Раді Вас бачити!

Олеся вже дійшла майже до гуртожитку, коли почула за спиною кроки. Швидкі. Впевнені. Вона навіть не оберталась — і так знала, хто це.

— Олеся.

Голос Ярослава зупинив її біля самого під’їзду. Вона повільно розвернулась. Він стояв за кілька метрів, без піджака, з розстібнутим верхнім ґудзиком сорочки. Дихав трохи швидше, ніж зазвичай — ніби наздогнав її навмисне.

Навколо було порожньо. Ліхтарі світили тьмяно. З вікон гуртожитку долинали голоси, але сюди вони майже не доходили.

— Що ти тут робиш? — тихо спитала вона.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Просто… не зміг відпустити той разговор так.

Олеся стиснула ремінець сумки.

— Ти сказав іти в гуртожиток.

— Знаю. — Він зробив крок ближче. — Але ти сказала, що теж не можеш не дивитись. І я…

Він замовк. Підійшов ще ближче. Тепер між ними залишалось менше метра. Олеся відчула тепло його тіла навіть крізь одяг. Запах парфуму і ледь чутний алкоголь змішались з нічним повітрям.

Ярослав підняв руку і повільно, дуже повільно прибрав пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. Пальці на мить торкнулись щоки. Олеся завмерла. Серце вдарило так сильно, що було чути у вухах.

— Ти тремтиш, — тихо сказав він.

— Холодно.

— Не тільки через холод.

Він не прибрав руку одразу. Великий палець ледь помітно ковзнув по її вилиці. Олеся закрила очі. Цей дотик був легшим за подих, але тіло зреагувало так, ніби він знову роздягає її.

— Ярославе… — видихнула вона.

— Я знаю. — Його голос став хрипким. — Занадто близько.

Але він не відступив. Навпаки — зробив останній крок. Тепер їхні груди майже торкались. Олеся підняла голову. Їхні губи були в кількох сантиметрах. Вона відчувала його дихання на своїй шкірі.

Ярослав нахилився. Повільно. Ніби давав їй час відсторонитись. Олеся не відсторонилась. Навпаки — сама трохи подалась уперед.

Їхні губи майже торкнулись.

І саме тоді він різко зупинився.

Лоб притулився до її лоба. Дихання змішалось. Рука, яка ще мить тому гладила щоку, тепер стиснулась у кулак біля її шиї — не торкаючись, просто тримаючись за повітря.

— Ні, — видушив він. — Не так.

Олеся відкрила очі. У темряві його погляд був майже чорним.

— Чому?

— Бо якщо я зараз тебе поцілую — я вже не зупинюсь. А ми не можемо. Ти це знаєш.

Він відступив. Різко. Ніби силоміць. Відстань між ними знову стала безпечною, але тіло все ще пам’ятало тепло.

Ярослав провів долонею по обличчю і тихо вилаявся.

— Іди всередину, Олеся. Зараз.

Вона стояла ще кілька секунд, намагаючись віддихатись. Потім повільно кивнула.

— Добре.

Піднялась сходами до під’їзду. Біля дверей обернулась. Він усе ще стояв на тому ж місці, дивлячись їй услід. Руки були глибоко в кишенях, плечі напружені.

— Дякую, що зупинився, — тихо сказала вона.

Ярослав криво усміхнувся в темряві.

— Не дякуй. Я сам не знаю, як вийшло.

Олеся зайшла всередину. Двері закрились. Вона притулилась спиною до холодної стіни в під’їзді і закрила очі.

Ще мить — і все могло піти під укіс.

Він зупинився.

Але обидва вже знали: наступного разу сил може не вистачити.