Раді Вас бачити!

Олеся сиділа на краю ліжка, уже повністю одягнена, і тримала в руках маленький аркуш паперу з готельного блоку. Ярослав був у ванній — вона чула, як шумить вода. Поки була хвилина, вона швидко написала кілька рядків нерівним почерком.

«Дякую за ніч.

Справді.

Не шукай.

О.»

Нічого більше. Жодних номерів, жодних «може колись». Саме так, як вони домовились.

Вона поклала записку на тумбочку з його боку ліжка, придавила краєм його годинника, щоб не здуло, і швидко вийшла з номера. Ліфт їхав надто довго. У холі вона вже викликала таксі через додаток. До вокзалу було ближче, ніж вона думала.

У таксі Олеся сиділа, стиснувши валізу колінами, і дивилась у вікно. Місто прокидалось. Вона навмисне не озиралась на готель. Якщо обернеться — може передумати.

На вокзалі було вже людно. Вона швидко знайшла свою касу, забрала квиток, який бронювала ще тиждень тому, і пішла на перон. Потяг стояв. Вагон виявився майже порожнім у цей ранній час.

Олеся затягнула валізу на полицю, сіла біля вікна і тільки тоді дозволила собі видихнути. Пальці все ще трохи тремтіли. Між ніг приємно тягнуло — нагадування про ніч, яку вона сама ж назвала випадковістю.

Телефон вібрував. Віка.

«Ти вже на вокзалі?»

«Так. Сідаю.»

«І як там твій незнайомець?»

Олеся кілька секунд дивилась на повідомлення. Потім набрала:

«Все. Кінець історії. Їду.»

Відправила і вимкнула чат. Не хотіла більше нічого пояснювати.

Потяг рушив рівно о 9:15. Олеся притулилась скронею до холодного скла і заплющила очі. За вікном повільно попливли знайомі дахи, потім промислові зони, потім уже поля. Вона не плакала. Просто сиділа і відчувала, як місто, у якому виросла, залишається позаду разом із тією ніччю.

---

Ярослав вийшов з ванної, витираючи волосся рушником, і одразу зрозумів, що в номері занадто тихо. Покликав:

— Олеся?

Відповіді не було.

Він швидко обійшов кімнату поглядом. Її речей уже не було. Валізи теж. На тумбочці лежав тільки маленький білий аркуш, придавлений його годинником.

Він підійшов, узяв папірець. Кілька нерівних рядків.

«Дякую за ніч.

Справді.

Не шукай.

О.»

Ярослав повільно опустився на край ліжка. Рушник зіслизнув з плечей на підлогу. Він перечитав записку ще раз, потім ще. Букви трохи розпливлися — вона писала швидко.

Він стиснув папірець у кулаці, але одразу розтиснув, боячись зім’яти. Поклав назад на тумбочку. Сів і довго дивився в одну точку.

Вони ж домовились. Без прізвищ. Без продовження. Без усього зайвого. Вона просто зробила те, про що сама просила вранці.

Тоді чому в грудях було так порожньо?

Він швидко одягнувся, спустився вниз. На ресепшені спитав, чи не бачили дівчину зі світлим волоссям і валізою. Адміністратор лише похитав головою — рано вранці багато хто виходить, ніхто особливо не запам’ятовує.

Ярослав вийшов на парковку, сів у машину і завів двигун. Спочатку просто сидів. Потім різко виїхав у бік вокзалу.

Він їхав швидше, ніж треба. Двічі ледь не проскочив на жовтий. Біля вокзалу кинув машину на стоянці для таксі і майже бігом увійшов у будівлю.

Табло показувало: потяг на столицю відправився сімнадцять хвилин тому.

Ярослав зупинився посеред залу. Люди обходили його з валізами і пакетами. Хтось штовхнув плечем, хтось голосно викликав таксі. А він стояв і дивився на табло, де рейс уже світився сірим — «відправлено».

Він повільно дістав з внутрішньої кишені піджака той самий аркуш. Ще раз прочитав.

«Не шукай.»

Ярослав скрутив записку в тонку трубочку, потім розкрутив, потім акуратно склав і поклав назад у кишеню. Розвернувся і пішов до машини вже спокійнішим кроком.

Сів за кермо. Закрив очі. Кілька секунд просто дихав.

Потім дістав телефон і відкрив робочу пошту. Там уже лежало підтвердження: завтра о десятій ранку він має бути в столиці. Нова посада. Новий університет. Нове життя.

Він ще раз глянув на кишеню, де лежала записка, і тихо, майже беззвучно сказав у порожній салон:

— Не закохуйся, так?

Усміхнувся криво самому собі, завів машину і виїхав з території вокзалу.

Олеся в цей час уже дивилась у вікно потяга на поля, які замінили міські околиці. На колінах лежала та сама червона футболка, яку вона зняла вчора в номері. Пахла ним.

Вона піднесла тканину ближче до обличчя, вдихнула короткий запах і швидко сховала футболку назад у валізу.

— Все, — тихо сказала собі. — Кінець.

Потяг ніс її до столиці.

А Ярослав їхав у протилежний бік міста, уже знаючи, що завтра вирушить туди ж.

Тільки вони обидва про це ще не здогадувались.