Раді Вас бачити!

Ярослав побачив їх випадково.

Він спускався з третього поверху після розмови з деканом економіки і вже збирався вийти через бічний вихід, коли погляд сам зачепився за лавку біля головного корпусу. Світле волосся. Червоні кеди. І поруч — Данило Романов із двома стаканами кави.

Ярослав зупинився на сходах.

Він стояв так кілька секунд, просто дивлячись. Олеся сиділа з рівною спиною, тримала стакан, але майже не пила. Данило навпаки — розслабленно відкинувся, усміхався, говорив щось і жестикулював. Занадто близько. Занадто звично.

Щось гаряче і зле повільно розлилось у грудях.

Ярослав стиснув папку сильніше, ніж треба. Кісточки пальців побіліли. Він змусив себе зробити вдих. Потім ще один. Нагадав собі, хто він і де знаходиться. Ректор. Дорослий чоловік. Не ревнивий підліток, який бачить, як його… 

Він обірвав думку.

Вона не його.

Ніколи не була.

Одна ніч не дає жодних прав.

Але тіло реагувало інакше. Щелепа стиснулась так, що заболіли зуби. Він бачив, як Данило нахиляється ближче, щось каже, а Олеся відповідає коротко — і від цього чомусь ставало ще гірше. Бо вона не йшла. Сиділа. Слухала.

Ярослав різко розвернувся і пішов назад у корпус. Ноги самі несли до вікна на другому поверсі, з якого було видно ту саму лавку. Він став збоку, щоб його не було помітно, і дивився.

П’ятнадцять хвилин.

Він засік час.

Данило весь цей час говорив. Олеся іноді кивала, іноді відповідала, але не сміялась. І все одно Ярославу хотілось спуститись вниз, підійти і сказати Романову, щоб забирав свої руки і свою каву якомога далі.

Коли Данило нарешті підвівся і пішов, Ярослав видихнув. Тільки тоді зрозумів, що майже не дихав. Олеся ще кілька секунд посиділа на лавці сама, потім теж підвелась. Віка одразу підбігла до неї. Вони про щось швидко говорили.

Ярослав відійшов від вікна. Пройшов у свій кабінет, закрив двері і сів. Руки все ще трохи тремтіли від напруги. Він розтиснув пальці, подивився на них і тихо, зло вилаявся.

Ось вона — перша тріщина.

Він стільки днів тримав себе в руках. Уникав. Не дивився. Не підходив. Ставив правила. А варто було побачити її з іншим хлопцем — і всередині все перевернулось. Ревнощі виявились сильнішими за будь-які накази самому собі.

Ярослав відкрив шухляду, дістав той самий зім’ятий аркуш і ще раз подивився на короткі рядки. Потім повільно поклав його назад і закрив шухляду сильніше, ніж треба.

Він не мав права ревнувати.

Не мав права навіть думати про це.

Але вже думав.

Увечері він довго не міг зосередитись на документах. Перед очима все одно стояла та лавка. Її профіль. Те, як вона тримала стакан. Те, як Данило на неї дивився — з тією самою впевненою усмішкою власника, яку Ярослав бачив у багатьох таких хлопців.

Близько одинадцятої він нарешті закрив ноутбук і підійшов до вікна квартири. Місто світилось далеко внизу. Ярослав сперся лобом на холодне скло і закрив очі.

Вперше за багато років контроль дав справжню тріщину.

І він уже знав, що замазати її буде дуже складно.

Бо тепер кожного разу, коли він побачить її з кимось іншим, ця тріщина буде ставати ширшою.