Раді Вас бачити!

Данило Романов не звик чути «ні». Особливо від першокурсниць, які ще навіть місяць не провчились.

Після тієї відмови в дворі він кілька днів лише спостерігав. Кидав короткі погляди в коридорах, щось тихо говорив Максу, коли Олеся проходила повз. А потім вирішив діяти серйозніше.

У середу після пар він спіймав її біля виходу з корпусу. Стояв прямо на dual, ніби випадково, з двома стаканами кави в руках.

— Гончар. Лови.

Олеся навіть не простягнула руку.

— Мені не треба.

— Це не отрута. Звичайна кава. Мирний жест.

Вона все одно не взяла. Данило лише усміхнувся ширше і сам відпив з одного стакана.

— Ти все ще зла за той перший день?

— Я не зла. Мені просто нецікаво.

— Шкода. Бо мені цікаво. — Він зробив крок ближче. — Ти не така, як інші. Не намагаєшся одразу сподобатись. Це рідкість.

Олеся перехопила сумку зручніше.

— Якщо це комплімент — дякую. Але я поспішаю.

Вона спробувала обійти його, але Данило легко блокував шлях.

— Одна кава. П’ятнадцять хвилин. Якщо нудно — підеш і більше не підійду. Чесне слово.

Віка, яка йшла слідом, уже відкрила рот, щоб втрутитись, але Олеся лише коротко кивнула їй «все нормально» і подивилась на Данила прямо.

— Добре. П’ятнадцять хвилин. І тільки тому, що ти обіцяв відстати.

Вони сіли на лавці біля головного корпусу. Данило знову простягнув каву — цього разу вона взяла, більше щоб зайняти руки. Напій виявився занадто солодким.

— То що ти хочеш? — прямо спитала Олеся.

— Познайомитись нормально. Без свідків і твоїх колючих відповідей при всіх.

— Ми вже познайомились. Ти підійшов, я сказала «ні». Кінець історії.

Данило засміявся.

— Ти справді думаєш, що я так просто відступлю? Мені подобаються складні дівчата.

— А мені не подобаються хлопці, які вважають, що «ні» — це початок гри.

Він відкинувся на спинку лавки і уважно подивився на неї.

— Добре. Тоді скажи прямо: тобі хтось уже подобається? Чи просто характер такий?

Олеся на мить замовкла. Перед очима сам собою сплив темний костюм і важкий погляд з кабінету ректора. Вона швидко відігнала думку.

— Мені просто не до цього. Я приїхала вчитися, а не шукати пригоди.

— Ну й ну. — Данило похитав головою. — Тоді я буду наполегливим. Але культурно. Без тиску.

Він просидів з нею рівно ті п’ятнадцять хвилин, які обіцяв. Розпитував про місто, з якого вона приїхала, про гуртожиток, про те, чи не важко перший тиждень. Олеся відповідала коротко, іноді різко, але він лише усміхався і не ображався.

Коли час вийшов, він підвівся першим.

— Дякую за компанію. Я ще напишу тобі в телеграм. Не блокуй одразу, добре?

Олеся навіть не спитала, звідки в нього її номер. В університеті такі речі поширювались швидко.

— Не обіцяю.

Данило лише підморгнув і пішов до своїх, які вже чекали біля парковки. Кіра щось швидко друкувала в телефоні, кидаючи в бік Олесі короткі погляди. Було ясно: через годину в чатах уже хтось напише, що «Гончар сиділа з Романовим».

Віка підійшла одразу.

— Ти що твориш? Навіщо ти з ним сіла?

— Щоб відстав. Він сказав — п’ятнадцять хвилин і більше не підійде.

— І ти йому повірила? Олесь, це Данило Романов. Він так просто не відстає. Тепер він вирішить, що ти просто граєшся і треба спробувати сильніше.

Олеся зітхнула і викинула недопиту каву в урну.

— Хай пробує. Я все одно не зміню думку.

Але десь глибоко всередині вона вже розуміла: Данило справді не з тих, хто чує «ні» з першого разу. І його увага — це ще одна проблема, якої їй зараз дуже не вистачало.

Особливо коли в голові й так постійно крутився зовсім інший чоловік. Той, хто дивився на неї з останнього поверху і намагався тримати дистанцію.