Раді Вас бачити!

Ярослав побачив їх біля головного корпусу майже випадково.

Він виходив після наради з фінансистами і вже збирався сісти в машину, коли погляд зачепився за знайому світлу маківку. Олеся стояла на сходах, тримала сумку, а поруч — занадто близько — Данило Романов. Він щось говорив, нахилившись до неї, і навіть посміхався тією самою впевненою посмішкою, від якої в Ярослава стискались кулаки.

Олеся відповідала коротко, майже різко. Але не відходила.

Ярослав зупинився. Кілька секунд просто дивився. Потім різко змінив напрямок і пішов прямо до них.

Кроки вийшли швидшими, ніж треба. Кілька студентів встигли обернутись. Данило помітив його першим — усмішка трохи згасла, але не зникла повністю.

— Ярославе Володимировичу, — чемно кивнув він. — Добрий день.

Олеся різко випросталась. На її обличчі на мить з’явився переляк, який вона швидко сховала.

Ярослав зупинився за два кроки. Голос видав спокійний, майже холодний:

— Романов. У вас сьогодні немає пар?

— Уже закінчились. Просто розмовляємо.

— Бачу. — Ярослав перевів погляд на Олесю. — Гончар, ви теж уже вільні?

— Так.

— Тоді, можливо, варто пройти в корпус. У деканаті філологічного вас шукали щодо якогось звіту.

Олеся зрозуміла натяк одразу. Кивнула.

— Добре. Я зайду.

Вона кинула на Данила короткий погляд і швидко пішла до дверей. Ярослав залишився стояти навпроти Романова. Кілька студентів уже відкрито спостерігали збоку.

Данило підняв брови.

— Щось не так, Ярославе Володимировичу?

— Нічого. Просто нагадую, що університет — не місце для нав’язливих знайомств. Особливо якщо іншій стороні воно нецікаво.

Данило тихо засміявся.

— Я лише пропоную каву і компанію. Нічого більше. А Гончар… ну, вона доросла дівчина. Сама вирішує.

Ярослав зробив ще один крок ближче. Голос став тихішим, але жорсткішим.

— Саме тому я й говорю з вами, а не з нею. Якщо почуєте «ні» — приймайте його з першого разу. Мені б не хотілось, щоб це переросло в офіційну скаргу.

Данило дивився на нього кілька секунд. Потім повільно кивнув, усмішка стала холоднішою.

— Зрозумів. Передам далі, щоб усі були… обережнішими.

Він розвернувся і пішов до своїх, які вже чекали біля парковки. Ярослав ще мить постояв, відчуваючи, як сильно стиснуті зуби. Потім різко розвернувся і пішов у корпус.

У кабінеті він закрив двері сильніше, ніж треба, і сперся руками на стіл. Серце все ще калатало занадто швидко.

«Ти щойно влаштував сцену при студентах. Через ревнощі. Як останній ідіот.»

Він провів долонями по обличчю. У голові стояло тільки те, як Данило нахилявся до неї. Як усміхався. Як вона стояла поруч і не могла просто піти.

Телефон на столі вібрував. Повідомлення від Олесі:

«Ти навіщо це зробив? Тепер усі бачили.»

Ярослав кілька секунд дивився на екран. Потім набрав:

«Бо він занадто близько. І мені це не сподобалось.»

Відповідь прийшла швидко:

«Ми домовились тримати дистанцію при всіх.»

«Я знаю. Сьогодні не вийшло.»

Він відклав телефон і сів. Руки все ще трохи тремтіли від адреналіну. Уперше за весь цей час він не зміг промовчати. Уперше вийшов із ролі спокійного ректора і показав, що йому не байдуже.

А найгірше було те, що він навіть не шкодував.

Увечері Олеся написала ще раз:

«Наступного разу просто скажи мені. Не треба влаштовувати розборок на сходах.»

Ярослав довго дивився на повідомлення. Потім відповів чесно:

«Наступного разу спробую. Але якщо він знову полізе — не обіцяю, що вийде.»

Він відправив і відкинувся на спинку крісла.

Ревнощі виявились сильнішими за будь-які правила.

І він уперше за довгий час не знав, як із цим жити далі.

**Внутрішній монолог Ярослава**

Ярослав сидів у темному кабінеті довго після того, як усі пішли. Світло не вмикав. Просто дивився у вікно на порожній двір і слухав, як у голові все ще звучить власний голос зі сходів:

«Якщо почуєте “ні” — приймайте його з першого разу.»

Він сам це сказав. При свідках. Тоном, у якому не було нічого від спокійного ректора. Тільки чиста, зла ревнощі.

«Ти щойно зробив саме те, чого клявся собі ніколи не робити. Показав усім, що вона тобі небайдужа. Показав Романову, що його присутність біля неї тебе чіпає. Показав собі, що контроль уже не працює.»

Ярослав провів долонями по обличчю. Пальці все ще злегка тремтіли.

Він згадав, як Данило нахилявся до неї. Як усміхався. Як стояв занадто близько. І як Олеся не могла просто розвернутись і піти, бо навколо були люди, а вони домовились не світитись.

«Вона моя. Я сам їй це сказав. А потім дивлюсь, як інший чоловік до неї липне, і змушений мовчати. Або… не змушений. Сьогодні я не зміг.»

Він відкинувся на спинку крісла і закрив очі. Перед очима одразу спливла вона — у машині, на його столі, з розпатланим волоссям і прикушеною губою. Те, як дивилась. Те, як тихо стогнала. Те, як після всього сказала «тоді і ти — мій».

«Я хочу її. Не тільки тілом. Хочу, щоб вона приходила ввечері і просто сиділа поруч. Хочу чути її голос по секретному номеру не тільки коли щось трапилось. Хочу мати право сказати Романову, щоб тримався подалі, без потреби прикриватись правилами університету.»

Ярослав відкрив очі і тихо, зло вилаявся.

«А замість цього я змушений грати в ректора, який випадково зробив зауваження студенту. І знати, що Кіра вже напевно все зафіксувала. І що завтра в чатах з’явиться нова хвиля пліток.»

Він дістав телефон і ще раз перечитав її повідомлення:

«Наступного разу просто скажи мені. Не треба влаштовувати розборок на сходах.»

«Вона права. Звичайно, права. Але коли я бачу, як він до неї підходить — у голові вимикається все, крім одного: прибрати його.»

Ярослав поставив телефон екраном вниз.

«Я закохався. Остаточно. І тепер кожна її усмішка комусь іншому відчувається як удар. Кожен його погляд на неї — як особиста образа. А я навіть не можу цього показати нормально. Бо якщо покажу — зруйную і її, і себе.»

Він підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на нічне місто.

«Я можу відступити. Можу знову поставити стіну, сказати їй, що так більше не можна, і повернутись до холодної дистанції. Саме так би вчинив той Ярослав, якого я будував роками.»

Пауза.

«Але я вже не той Ярослав. І найгірше, що я навіть не хочу ним бути.»

Він притулився лобом до холодного скла.

«Завтра знову побачу її в коридорі. І знову доведеться кивнути, ніби нічого не сталося. А всередині все одно буде горіти. Бо вона моя. Навіть якщо поки що тільки в темряві і тільки на словах.»

Ярослав закрив очі.

«І якщо Романов ще раз до неї полізе… я вже не впевнений, що зможу обмежитись розмовою.»