Раді Вас бачити!

Вони простояли біля бару ще хвилин десять, майже не розмовляючи. Просто стояли. Ярослав іноді кидав короткий погляд у зал, ніби перевіряв, чи ніхто зайвий не наближається, а Олеся крутила в руках порожню склянку з-під води. Музика била сильно, але між ними чомусь утворилась своя тиша.

Віка з’явилась раптом, спітніла і з широкою посмішкою.

— О, ти вже не сама, — голосно сказала вона, окинувши Ярослава швидким поглядом. — Привіт. Я Віка.

— Ярослав, — коротко відповів він і кивнув.

Віка підняла брови і багатозначно глянула на Олесю. Та лише знизала плечима.

— Ми просто стоїмо, — кинула Олеся.

— Ага, стоїте. Ну тоді я вас залишу. Тільки не зникни далеко, бо валізу я караулити не буду.

Вона знову зникла в натовпі, але перед цим ще раз кинула через плече:

— І якщо що — я тебе бачу.

Олеся закотила очі. Ярослав тихо хмикнув.

— Подруга серйозна.

— Вона просто звиклі мене контролювати. Інакше я б уже сиділа вдома і дивилась у стелю.

Він повернувся до неї обличчям. Тепер вони стояли ближче. Олеся відчула запах його парфумів — дорогий, стриманий, без тієї солодкої дешевизни, яку розливали навколо себе половина хлопців у залі.

— То ти справді завтра їдеш? — спитав він.

— Так. Ранок.

— І нічого не шкода?

Вона глянула на валізу біля ніг.

— Шкода тільки того, що так довго тягнула. Треба було раніше.

Ярослав мовчав кілька секунд. Потім простягнув руку і легко торкнувся її ліктя, ніби випадково.

— Тоді сьогодні можна не думати про завтра.

Олеся відчула, як від цього легкого дотику по шкірі пробігли мурашки. Вона не відсахнулась. Просто подивилась йому в очі. Темні, спокійні, уважні.

Музика змінилася. Тепер грало щось ритмічніше, але не надто швидке. Люди на танцполі знову збилися ближче.

Ярослав кивнув у той бік.

— Танцюй.

Вона кліпнула.

— Що?

— Танцюй. Зі мною. Або сама. Як хочеш. Але ти вже достатньо простояла біля бару.

Олеся засміялась — коротко, здивовано.

— Ти завжди так запрошуєш? Прямо «танцюй»?

— Не завжди. Сьогодні — так.

Він не тягнув її за руку, не наполягав. Просто стояв і чекав. І саме тому вона кивнула.

— Добре. Але я танцюю погано.

— Мені все одно.

Вони залишили валізу біля барної стійки — бармен кивнув, що простежить — і пройшли ближче до танцполу. Не в самий центр, де всі штовхались, а трохи збоку, де було більше місця.

Олеся спочатку просто гойдалась у такт, дивлячись куди-небудь убік. Ярослав стояв навпроти. Не чіпав, не наближався зайве. Тільки дивився. І від цього погляду їй раптом стало жарко сильніше, ніж від повітря в залі.

Через хвилину він все-таки зробив крок ближче. Його рука лягла їй на талію — легко, майже невагомо. Олеся підняла очі. Він нахилився трохи нижче, щоб його було чути.

— Можна?

Вона кивнула. Слова чомусь не знайшлись.

Його друга рука знайшла її долоню. Вони почали рухатись повільніше, ніж музика. Не так, як танцюють у клубах зазвичай — без різких рухів, без спроб вразити. Просто були близько. Груди до грудей, його пальці на її спині крізь тонку тканину футболки.

Олеся відчувала тепло його долоні. І татуювання на шиї — темні лінії, які то з’являлись, то зникали в світлі. Вона спіймала себе на тому, що дивиться на них довше, ніж треба.

Ярослав раптом нахилився ще ближче. Його щока майже торкнулась її скроні.

— Ти вся напружена, — тихо сказав він.

— Звичка.

— Тоді відпусти хоч на цю пісню.

Вона глибоко вдихнула і справді спробувала розслабити плечі. Вийшло не одразу. Але коли його великий палець повільно провів по її ребру, вона мимоволі видихнула і притулилась ближче.

Вони кружляли на місці. Навколо хтось сміявся, хтось кричав слова пісні, але Олесі здавалось, що звук став глухішим. Залишились тільки його руки, запах парфумів і тепло тіла.

Ярослав відхилився трохи назад і подивився їй в обличчя. Їхні носи майже торкались.

— Краще, — сказав він.

Олеся не відповіла. Просто дивилась у відповідь. Гра поглядів, про яку вона читала в дурних історіях, раптом виявилась цілком реальною. І зовсім не дурною.

Його рука з талії повільно піднялась вище, торкнулась її лопатки, потім знову спустилась. Олеся відчула, як пальці злегка стиснули тканину футболки. Не грубо. Просто утримуючи.

Вона сама не помітила, як її власна рука лягла йому на груди, туди, де під сорочкою ховались татуювання. Тканина була теплою від його тіла.

Музика змінилася на повільнішу. Ярослав не відпустив. Навпаки — притягнув її ще ближче. Тепер між ними майже не залишалось повітря.

— Олеся, — тихо вимовив він її ім’я.

Вона підняла голову.

— М?

— Ти точно завтра їдеш?

— Точно.

Він кивнув, ніби прийняв це до відома. І більше нічого не спитав. Просто продовжував вести її в цьому повільному танці, тримаючи так, ніби вони вже давно знайомі, а не познайомились пів години тому біля бару.

Олеся заплющила очі на кілька секунд. В голові вперше за вечір стало тихо. Ніяких думок про потяг, про матір, про гуртожиток. Тільки його руки і те, як рівно він дихає.

Коли вона знову відкрила очі, Ярослав дивився на неї. Уважно. Без посмішки, але з чимось теплим у погляді.

— Ще одну? — спитав він.

Олеся ковзнула поглядом на бар, де стояла її валіза, потім знову на нього.

— Добре, — сказала вона. — Ще одну.

І зробила крок ближче сама.