Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
До вечора фото було вже скрізь.
Не тільки в чатах першокурсників. Його пересилали на старші курси, у викладацькі групи, у батьківські чати. Хтось зробив скрін і виклав у студентський телеграм-канал з назвою «Університетські новини». Під постом уже були сотні коментарів.
Олеся сиділа в квартирі Ярослава, на його дивані, і гортала телефон тремтячими пальцями. Кожне нове повідомлення било під дих.
«Гончар з філології»
«Першачка»
«Кажуть, вона спеціально до нього підбивалась»
«А він що, такий дурний?»
«Може, вона його шантажує»
«Романов казав, що вона мутна ще з першого дня»
«Ректор і студентка — класика жанру»
«Тепер зрозуміло, чому він її захищав на сходах»
Віка писала без зупинки:
«Олесь, ти де??? У гуртожитку тебе шукають. Кіра вже всім рознесла, що ти нібито втекла з ним. Відповідай!»
Олеся набрала коротко:
«Я в порядку. Не в гуртожитку. Пізніше напишу.»
І вимкнула звук.
Ярослав ходив по квартирі з телефоном біля вуха. Говорив тихо, але жорстко. То з охороною університету, то з кимось із адміністрації, то з Іриною Сергіївною. Олеся чула уривки:
— Ні, це не підтверджено…
— Поки що лише студентські чати…
— Я хочу повний моніторинг…
— Хто перший виклав — знайти до ранку.
Коли він скинув трубку, Олеся підняла очі.
— Що кажуть?
— Поки що офіційно нічого. Але вже дзвонили з наглядової ради. Хочуть пояснень. Завтра вранці мене викликають.
Він сів навпроти неї. Виглядав спокійним. Тільки пальці видавали напругу — стискали коліна занадто сильно.
— Тебе теж викличуть, — тихо сказав він. — Деканат. Можливо, вже завтра. Треба підготуватись.
Олеся кивнула. Горло було сухим.
— Що я маю казати?
— Що це фото зроблене з далека, що ви просто розмовляли, що поцілунку не було. Або що це фотошоп. Що завгодно, аби не підтверджувати.
Вона гірко усміхнулась.
— Тобто брехати.
— Так. Поки що — брехати. Бо правда зараз тебе знищить швидше за будь-яку плітку.
Олеся відклала телефон. Руки тремтіли.
— Вони вже вирішили, що я твоя коханка. У всіх чатах одне й те саме.
Ярослав різко підвівся, підійшов і сів поруч. Обійняв жорстко, майже грубо.
— Не слухай. Не читай. Видали чати, якщо треба. Я не дозволю, щоб тебе цькували.
— Ти не зможеш зупинити всіх, — тихо відповіла вона йому в плече. — Вже не зможеш.
Він мовчав. Бо знав, що вона права.
Увечері Віка все ж додзвонилась через інший номер.
— Олесь, я серйозно. У гуртожитку повний пиздець. Кіра збирає «факти». Каже, що ти нібито ночувала не в подруги. Марина вже відхрещується, щоб її не чіпали. Соня плаче. Ти де?
Олеся дивилась на Ярослава. Він кивнув — можна сказати.
— Я… у безпечному місці. Не в гуртожитку. Завтра повернусь.
— З ним?
Пауза.
— Вік, не зараз. Будь ласка.
Віка важко зітхнула.
— Добре. Але знай: половина курсу вже вирішила, що ти спеціально до нього підбилась. А друга половина — що він тебе використав. Обидва варіанти лайно. Тримайся.
Після розмови Олеся довго сиділа мовчки. Ярослав приніс чай, який вона навіть не чіпала.
— Вони думають, що я твоя коханка, — нарешті сказала вона. — І найгірше, що формально… вони мають рацію.
Ярослав різко підняв голову.
— Ти не «коханка». Ти…
— Хто? — вона подивилась прямо. — Студентка, з якою ти спиш? Дівчина, яку треба ховати? Як це назвати, щоб звучало краще?
Він замовк. Бо відповіді, яка б зараз не різала, не було.
За вікном уже повністю стемніло. Університетські чати продовжували вибухати новими скрінами, новими теоріями, новими образами. Хтось уже малював меми. Хтось писав, що «такі як Гончар завжди знаходять спонсорів». Хтось захищав, але таких було мало.
Олеся поклала голову Ярославу на плече і закрила очі.
Скандал уже не був просто фото.
Тепер це була історія.
Історія про ректора і його першокурсницю.
І цю історію вже не можна було стерти.
