Раді Вас бачити!

Лінійка закінчилась, і натовп повільно почав розходитись. Хтось одразу біг фотографуватись біля корпусу, хтось шукав свої групи за списками. Олеся стояла ще кілька секунд на місці, ніби ноги приросли до асфальту.

Віка махала рукою перед її обличчям.

— Земля викликає Олесю. Ти мене чуєш?

— Чую, — хрипко відповіла вона. — Просто… голова закрутилась.

— Точно задушно? Може, води?

Олеся швидко кивнула і сама пішла до найближчого автомата. Їй треба було хоч хвилину побути без чужих очей. Руки все ще злегка тремтіли, коли вона діставала монету. Холодна пляшка в долоні трохи відігнала шок, але не повністю.

Він тут.

Ректор.

Ярослав Володимирович Цісарський.

Вона кілька разів повторила це ім’я про себе і майже засміялась від абсурду. Ще вчора вранці вона писала йому «не шукай». А сьогодні стоїть у дворі його університету.

— Гей, ти новенька?

Голос був близький і занадто впевнений. Олеся підняла очі. Перед нею стояв той самий Данило Романов. Ще ближче, ніж на лінійці. Біла сорочка, легка усмішка, запах дорогого парфуму.

Віка, Соня і Марина вже підійшли ближче, але зупинились за пару кроків.

— Так, — коротко відповіла Олеся і зробила ковток води.

Данило провів поглядом від її червоних кед до світлого хвоста.

— Я Данило. Ти з якого факультету?

— Філологія.

— Серйозно? А я юриспруденція. Але це не важливо. Ти сьогодні якось особливо виглядаєш. Не як більшість першокурсниць, які бояться власної тіні.

Олеся відчула, як усередині все ще стискається від попереднього шоку, і саме тому відповідь вийшла різкішою, ніж планувала.

— А ти виглядаєш як людина, яка звикла, що їй усі одразу відповідають.

Данило підняв брови. Усмішка не зникла, але стала вужчою.

— Ого. Характер є. Мені подобається.

— Мені — ні, — спокійно сказала Олеся. — Я просто хочу попити води і піти шукати свою аудиторію. Без екскурсій.

Позаду тихо пирхнула Віка. Марина спостерігала з кам’яним обличчям. Соня намагалась стати меншою.

Данило зробив маленький крок ближче. Не загрозливий — скоріше перевірочний.

— Ти завжди така колюча з незнайомими?

— Тільки з тими, хто підходить без запрошення і одразу починає оцінювати.

Він засміявся — голосно, щоб чули навколо.

— Добре. Тоді я офіційно запрошую. Після пар сьогодні невелика тусовка. Можеш прийти. Познайомимось нормально.

Олеся закрутила кришку на пляшці.

— Ні, дякую. Я сьогодні ще навіть не розібрала валізу до кінця.

— Шкода. — Данило знизав плечима, але погляд залишив на ній ще на кілька секунд. — Тоді іншим разом. Я не відступлю так просто.

Він розвернувся і пішов до своїх. Макс уже чекав з усмішкою, Аліна щось швидко говорила Кірі, кидаючи в бік Олесі короткі погляди. Олеся бачила, як Кіра одразу відкрила телефон.

Віка підскочила першою.

— Ти що зробила?! Ти щойно послала Данила Романова!

— Я просто сказала «ні». Це нормально.

— У нашому університеті — не дуже, — тихо зауважила Марина. — Він не звик чути відмови. Особливо при свідках.

Соня лише зітхнула.

— Тепер Кіра точно щось напише в чат. Через годину всі першокурсники знатимуть, що нова дівчина з філології «зазналась».

Олеся потерла лоба. Голова й так тріщала від однієї новини, а тепер ще й це.

— Хай пише. Мені все одно. Я сюди вчитися приїхала, а не в їхню компанію втиратись.

Віка все ще дивилась їй услід Данилові з сумішшю жаху і захвату.

— Ну ти даєш. Перший день і вже конфлікт із головним мажором.

Вони пішли шукати списки груп. Олеся намагалась зосередитись на номерах аудиторій, але думки постійно зіскакували. То на те, як Ярослав стояв на сцені. То на те, як Данило дивився на неї з тією впевненою усмішкою. Обидва погляди пекли по-різному, але однаково сильно.

Біля стенда з розкладом вона раптом чітко зрозуміла: спокійного початку семестру в неї вже не буде.

Віка штовхнула її плечем.

— Ти точно в порядку? Виглядаєш так, ніби зараз або вдариш когось, або заплачеш.

Олеся криво усміхнулась.

— Скоріше перше. Але я стримаюсь.

Вони знайшли свою групу. Соня вже записувала номери кабінетів. Марина стояла осторонь і швидко друкувала комусь повідомлення. Олеся просто чекала, поки натовп розсмокчеться, і думала тільки про одне.

Як вона взагалі буде заходити в цей університет щодня, знаючи, що десь на верхньому поверсі сидить чоловік, з яким вона провела ніч без прізвищ і без права на продовження.

А тепер у нього є прізвище.

Посада.

І влада над усім цим місцем.

Олеся міцніше стиснула пляшку з водою і рушила за подругами до корпусу.

Перший конфлікт вона виграла.

Але це був лише початок.