну розбити руками.

Вона повільно розвернулась і пішла в протилежний бік. Ноги слухались погано. У голові крутились його слова.

«Ми не знайомі.»

А тіло все одно пам’ятало все навпаки.